«Очі чорні» і кохання Євгена Гребінки

Улітку 1842 г. Євген Павлович Гребінка разом із сестрою Людмилою приїхали в Україну — відвідати могилу батька, який помер у січні того року та підтримати 50-літню матір Надію Іванівну. На вимогу вдови син подався засвідчити шанування одному з татових побратимів, що допомагав із організацією похорону.

То був власник сусіднього маєтку Березова Рудка, відставний поручик Григорій Іванович Боярський. Говорили-балакали, і господар вирішив відрекомендувати молодому гостю 15-річну онуку Марію — веселу чорнооку дівчину. Під час неспішної бесіди виясніло: вона — напівсирота, мати Анастасія Григорівна Боярська померла від холери, батько, штабс-капітан Василь Григорович Ростенберґ, невдовзі знову одружився, тож про дитину від першого шлюбу забув. Саме дідусь та бабуся Марія Олексіївна (1785 — 1858) змалку опікувались онукою, душі в малій не чули.

Першої зустрічі 30-річний колезький радник не звернув особливої уваги на дівчинку-підлітка. Все змінилося за рік, коли в сусідній Мойсеївці 29 червня 1843 р. на традиційному балу в княгині Волховської, куди Гребінка приїхав разом із Тарасом Шевченком, Євген Павлович знову угледів її.

Тендітна Марія Василівна Ростенберґ (1827 — 1894) приємно вилюдніла і, як світська дама, манірно підтримувала салонну розмову. Столичного чиновника аж пересмикнуло, коли чорнооке пташеня перше, владно, покликало його на танець.

Після балу не спалося й Тарасу Григоровичу — він теж потонув у морській безодні милих очей заміжньої матері двох дітей Ганни Іванівни Закревської (1822 — 1857); десять заповідей Кобзар не завжди пам’ятав.

Від тієї ночі Євген Павлович не міг давати собі ради.

Щоб він не робив, а перед очима стояла мана — глибокі чорні очі.

Повертаючись у гранітне місто на Неві, поет зупинився на ніч у київському «Зеленому готелі», що колись належав... Києво-Печерській лаврі та приймав постояльців по вулиці Московській. Не Хрещатик, а саме вона тоді була центральною вулицею Києва.

За однією з літературознавчих версій, у розгубленості Гребінка зайшов із друзями до ресторану при готелі, де якісь пани напідпитку горлали щось на мотив французького військового маршу. Сердечні муки потребували ліків. Після третьої чарки натхнення виштовхало Євгена Павлович із зали: назад, до номера!

***

У напівсвідомому маренні він запалив свічку, дістав аркуш паперу, узяв гусяче перо. І — без виправлень, немов зі споду душі, зринули 12 рядків:

— Очи черные! Очи страстные! / Очи жгучие и прекрасные! / Как люблю я вас! Как боюсь я вас! Ох, недаром вы глубины темней, / Вижу траур в вас по душе моей, / Вижу пламя в вас я победное — / Сожжено на нем сердце бедное. / Но не грустен я, не печален я, / Утешительна мне судьба моя. / Все, что лучшего в жизни Бог дал нам, / В жертву отдал я огневым глазам.

Поезію вперше опублікувала «Литературная газета» в номері за 17 січня 1843 року... За кілька днів Грибінка зібравшись із духом, вирушив до сусідньої Березової Рудки: свататися. Спочатку літньому штабс-капітану ідея не сподобалась, і він сказав: ні!

ГРАВЮРА АПОЛОНА МОКРИЦЬКОГО (1840 Р.)

— Побійтеся Бога, Євгене Павловичу! Маруся — молода ще для шлюбу. Та й маєток у мене в заставі... Ні, безприданницею я вам онуку не віддам. Ось почекайте: наступного року зберемо врожай, виліземо з боргів, тоді й поговоримо.

Тут у чоловічу розмову несподівано втрутилася сама бідова дівчина, заявивши дідові: вона також всією душею покохала молодого пана. Ба більше, Марія пристрасно жадала подальше життя прожити — лише з ним! Тут Григорій Іванович руками розвели та й благословили молодих, але... звеліли чекати до наступного літа.

***

Врешті-решт не лише літературна кар’єра, а й подружнє життя Євгена Павловича склалося. Під час чергової літньої відпустки, яку письменник провів в Україні, 30 червня 1844 р., він повінчався з Марією Василівною Ростенберґ.

Дружкою на весіллі з боку нареченого став вельмишановний лексикограф та етнограф Володимир Даль (1801 — 1872), який, частенько гостював у родовому маєтку Гребінки, на хуторі Убіжище на Полтавщині.

Саме грайливим і владним оченятам вихрової вродливиці, перед якими не встояв поет, ми завдячуємо літературній мініатюрі 1843 р., що згодом перетворилася на безсмертний романс «Очи черные, очи страстные».

...твір живе окремим життям, не погоджуючи власні кроки з автором. Так сталося і з Євгеном Гребінкою. Поезія «Очи черные, очи страстные» писала історію на власний розсуд. За однією з численних легенд, у 1884 р. перевидання творів українського поета потрапило на очі авторові кількох популярних циганських романсів («Милая, ты услышь меня...», «В час роковой»), музиканту та аранжувальнику Сергію Гердалю (Сойфер Гердаль, або: Софус Гердель).

Ні, він не був ні норвежцем, ні німцем, а був українським євреєм із Бердичева... Цього разу композитор Гердаль не наважився класти вірші на авторську музику, бо в душі одразу зринула легка мелодія вальсу обрусілого німця Флоріана Германа. Отож, переказували, Сергій Гердель просто виконав сучасну обробку старої мелодії та прибрав зайві пишноти, домігшись того, щоб музика назавжди пошлюбила текст.

***

Одного разу романс «Очи черные» почув знаменитий бас Федір Шаляпін (1873 — 1938). Пісня вразила оперного співака, потрапила в його репертуар. Перше виконання він присвятив своїй нареченій, крихітній італійській прима-балерині Іолі Торнаґі (1874 — 1964). Навіть... слова власні до романсу дописав.

Дивина, але за традицією, започаткованою Ф.Шаляпіним, виконавці складають власні рядки до того поетичного шедевру, залишаючи незмінним лише перший куплет.

У сучасному колективному авторстві «Очи черные» милують світ, а романс виконують солісти, ансамблі, хори з оркестрами. Співає Мексика, Японія, Австралія... Класичний романс французького композитора на вірші українського поета безжалісно перетворився на музичну візитівку... Росії. Імперії вміють привласнювати чужу славу.

***

Молоду дружину колезький радник Є.Гребінка привіз до Санкт-Петербурга — подружжя замешкало на Васильєвському острові. 23 листопада 1845 р. у них народилася дочка, яку назвали Надією. З роками сім’я побільшала, тож Є.П.Гребінка трудився, не покладаючи рук... від 1846 р. поет узявся впорядкувати та видати зібрання власної прози. У 1847 р. підготував перші чотири томи, а наступного року — ще чотири грубі книжки. Творчий доробок прозаїка складали 50 романів і повістей, безліч оповідань і статей. Повне зібрання творів Є.П.Гребінка побачило світ лише 1862 р. і було перевидано 1903 р. Українською мовою всі прозові твори Гребінки з’явилися тільки 1878 р.

Повертаючи борги власній вітчизні та рідному народу, власним коштом 18 травня 1847 р. меценат відкрив у с.Березова Рудка Лубенського повіту на Полтавщині парафіяльне училище для селянських дітей. Того ж року світ побачили нові повісті «Заборов» та «Приключения синей ассигнации».

Не виказуючи матеріальних нестатків, подружжя Гребінок прагло пишніше облаштувати власну квартирку в Санкт-Петербурзі. На літературні п’ятниці Євген Павлович збирав високоповажне товариство. Хоча грошей бракувало. Виникло питання про новий перезаклад закладеного маєтку дружини, але шанс, що підвернувся, вони проґавили...

***

1841-го Євген Павлович у сирому петербурзькому кліматі захворів на сухоти. Літератор почав відчувати себе кволим... Першою забила на сполох мати літератора, Надія Іванівна Гребінкіна (1793 — 1858). Літератор ще встиг видати нову повість «Полтавские вечера» та відредагувати наступні чотири томи своєї прози...

30 листопада 1848 р. у рапорті помічник директора з навчальної частини Інституту Корпусу гірських інженерів полковник Г.П.Гельмерсен доповідав директору, генерал-майору П.П.Шрейдеру: «Викладач словесності в двох відділеннях II кадетського корпусу Гірничого інституту колезький радник Гребінка більше двох місяців не з’являється на заняття — в зв’язку з хворобою».

Євген Гребінка помер у Північній Пальмірі 3 (11) грудня 1848 р. від запалення легенів, ускладненого задавненими сухотами. За заповітом, тіло літератора молодші брати перевезли на батьківщину — на хутір Убіжище, що під Пирятином. Поховання з причетом у фамільному склепі відслужив парафіяльний священик Косма Іоанів Виревський.

Так у родинному некрополі Гребінок у с.Мар’янівка, обнесеному глибоким ровом, в мерзлу землю 13 (25) січня 1849 р. і поклали небіжчика .Спочатку на могилі поставили простий дубовий хрест. За пів століття, у 1900 р., стараннями Пирятинського земства та особистими клопотаннями українського історика і педагога, директора 4-ї Київської гімназії Миколи Стороженка (1862 — 1942), на могилі з’явився чавунний пам’ятник — ажурний хрест на постаменті. Тоді й могилу обнесли залізними ґратами. До сторіччя від дня народження 1912 р. перейменували залізничну станцію Петрівка на Гребінка. Прикро, що в роки Громадянської війни фамільний склеп зруйнували, а могилу Євгена Павловича сховав гінкий бур’ян...

Чверть століття радянська влада плювати хотіла на якогось там Гребінку.

І лише в 100-ліття від дня смерті, поховання відновили: змайстрували дерев’яний парканчик і витратилися на постаментик, де лише зазначили ім’я та дати — народження і смерті. У 1962 р. на могилі зависочіло погруддя письменника.

***

Поховавши чоловіка, 22-річна Марія Василівна Гребінка-Ростенберґ разом із чотирирічною донькою Надією виїхала на Полтавщину, де вимушено оселилась у с. Лазорках у бездітної тітки Євдокії Григорівні Неверовської. Адже в рідній Березовій Рудці Лубенського повіту вдова не мала змоги замешкати, оскільки 1848 р. покійний чоловік влаштував у будинку... парафіяльну школу для селянської малечі.

На прохання Марії Василівни в травні 1849 р. благодійний заклад закрили, відтак вдова Євгена Павловича разом з дочкою перебралася жити до с.Рудка.

Після семи років вдовування Марія Василівна пішла заміж за красеня-поручика Петра Миколайовича Маслова, молодшого за дружину на три роки.

У 1857 р. офіцер вийшов у відставку в чині штабс-капітана та енергійно взявся управляти маєтком. Через невміле господарювання... хутірець він довів до зубожіння, наробив купу боргів, тож спадщину продали з аукціону...