Туманні заяви та російські наративи
В щорічному посланні до Верховної Ради президент Володимир Зеленський багато говорив про плани щодо окупованих Криму та ОРДЛО. Але...
Серед іншого було оголошено про створення «Кримської платформи», амністію, покарання винних за «Кримську весну» та стратегію розвитку Донбасу. Нарешті ми отримали відповідь, на яку частину Донецької та Луганської областей влада має амбіційні економічні плани. За словами президента, мова йде про вільні території, для яких пропонується запровадити податкові та митні преференції, страхування військово-політичних інвестиційних ризиків та арбітраж за міжнародними стандартами. Чому б не втілити ці «новшества» по всій країні, адже за показниками бізнес-клімату Україна традиційно плентається у хвості всіх європейських та світових рейтингів — питання риторичне. До речі, в Україні досі діє вільна економічна зона «Крим», яка сама по собі порушує права простих кримчан і одночасно створює можливості для співпраці українських бізнесменів з окупаційними кримськими адміністраціями. Чи не перетвориться вільна економічна зона «Донбас» на таку ж саму колабораційну вольницю? Хто знає? Особливо якщо подивитися на список олігархів, які лобіюють цю президентську ідею.
Другим незрозумілим питанням залишається амністія. З трибуни Верховної Ради президент заявив, що амністія «не для всіх». «Страшне слово «амністія» — не про всіх і не про уникнення відповідальності. А про мільйони наших громадян, на чиїх руках немає крові і які зараз фактично самі перебувають у заручниках в окупанта. Їм потрібен чіткий сигнал — не варто боятися, гідне майбутнє — тільки з Україною», — сказав президент. Щодо страхів, то їх на окупованих територіях регулярно підживлює російська пропаганда. Але президент мав би знати, що в заручниках у окупанта знаходяться пенсіонери, діти, наймані працівники та інші недотичні до окупаційних адміністрацій верстви населення. Їм амністія не потрібна, тому що як правова процедура вона застосовується виключно до тих, хто сьогодні своєю працею підтримує функціонування окупаційних режимів. Називати всіх цих людей «заручниками» — м’яко кажучи недоречно. Серед них звісно є ті, хто не вчиняв злочини, тому можуть бути амністованими. Але, по-перше, амністії, як радить ООН, в таких випадках мають наступати в разі дотримання умов (скласти зброю, дати свідчення, написати каяття). По-друге, до таких людей застосовуються нерепресивні адміністративні засоби покарання. А саме: люстрація, позбавлення деяких прав та можливостей обіймати державні або виборні посади. І третє — обов’язкове! — Амністії, зазвичай є елементом мирних перемовин у внутрішньому конфлікті. Для міжнародних збройних протистоянь застосовуються інші методи. Тому амністії мають строки, після яких громадяни, що виступили проти уряду, не може розраховувати на помилування. Ми щось пропустили? Росія залишила Донбас? «Їх там нєт»? Чому ми обговорюємо амністію, коли мали б вести перемовини з агресором щодо деокупації українських територій?
Щодо Криму, то тут ситуація ще складніша. Схоже, президент до кінця не усвідомлює ані глибини проблеми, ані історії питання. «Кримська платформа», яку він рекламує без урахування інтересів корінного кримськотатарського народу, ризикує перетворитися у майданчик для тиску на Україну щодо поставок води та зняття економічних та транспортних обмежень. Комунікація Офісу президента з Меджлісом тут скоріше нагадує знущання. Після того, як в березні 2014 року Верховна Рада визнала кримськотатарський народ корінним, а Меджліс та Курултай — представницькими органами корінного народу, було би логічним наповнити ці постулати законодавчим змістом. Але на практиці численні заклики лідерів Меджлісу, звернення Мустафи Джемілєва про відновлення діяльності інституту уповноваженого у справах кримських татар шляхом призначення на цю посаду висунутої кандидатури залишаються без відповіді. Через це багато хто з експертів вважає, що «Кримська платформа» для чинної влади є замінником Кримськотатарської автономії. Чи це так? Відповіддю на це питання може бути той факт, що після зміни влади в 2019 році внесення змін до Конституції та наповнення Кримської автономії національним кримськотатарським змістом навіть не обговорюються. Ані на рівні влади, ані на рівні ЗМІ.
Ще один момент, який варто прояснити — це погрози покаранням за окупацію Криму колишнім владцям. «Ті, хто без бою віддав Крим, мають нести відповідальність», — проголосив президент та зауважив, що «питання не в помсті, а в справедливості». Справа тут не в іменах конкретних політиків, які навесні 2014 року здійснювали владні повноваження, а в тому, що вони в той час представляли Україну. Звинувачувати їх — це покласти відповідальність за іноземну інтервенцію на країну-жертву. Складно повірити, що президент України навмисно намагається вивести «за дужки» країну-агресора та її військово-політичне керівництво. Актор Зеленський міг і не знати, що передувало окупації Криму. Зрештою мало хто з українців розуміє, що розблокуванням захопленого Кримського парламенту за законом мали б займатися кримські силовики, а не військові, заблоковані в той момент на базах. Але й в президента був більш ніж рік, щоб дізнатися, як кримська «Альфа» та «Беркут» відмовилися виконувати наказ Києва, про що неодноразова розповідав Андрій Сенченко — тодішній заступник голови Адміністрації президента України.
Президент України, який з трибуни парламенту шельмує «винних», зобов’язаний знати, що підготовка до захоплення українського півострова розпочалася щонайменше за рік до перемоги Майдану. Починаючи з березня 2013 року на території російської Тамані пройшло 8 загальновійськових навчань. Два з них — за участі Володимира Путіна. На сторінці міністерства оборони РФ досі є повідомлення про навчання «миротворців СНД», що відбулися в вересні 2013 року поблизу Криму за участю Росії, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Туркменістану, але не України. Чого б це? Президенту мали б пояснити, що означає цей факт. Також йому варто було би знати, що з грудня 2013 року українські розвідники доповідали тодішньому президенту Віктору Януковичу про накопичення Росією в Криму військових резервів, а з січня 2014 — про прибуття на півострів військових. На суді проти Януковича розвідка навіть зачитувала складений взимку 2014 перелік військових частин та місця їх таємної дислокації. Президента Зеленського мало б зацікавити, чому Янукович та його Генштаб не реагували.
Найгірше у всій цій історії те, що в пилу передвиборчої боротьби офіційний Київ навіть не помітив, як почав висловлюватися в унісон з офіційною Москвою. Володимир Зеленський просто намагався добрати для своєї політичної сили електоральних бонусів перед місцевими виборами, розповідаючи речі, які мали б сподобатися його строкатому виборцю. Але з якихось причин вийшло так, що своїми популістичними заявами президент України фактично повторив російські пропагандистські тези, про те, що це Україна сама себе «здала», що Путін та Росія просто скористалися ситуацією, що бойовики на Донбасі є заручниками обставин, мовляв вони змушені захищатися від «київської хунти». Все це насторожує. Адже вибори пройдуть, а от російські пропагандистські тези в українському владному офіціозі залишаться.
