«Кремль знову запропонував «газовий хабар»»

Текст попередньої угоди щодо транзиту виглядає як компроміс, але це лише на перший погляд. Українська сторона мала переваги, проте не скористалась ними та пішла на поступки Росії, переконані експерти.  І причиною цього можуть бути кулуарні політичні домовленості.

На думку президента центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайло ГОНЧАРА, ми залишимося без транзиту вже після 2021 року. З формальної точки зору транзит існуватиме. Але лише в обсягах, які потрібні будуть «Газпрому» для проходження зимових піків попиту в Європі, вважає експерт.

«Чиста перемога сторони української стосується лише майже $3 млрд. виплати «Газпрому» на користь «Нафтогазу» за рішенням Стокгольмського арбітражу від 28 лютого 2018 р, які він отримає «живими» грошима, а не газовим еквівалентом. А от що стосується решти позицій, все виглядає проблематично», — говорить експерт.

На думку Гончара, підписаний протокол з юридичної точки зору є нікчемним. «Це — своєрідна газова «Мінська домовленість», що є аналогом сумнозвісних однойменних домовленостей із «врегулювання на Донбасі», якою тепер ворог — Росія і наші гібридні друзі в Європі будуть тицять українським посадовцям, яких чомусь так багато підписалось під цим», — пояснює експерт.

Протокол, справді, підписано з українського боку різнорівневими чиновниками. Особливо двує підпис помічника президента, який функціонально не займає жодної державної посади, однак його підпис стоїть в одному ряду з віце-президентом Єврокомісії та російським віце-прем’єром, які мають відповідну компетенцію і повноваження для цього.

Насправді невідомо, які повноваження хто з українських підписантів отримав, хто і коли підготував директиви для української делегації, ким вони були затверджені — урядом чи президентом?  Напрошується аналогія з «директивами» для прем’єр-міністра Юлії Тимошенко 10 років тому при укладанні контрактів з «Газпромом».

Гончар переконаний: факт першого підпису під протоколом особи, яка не має функціонального відношення до предмету переговорів, зайвий раз вказує на те, що існують закулісні домовленості політичного характеру. Вони виникли в Парижі під час зустрічі Зеленського і Путіна. І далі вся конструкція переговорів і потенційних контрактних відносин стала перебудовуватися під політичний алгоритм непевного компромісу, контури якого ми зараз спостерігаємо в «мінському» протоколі, вважає експерт.

«По суті, в Парижі Путін провів успішну спецоперацію по створенню політичної надбудови над комерційними та технічними переговорами з тим, щоб направити їх в потрібне російській стороні русло. Індикатором цього є те, що у протоколі ні слова ні про втрачені активи «Нафтогазу» на Кримському півострові, ні на шельфі Чорного моря! От «чомусь» в останньому пункті, який не має відношення до газового транзиту, відображено побажання російської сторони до відновлення постачань газу, а української вимоги щодо повернення вкрадених активів немає. Випадково? Не додумали? Навряд чи», — коментує президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ». ілюзія «зустрічі посередині».

П’ятирічний термін складається по суті з двох термінів. Перший рік з обсягом 65 млрд куб. м, і решта чотири роки з обсягами по 40 млрд куб. м.

З протоколу видно, що російська сторона хоче закласти в контракт алгоритм коли транзит у нинішньому вигляді триватиме один рік, поки, за уявленнями «Газпрому» і його німецьких колег, вони зможуть вирішити проблемні питання з «Північним потоком-2», ну і, власне кажучи, під тим чи іншим приводом, «Газпром» зіскочить з транзитного контракту.

Фактично, є ризик отримати 1-річний контракт під виглядом 5-річного. А 5-річним він може бути тільки у випадку перманентних проблем «Північного боку-2».

Росія відмовилася від виконання зобов’язань по 25-річній угоді купівлі туркменського газу у 2010 році. Команді чинного Президента України та уряду варто було б знати цей прецедент. Тоді, згідно з документом, Росія зобов’язалась купувати в Туркменістані 60—70 млрд куб. м газу щороку до 2007 року, а в 2009—2028 р.р — 70—80 млрд. кубометрів. У 2009 році обсяг закупівель був різко скорочений — в 7 разів (!) внаслідок «технічного інциденту» на газопроводі Середня Азія — Центр, який в подальшому був визнаний «Газпромом» непридатним для експлуатації на проектних режимах із-за його зношеності. У 2015 році Росія купувала аж 3 млрд. кубів туркменського газу, тобто в 25 разів менше, аніж мала би згідно угоди 2003 року. А потім закупки взагалі припинились.

Газпром щедро обіцяє 65 млрд куб м транзиту, розуміючи, що іншої можливості доставити газ європейським споживачам у них немає, а збитки і штрафи цього «газового Колосса» будуть серйозні. Якщо протягом року у них не вийде вирішити всі проблемні питання з «Північним потоком-2», буде діяти домовленість про транзит в обсязі 40 млрд куб м.

У протоколі ніде не прописана позиція ship or pay — «транспортуй або плати». З протоколу неясно, яким чином будуть прогарантовані навіть ці 40 млрд куб. м транзиту. При обсязі транзиту 65 млрд куб. м українська ГТС працює, як система, а при обсязі 40 млрд куб. м працюватиме, по суті, кілька труб.

Не передбачена можливість прямих закупівель газу європейськими клієнтами «Газпрому» на східному кордоні України. Мала би бути зафіксована перехідна можливість для оператора ГТС України по зміні пункту здачі-приймання газу.

«Показовий самотній підпис Єврокомісії під протоколом. На завершальному етапі вона відіграла суто роль статиста і замість того, щоб спільно з українською стороною наполягати на переході від радянської практики здачі-приймання газу на східному кордоні ЄС до здачі-приймання на кордоні РФ-Україна, її представник погодився з тим, що європейське енергетичне право буде застосовуватися у відносинах між «Нафтогазом» і оператором ГТС України. Тобто, між українськими суб’єктами. А російська сторона продовжує відкидати можливість укладення контрактних відносин на основі загальноприйнятої європейської практики, якої він дотримується у відносинах з компаніями з ЄС. Росія, використовуючи байдужість наших європейських гібридних друзів, зберігає, по суті, існуючий пострадянський порядок речей у контрактних відносинах між суб’єктами господарювання у газовій сфері між Україною і Росією. Тому, на мій погляд, така європейська позиція означає фактично: хай вони там воюють, чи дружать, чи корумпують один одного як хочуть, головне — Європа має отримувати газ», — зауважує Гончар.

І ще: ні з українського, ні з європейського боку не знайшла відображення у протоколі позиція, яка виходить зі Статті 274 Угоди про асоціацію з ЄС про те, що сторони (Україна та ЄС) мають використувати вільні потужності мережевих систем постачання газу і електроенергії. Українська сторона не вперше уникає акцентування на цій статті Угоди. Хоча ця стаття доволі чітко артикулює положення, що, спочатку мають бути використані вільні потужності ГТС України, а вже потім добудовуватися різні «потоки». Це теж ніде не знайшло свого відображення в протоколі.

Звичайно, є шанс, що не всі положення з протоколу перекочують в контракт. І так само залишається варіанти, що він не буде підписаний.  Одне можна сказати напевно, «Газпром» точно докладе зусиль, щоб він був підписаний на їхніх умовах.

Росіяни будуть весь час демонструвати цей папірець і говорити, що наші ж президенти домовилися, показуючи пальцем в небо. Тому з цієї точки зору перемога піррова, бо вона дає «Газпрому» можливість в будь-який момент зіскочити з контракту. До того ж, ніде ніяких наслідків не зазначено за недотримання взятих на себе зобов’язань. Тому й виникають припущення, що ці домовленості є елементом більш широкого пакету, де українська сторона, знаходячись у виграшній позиції, пішла на значно більші поступки, ніж могла би піти.

Щоб виграти, українській владі в цій ситуації, на думку експертів зайняти максимально публічну позицію, і зосередитися на трьох позиціях: недопущення транзитного контракту на означених в протоколі умовах; недопущення підписання будь-яких контрактів по імпорту російського газу до деокупації Криму та ОРДЛО та блокування у будь-який спосіб «Північного потоку-2».