Укриття навиворіт

Влітку митці взяли участь в арт-резиденції у Каневі, яку організовує комплекс «Княжа гора». Підсумком став проект «Укриття». Це — серія картин і арт-книжка, які презентували під час форуму X ART-KYIV Contemporary, що на початку жовтня відбувався у «Мистецькому Арсеналі».

Роботи Буднікова і Ралко провокують ураган емоцій — від захвату до злості. Ядерні вибухи, які малює Володимир Будніков, заповнюють весь простір полотна, наче змітають людство з його тривогами й чварами. Яскравий рожевий, що часто використовує Влада Ралко, це — і колір заходу сонця, і, певним чином, колір небезпеки. «Тривога виснажила настільки, що закортіло хоча б на деякий час заховатися не тільки від війни, а й від миру, який не втомлюється живити нашу війну. Але звідки саме насувається небезпека? Мир став ворожим, бо постійна загроза великої війни занадто довго випробовує його», — стверджують Будніков і Ралко у власному тексті до проекту.

Поштовхом до створення робіт стали трафаретні написи «Укриття» на стінах будинків, що спрямовують до бомбосховищ. «Ці написи відсилали до якогось радянського побуту, навчань з цивільної роботи. Нам спало на думку, що у світі годі шукати якогось укриття. Немає гарантій безпеки. Тому час дорослішати, міняти щось у нас самих і у нашому сприйнятті цього небезпечного, але прекрасного світу», — розповідає історію проекту Влада Ралко.

Проект «Укриття» хочеться назвати безжальним, адже з жорстокою прямотою митці вказують людині на її слабкість. І, водночас, безжальний — той, хто не має жала, сам беззахисний, бо висловлюється прямо і не прикривається хитрими словами. Відвертість стає зброєю, яка лишає власника укриття, відсікає можливість ігнорувати наближення вибуху-катастрофи далі. «Цей проект дуже про сьогодення, — переконаний критик і куратор сучасного мистецтва Костянтин Дорошенко. — Коли художники починали створювати «Укриття», Україна вже рік перебувала у стані війни і складних очікувань. Але цей проект виривається з українського контексту, бо він — про цілий світ. Про речі, серед яких живуть люди і навіть не помічають їх. Або намагаються не помічати. А саме — про втрату віри у те, що будь-яке укриття можливе. Люди, напевно, — єдиний у світі біологічний вид, який знищує сам себе. І людям треба зрозуміти: якщо вони себе знищать, краса планети і природи не зникне. Від нас залежить — чи залишимося ми тут із можливістю споглядати одне одного, світ, природу і мистецтво. Або все завершиться планетарним катарсисом, ядерним вибухом, який буде красивим, з точки зору буття, але знищить нас».

Порятунок художники пропонують шукати у пустці. Місце праці в Каневі для Буднікова і Ралко стало чимось на кшталт відлюдної лабораторії і сховища. «Під час праці там ніби потрапляєш до пустки укриття, де можливість мовити в тиші виглядає паралельною зворохобленій реальності. Отже, маємо один-єдиний вихід — спробувати зісковзнути назад, всередину, в пустку початку та бездіяльності, де невизначеність іще не перетворилася на розгубленість та байдужість, але, навпаки, означає потенційну дію та здатність розрізняти, упізнавати, визначати речі», — пояснюють Володимир Будніков і Влада Ралко у своєму тексті.

У пошуках укриття і безпеки ми ховаємо людське, чесне й відверте глибоко в собі — щоб ніхто не здогадався про нашу чутливість і не скористався нею. Але тепер, імовірно, час прибрати зарозумілість і дістати ці наші «слабкості» зі сховища десь у свідомості. Укриття все одно немає. І саме людяність здатна врятувати нас від катастрофи і зникнення — як не фізичного, то ментального.