«А час сміється з нас...»

Криштофович є одним із найвизнаніших режисерів українського кіно, хоча нині про це доводиться вже нагадувати. Широкій аудиторії він відомий передусім фільмами «Самотня жінка бажає познайомитись», «Ребро Адама», «Приятель покійника», хоча поза тим ще чимало стрічок, зроблених на найвищому мистецькому рівні...

ЛИШИТИСЬ СОБОЮ

Учень Володимира Денисенка В’ячеслав Криштофович належить до покоління, яке входило в кіно у 1970-ті, коли, після приголомшливого злету українського кіно тодішня влада рішуче повернула його  на місце. Те саме місце ідеологічної обслуги, де радянському кінематографу і належало знаходитись.

Одначе ж нове покоління з тим місцем не погодилось. Відтак фільми Романа Балаяна, Михайла Бєлікова, Костянтина Єршова, Олександра Ітигілова, Миколи Рашеєва важко узагалі назвати «радянськими» — настільки далекими  були вони від вимог і матриць «соціалістичного реалізму». Адепти останнього це доволі точно відчували, досить пригадати їхню реакцію на фільм Балаяна «Польоти уві сні і наяву»: визначення «антирадянськості» було ще найсильнішим з обвинувачень.

Що ж так не влаштовувало отих самих адептів? А те, що герої фільмів щойно названих режисерів вочевидь маргінальні, перебувають на периферії життя, яке ніби ж так переможно котиться уперед і тільки вперед, у світлу комуністичну будущину. А ці от вовтузяться у куцопердній  тіні великого часу...

Сама назва одного з фільмів Криштофовича чого варта? «Дрібниці життя» (1980). Про подружжя, зайняте  процесом розлучення. Міська інтелігенція, де жінка остаточно виходить із залежності від чоловіка і потребує якогось іншого дискурсу стосунків. На що нездатні обидва, як з’ясовується по ходу дії.

Хоча стримано-сухуватий перебіг подій вибухне у фіналі емоційним фейєрверком, котрий обіцяє гармонізацію стосунків подружжя. Часо-простір фільму інтимно прогрітий,  його приватність зашкалює. І це перемагало, коли йшлося про сприймання кіноглядачів, які показово одверталися від фільмів про «вєлікіє свєршенія» соціалістичного суспільства.

І в тому вже було ПЕРЕДЧУТТЯ якогось іншого кіно. Хоча для того, аби лишатись на своїх мистецьких та громадянських позиціях Криштофовичу доводилось відмовлятись від роботи над фільмами для великого кінотеатрального кіно, знімав він тоді тільки кіно телевізійне, ідеологічні вимоги до якого були відчутно слабшими.

Досить сказати, що режисер дебютував у тому самому великому кінематографі тільки в часи Перебудови, у 1986-му, «Самотня жінка бажає познайомитись». Вигадлива інтерпретація вічної колізії взаємотворення чоловіка і жінки. Бо ж їй, такій справді самітній, трапляється чоловік, опущений по саму ватерлінію життєвої посудини. Що ж, жінка заходжується ліпити мужика заново...

РЕБРО І КОНФІГУРАЦІЯ СКЕЛЕТА

Ну а «Ребро Адама» (1990)  — про приголомшливу домінацію жіночого начала. Суто жіночий дім, у якому тільки жінки, де чоловіки просто не виживають і не приживаються. Блискуча роль Інни Чурікової, яка тягне сімейний віз з ентузіазмом класичної жінки радянської доби. Поруч паралізована матінка, поруч дочки й «приходящі» чоловіки. Й фінал, коли прикута до ліжка мати зненацька постає — все тут у постійному русі, ніяка функція й ніяка колізія не консервуються назавжди, все можна збудити до життя заново... Стільки глибоких і артистично довершених мотивів, просто шедевр кіно!

Потому Криштофович знову повернувся у лоно телевізійного кіно (винятком став «Приятель покійника»). І от знову фільм режисера у прокаті, в часи, коли вже й кіно телевізійне набуло  поважнішого статусу. Фільм «Передчуття» (виробництво Garnet International Media Group Taura та Wandal Production, за підтримки Держкіно України, ко-продукція України, Литви і Словаччини) мав з’явитись у прокаті у квітні цього року, одначе з причин надто відомих  постав на кінотеатральних екранах тільки у жовтні...

У новій стрічці Криштофовича чимало його авторських мотивів, попри те, що сценаристом тут є одна людина — відомий драматург Анатолій Крим. Фабула картини, історія у її поверхневому шарі  нескладна. Власне уже на самому у початку її викладає екзотичний персонаж, з отих жіночок, які одвідують судові засідання  задля акумулювання «жовтої», бульварного штибу, інформації. Отже: «Молодуха викрадає чоловіка із сім’ї, убиває і закопує у невідомому місці» — ну, щось таке. Нині саме з подібних гісторій розпочинаються новини замало не всіх великих телеканалів — ну хіба ж не цікаво?

Цікаво-цікаво, бо ж крізь такі сюжети і проступає скелет самого життя. Хіба ж дарма саме такі історії вичитував Федір Достоєвський у тодішніх газетах, аби працювати з ними у своїх романних драмах? Інша річ, у що вони потім трансформувались...

Перша частина «Передчуття» не віщує нічого особливого. У стилістиці,  добре відомій за телесеріалами. Приморське курортне місто, суд, у якому слухається справа щодо зникнення Володимира Гордієнка (сам він у фільмі не з’являється — хіба що у короткому ретро-епізоді, у вигляді такої собі тіні).

Був той Володимир іхтіологом, захоплювався світом риб — настільки, що риб любив більше, аніж людей. Покинув дружину, Ганну (Лариса Руснак) і сина Валентина (Сергій Пащенко) задля молодої жінки на ймення Марія (Ірина Бенюк; ні, навіть не родичка знаменитого актора). Невдовзі офіційного одруження з Марією Гордієнко помирає, молода дружина влаштовує похорон його праху...

От у цім і питання: де і як вона його поховала, адже могили на жодному з навколишніх цвинтарів немає, це Ганна дослідила. І подала до суду позов, з проханням з’ясувати місце поховання.  Колізія в тому, що Марія відмовляється назвати те місце — нібито так заповідав сам Володимир. Витворена (звісно, що у символічному сенсі) з Володимирового ребра Марія наполягає на своєму праві виконувати заповіт небіжчика, а без цього нібито ж простий пазл не складається.

ЧАС, СПОВІЛЬНИСЯ!

Суддя у фільмі вочевидь не традиційного штибу. Олександр Токарчук (це його перша роль в кіно) чоловік такий собі провінційний. Жодних судових строгостей, окрім суто формальних («встати», «тут питання ставлю тільки я»). Помітно, що Суддю цікавлять не юридичні, а власне людські тонкощі родинної драми. Власне, запропонована актором і режисером стилістика нагадала мені іншого суддю — того, що грав Олексій Петренко у фільмі «Грачі» Костянтина Єршова.

Свідок у суді один — це Петро (Станіслав Боклан; думаю, це одна з його кращих кіноролей), колишній морський капітан, а нині пенсіонер, який щодня виходить у море на своєму катері. Ловить і потому продає рибу — з того й живе.

З Володимиром Петро товаришував — з того часу, як той, разом із сім’єю переїхав у це місто й почав працювати у філіалі інституції, яка займається проблемами моря.  Чим трохи спантеличував іхтіолог — своєю замежевою концентрацією на житті риб. І Марія пояснить судді: Володимир вважав, що люди пішли неправильним шляхом у своїй еволюції, заходившись поїдати-пожирати всіх і вся...

Хоча ж ті самі риби в основі своїй мало чим відрізняються від людей — сама соціальна структура їхнього облаштування (рибні зграї, «косяки») дуже близька до людських спільнот. Тому поїдати риб, вести війну з ними це є дуже хибною філософією, а власне  катастрофічною за своїми наслідками.

Чим далі триває фільм, тим зрозумілішою стає його власна світоглядна, філософічна фабула. Її увиразнює найекзотичніший персонаж фільму, Годинникар (Юрій Євсюков дуже точний у цій роботі). Сказати б, жебрак, бомж,  що живе десь на околиці міста і займається продажем якихось туристичних брязкалець, на кшталт пісочних годинників.

Тільки що то за годинники? Син Гордієнків, Валентин (Сергій Пащенко),  пояснює Даші,  дочці Петра (Євгенія Муц). Годинникар конструює годинники у такий спосіб, щоби упродовж години донизу падала тільки одна піщинка. Це для сповільнення темпоритму життя — передусім закоханих. Оскільки основна біда людей нині — безглуздо швидкий біг доріжкою життя. У підсумку «час сміється над нами...», відмовляючись від зосередження на самих собі ми втрачаємо здатність контролювати і час, і простір свого життя. 

Ну, майже за Фрідріхом Ніцше, який написав колись про людей іншої епохи, про римлян: вони втратили себе і свій світ, оскільки самі собі влаштували «космополітичний карнавал релігій, моралей і мистецтв»; і саме така доля — таким було Передчуття Ніцше — чекає і на сучасну людину, що перетворилась на «бродячого глядача і переживає  такий стан, з якого навіть великі  війни  і революції можуть вивести хіба що на одну мить». 

ЧЕРЕЗ ДРІБНИЧКИ...

Виходить, за логікою фільму «Передчуття», що іхтіолог Гордієнко  і прагнув стати антиподом, навіть радикальним опонентом отого самого «бродяжництва», яке не тільки ловить, а й полонить людину у комфортній, нібито, клітці сучасної цивілізації. То ж і могилою собі обрав море, то ж і прах свій, своє спалене тіло заповідав подарувати морським водам, аби там поєднатись з улюбленими рибами. Бо, як формулює син його, «важко знайти свою рибу, але ще важче плисти поруч неї».

З Ганною (Лариса Руснак означає еволюцію своєї героїні, яка справді не розуміє причин дисконтакту зі своїм чоловіком, і тільки у фіналі прозріває)  Володимир і не може гармонізуватись, бо вона є носієм протилежного світогляду — де людина є цар і бог Всесвіту й відтак та сама риба для неї лишень сировина для приготування страв. 

Ще один персонаж фільму — Ліза, дружина Судді (Ксенія Ніколаєва). Оперна співачка, чия кар’єра обірвалась на самому початку, коли вона дістала важку травму під час прем’єри «Тоски», упавши в оркестрову яму. З тих пір вона прикута до інвалідного візка, одначе поклик великого мистецтва і великих ідей продовжує жити в ній.

У підсумку Суддя з дружиною їдуть до Києва, на прем’єру саме «Тоски».  Таким чином їхнє життя закільцьовується, тим більше, що суддя відтепер на пенсії, що в образній системі фільму означає: він входить у стан зосередження на самому собі, його час уповільнюється...

Пряма трансляція з Оперного театру об’єднує всіх персонажів стрічки. А з ними разом і ті епізоди фільму, які мали вочевидь символічне навантаження, але дещо зависали (військові кораблі, котрі привидами бовваніють на горизонті, рух військової колони, Валентин, який рушає у військо з власної ініціативи — виходить, що боронити філософію життя свого батька).

Музика, написана чудовим композитором Володимиром Гронським, стилістика зображення, запропонована одним із кращих вітчизняних операторів Валерієм Анисимовим, монтаж станів усіх героїв фільму створюють напрочуд ефективну поліфонію звучань і пластичних композицій. Кожен прислухається до великих звучань великого часу («Тоска» — це ж про боротьбу за свою Батьківщину, про самопожертву в ім’я її майбутнього), кожен приміряє душу свою для тих суголосних звучань. То світ гармонізується, то нас чекають нові виклики  задля повернення людям справжнього сенсу буття...   

Через дрібниці і збаналізовані дрібнички життя режисер вийшов на узагальнення, у сенс яких варто вдуматись. Допоки не пізно.