ПОРАЖЕНИЕ УНР: причины, предостережения, выводы-2

Продолжение. Начало читайте «День», №1-2
     Во время исторических «бурь» неизмеримо возрастает роль личности в истории, роль кормчего государственного судна, чья задача — провести общенациональный корабль через смертельные штормы. Соответствует этот вождь (равно как и народ, который он возглавляет) беспощадным вызовам времени — есть шанс достойно выйти из кризиса, пусть даже жестокого, предельно опасного. Если же не соответствует (вместе с народом) — то тогда... Что именно тогда происходит — украинская драматическая история показывала — для обучения нас, часто бестолковых — уже множество раз.В то кровавое время, о котором идет речь в нашем рассказе, — 1919-1920 годы — особая, исключительная ответственность за судьбу Украинского государства, УНР, была возложена историей на Симона Васильевича Петлюру, Главного атамана Республики. Оказался ли этот человек на высоте невероятно сложных задач, которая должна была решать Украина, несмотря на наркотическую эйфорию конца августа 1919-го, о чем мы дальше кратко расскажем, буквально в кольце врагов, и красных, и «белых», и зарубежных? Что можно сказать о личных качествах Петлюры, мотивах тех или иных его действий?

Бесспорно, Александр Доценко, многолетний адъютант Главного атамана, чей фундаментальный труд мы сейчас рассматриваем, эту проблему обойти просто не мог. Причем он далек от обеих возможных крайностей — и от апологетики Петлюры, совершенно ненужного «любования» им (хотя был обязан лично Главному атаману своей карьерой!), и от демонизации своего шефа. Скорее он стремится понять эту незаурядную личность на фоне кровавых, славных судьбоносных, наконец, роковых событий. Это позволяет нам лучше понять, кем был Симон Петлюра.

Вот что рассказывает Доценко (у него речь идет о тех же решающих днях августа 1919-го): «Головний отаман, з яким я був, весь час перебував на фронті разом з армією, то в своєму поїзді, то на автомобілю, то на броневікові, попадаючи в зони найбільшого гарматного і кулеметного ворожого вогню . Радісний вигляд його обличчя часто змінявся на задуму і втому. Одні очі горіли якимсь заражуючим і наскрізь пронизуючим вогнем. Він увесь час був неспокійний. Його гнітила якась тяжка думка, якої він, здавалось, нікому не хотів сказати... Військо бачило серед себе Головного отамана на найнебезпечніших відтинках фронту. Здавалось, очі кожного старшини і козака говорили — ти наказуєш, а ми виконаєм, аби було добре. Присутність улюбленого вождя серед козаків доводило військо до екстазу».

Государственный деятель, помимо, безусловно, личного мужества (это качество у Петлюры, несомненно, было) должен предугадывать ход событий (для того, чтобы не они тянули государство и его персонально за собой, а наоборот, влиять на ход истории, более того, определять его ). В этом контексте действительно интересны слова Петлюры, зафиксированные Доценко 29 августа 1919-го, когда армия УНР и галичан стояла уже буквально у ворот Киева: «А знаєте, Доценко, я отак собі (в цей час він здвигував плечима) ще не знаю, як воно має бути оце все, і зайняття Києва, і поширення нашої території на південь, але...». Здесь он, пишет Доценко, остановился и задумался. В его голосе слышалась усталость. Говорил с нажимом, останавливаясь на каждом слове: «Але я маю свої особисті, якісь невиразні ще для мене, але недобрі передчуття... Денікін зайняв велику територію напомним: войска Деникина как раз в эти часы стремительно наступали на Киев с востока и юго-востока. — И.С.), а успіхи на фронті зле впливають на людей. Зазнаються вони часом непотрібно і для справи злочинно. Побіди й побіди — яка ж там може бути Україна, тим більш з «бандитом» Петлюрою на чолі... А як могло бути все добре... Велика територія дала б можливість продуктивно працювати (заметим: разве величина территории является определяющим фактором производительного труда? Как насчет стран скромных по размерам, но поражающих производительностью труда? — И.С.) Треба нам більше культурних людей, засобів до роботи» (очень показательно, что Петлюра трагически-парадоксальным образом вынужден был вернуться к идеям, которые множество раз отстаивал Гетман Павел Скоропадский за год до этого — Скоропадский, в свержении которого Главный атаман принимал самое активное участие... — И.С.).

Несмотря на это, Петлюра настроен все же оптимистично: «З паном Петрушевичем (политический руководитель Западноукраинской Народной Республики. — И.С.) я завжди дійду до порозуміння (к огромному сожалению, произошло не так, о чем дальше подробно пишет Доценко. — И.С.). От тільки партії — тяжко без парляменту, але , може , здоровий державний розум побідить розлам, а як ні — ну тоді пошукаємо виходу. Кадри для розвернення армії посідаємо, і то хороші кадри (откуда их было взять в условиях упадка культуры, необоснованных амбиций и разрухи? — И.С.). Є поле для роботи. Скоріш, скоріш до Кам’янця (в то время — официальная столица УНР. — И.С.), до Правительства».

Кстати, Доценко пишет: «Головний отаман вирішив поїздом спинитися на ст. Київ, перечекати до ранку, щоб потім автом проїхати в місто до свого війська. Більше небезпечного рішення не можна було собі уявити з огляду на непевність його становища перед залишеними більшовицькими агентами та при невияснености стосунків з армією Денікіна (вскоре все выяснится: деникинцы твердолобо стояли на платформе: «Нет никакой Украины, есть Юго-Западный край большой и неделимой России!» В отличие от Ленина, у которого хватило предусмотрительности провозгласить пусть квазигосударственную, покоренную, завоеванную, но якобы «суверенную» Советскую Украину. — И.С.). «Денікін, — продолжает Доценко, — стояв по другім боці Києва і по відомостям також лагодився на другий день вступати до міста (так и произошло, а что из этого вышло — об этом поговорим дальше. — И.С.). Коли Головному отаманові вказувалося на небезпеку для його власного життя, він відповідав: «Киньте ви про це говорити і виконуйте те, що вам наказується. Уб’ють?... тисячі гинуть, а чим же я од них кращий? Що їм, те й мені «. Однако, вспоминал Доценко, после настояний и очень настойчивых уговоров руководитель УНР согласился все-таки отбыть в Каменец, в свой Правительство.

Доценко прибыл в Киев одновременно со вступлением в город (с запада) украинских войск, значительную часть которых составляли галичане. Записанные им впечатления от зверств чекистов никого не оставляют равнодушным и сегодня. Читаем следующее: «Приходилося бути свідком просто страшних моментів — бачити муки покривдженого люду. Ось мати убивається над мертвими дітьми, там діти за розстріляним батьком, своїми братами і сестрами, а там жінка б’є себе в груди, розповідаючи про надлюдські муки, які переніс її чоловік — тіло його було почетвертоване і посипане сіллю. А ось цілі родини сидять на руїнах спалених господарств — сльози падали з очей при виді цих картин, а потім чоловік кам’янів і шукав відпочинку нервам. Та де було його знайти — всюди кров, скрізь муки, забагато людських сліз...».

И дальше: «Більшовики, залишаючи будинок «чека» по вул.Садовій, кололи трупи багнетами, били прикладами, і тому багато трупів було понівечено. 25 трупів було прив’язано до паркану дротами. Валялися трупи з вирізаними полосами м’яса з голов, зі спин, ніг, рук і «оселедців», були трупи з виколотими очима, з одрізаними язиками і носами. В підвалах, де мучилися нещасні закладники-українці, стояла калюжа людської крові. «ЧК» застосовувалися кліщі найрізноманітнійших зразків, залізні плити та більші й менші голки, якими припікалася та чи інша частина тіла, або кололося під нігтями до того часу, поки не кінчався допит. Невинний, внаслідок подібних допитів, ставав винуватцем і приймав тяжкі муки і наруги від «соціал-чекістів».  Добавим, что все это, как подчеркивает Доценко, он видел лично, своими глазами!

Тем более странное (по меньшей мере) впечатление складывается, когда читаешь обращения к украинскому народу, выпущенные Главным атаманом и ведущими военными УНР в те же дни, 30-31 августа. Почему впечатление странное? А потому, что ясно чувствуется тональность «победных реляций» («Киев — наш!») и, в значительно меньшей степени, ненависть к врагу-садисту и настроенность на дальнейшую, крайне тяжелую борьбу (ведь Киев еще полностью не взят, бои еще впереди !). И кто враг? С «красными» все понятно, а как насчет «белых»? Деникин — это враг или нет? Как показали уже события 31 августа, у галицких соединений, вступивших в правобережный Киев, были весьма туманные представления об этом. Врагом для них были, прежде всего, поляки. И это фатально скажется в дальнейшем...

Вот почему красивые, пафосные слова из приказа главного атамана: «Всім частинам з’єднаної славетної армії Соборної України! Після жорстокої кривавої боротьби, що вписала в історію визволення Батьківщини нову золоту сторінку, після численних етапів слави й перемог над клятим ворогом славне українське військо здобуло золотоверхий Київ! Славне  козацтво й старшини! Замордоване, закривавлене серце Вашої матері — України заспокоїлося у ваших мужніх руках. Весь український народ побожно і вдячно підносить до вас свої радісні очі, а всі вороги наші, узброєні й не узброєні, збентежено опускають свої очі долі».

Эти слова (понятно, что их целью было вдохновить армию и народ) оказались, как бы это ни было невыносимо горько признавать, как минимум, преждевременными. Украинская трагедия продолжалась. Об этом — в дальнейшем рассказе.

Продолжение читайте в следующем выпуске страницы «История и Я»