«Головне, що він – у наших серцях..»

...«Очевидно, це перший в історії України, а можливо, й світу, «рядовий», який досконало володів практично усією без винятку стрілецькою зброєю, був інструктором із тактико-вогневої підготовки, експертом із тактики дій малих бойових груп, інструктором-парамедиком, і навіть інструктором із крав-мага — розробленої в Ізраїлі системи рукопашного бою...». Такі слова надруковані на іменному конверті на честь полковника Головного управління розвідки Міноборони України В’ячеслава Галви. Конверт на знак пошани й пам’яті надійшов «Черкаському клубу Юних моряків з флотилією», що носить ім’я героя. Львівська Козацька пошта, щоби увіковічнити пам’ять В’ячеслава Галви, розробила на честь його ювілейної дати народження конверт із найважливішими віхами його життя, промаркованого датою народження Слави — 4 січня.

Цей конверт мама В’ячеслава Олена Всеволодівна обережно вклала, як закладку, до Книги пам’яті МВС, Національної поліції України. В цій книзі увіковічений і її син, який назавжди увійшов у історію України як легендарний розвідник, завдяки знанням і навичкам якого чимало побратимів вийшло з оточення, зберегло життя. Нині Книгу пам’яті пишуть і в Черкасах, куди також увійде ім’я героя.

У помешканні, де проживають батьки В’ячеслава в Черкасах, — багато фотографій сина, нагород, вирізок із газет, ікон, особистих речей Слави: наручний годинник, який ішов ще два роки після загибелі власника, ікона святого Луки — як сімейна реліквія, що дісталася Славі від діда, що з нею пройшов усю війну. А ще — велика «Ікона пам’яті загиблим за незалежність України», вироблена з гіпсу та пофарбована натуральними фарбами. «Герої не вмирають, вони стають сузір’ями і тримають для нас небо», — такі слова викарбувані на іконі, на ній — образ Матері-України, яка обіймає воїна, на тлі — Донецький аеропорт. «Думаю, в Черкасах у мене одної така ікона. Мені її вручили в Києві 2016 року, приурочили до Дня захисника України. Дарували лише матерям героїв», — ділиться спогадами Олена Всеволодівна. Ця ікона вироблена Спільнотою волонтерів та Асоціацією ветеранів АТО, авторства Олени Карамушки.

Батьки розповідають, Славу цінували й знали не лише в Україні. Він пройшов спеціальну підготовку в контртерористичній групі за програмою ФБР (США), курс підготовки снайперів спецпідрозділу SAS Великобританії. У складі миротворчих сил ООН служив у Сьєрра-Леоне (2001). Був інструктором із підготовки фахівців спецпризначення. Після відставки очолив ГРТ «КУзьмич», займався розробкою військового спорядження. «У нас досі зберігаються різні військові курточки, футболки, головні убори, які він привозив, йому було цікаво, чому в нас така форма, як зробити комфортну для військової справи форму», — розповідає мама Слави.

Бути військовим хотів ще з дитинства, брав приклад із батька — ветерана війни в Афганістані. Олена Всеволодівна показує фото маленького Слави, він — у військовій сорочці з двома зірочками, каже, що доводилося перешивати зі старої батькової, бо хотів носити таку, як у тата. «Він як взяв у руки прапор ще з дитинства, так і проніс його все життя», — зізнається батько Слави, Анатолій Галва.

Після початку російської агресії пішов добровольцем на фронт. За документами був зарахований рядовим. «Він сам пішов у військкомат, але його не взяли, бо мав кілька травм на ногах, яких зазнав під час стрибків. Пізніше, коли в с. Урзуф на Донеччині проводив заняття, періодично лягав, бо відчував біль у ногах, вживав ліки», — каже Олена Всеволодівна.

В’ячеслав відзначився в боях, захищаючи Маріуполь. Застосував свій величезний досвід у підготовці бійців-добровольців різних підрозділів за пришвидшеним курсом. Займався підготовкою бійців батальйону «Азов», з ними брав участь у бойових операціях. 25 серпня 2014 року перший зайшов у Новоазовськ, разом із розвідувальною групою зупинили наступ. За ним полювала російська розвідка. Загинув 26 серпня 2014 року. «У нас залишилося фото Слави з прапором, коли він зайшов у Новоазовськ. Підривав БТРи, заміновував мости. Вранці 26-го його викликали в штаб батальйону «Азов». Біля цього штабу стояв причіп із боєприпасами, звідки — ніхто не знає. Товариші попросили його розібратись. І він із двома товаришами підійшов до причепу, на ньому лежала протитанкова граната. Славік узяв цю гранату... Останніми його словами були: «Щось тут не так». Вона вибухнула, але не потрапила вбік причепу з боєприпасами, бо тоді цілому батальйону був би кінець, а Слава закрив гранату собою. Це була натуральна диверсія. Казали, він був у списку десяти ворогів Росії», — пригадує батько.

Батьки переконані: Славік знав, що за ним полюють, розповідав, що йому постійно телефонували, питали, де він. Адже, завершивши 1994 року навчання в Київському вищому загальновійськовому командному училищі, половина випускників поїхали в Росію, Славік залишився в Україні. «Його наука багатьом врятувала життя. Коли ми відкривали пам’ятну дошку в рідній школі в Черкасах, до нас підходили хлопці і казали: «Дякуємо вашому синові, завдяки його науці ми залишилися живими». Оце гріє душу, бо не дарма він вклав душу у військову справу», — зізнається мама В’ячеслава.

А сьогодні в черкаському клубі юних моряків, що носить його ім’я, використовується форма, яку розробляв і тестував В’ячеслав. «У них є форма «жаба польова» і «жаба степова», яку він особисто тестував. Ось такі наліпки він малював на одяг. Клубу ми також передали частину речей Славіка, там навчаються з 12-ти років хлопчаки. Я вважаю, що це продовження нашого Славіка. Ми вдячні, що його там пам’ятають, значить, він разом із нами», — ділиться пані Олена. 

Пам’ятні дошки В’ячеславові встановлені не лише в Черкасах, а й у Польщі, де він проводив заняття в Польському навчальному центрі, в с. Урзуф, Мангушському районі Донецької області, де він загинув. У Черкасах на його честь названо вулицю, втім, найголовніше, кажуть батьки, що він є у серцях тих хлопців, а значить, є і серед нас.