Відкритий фінал
Обожнюю п’єси, фільми з відкритим фіналом, ну нехай, із напіввідкритим, який з легкістю вивільняє особисту систему внутрішньої винагороди, а значить — твори, зіставляй, аналізуй, із задоволенням розвішуючи висновки, як білизну, щоб сохнула на свіжому повітрі. Адже ти вже господар дійства і його продовження, до речі, завдяки делікатності авторів, які так задумали і не скористалися спокусою пресувати кожним своїм словом, вважаючи, як наші вже, вчорашні, вже обридлі депутати, які впевнені, що їхнє слово — фарфорова філіжанка на блюдці. Відкритий фінал — це запрошення до співавторства, не боячись невилизаності щирого тексту, інколи шорсткостей і неточностей, але їх можна виправити — і легко. В багатьох, і у мене, вже накопичилася втома від пластмасових текстів з їхнім мудруванням, обкатаним і порожнім. Хочеться зниження не завжди доречного пафосу, який носить нас уже не один рік від «лиха загального обожнювання» до ненависті. По суті, гіркота — двоюрідна сестра правди. Впевнена, якщо буде більше правди — буде менше гіркоти. Плутаючись дещо в думках, навіть упустивши, що щось хотіла порівняти з театром, загальмувала — знову якісь політичні натяки, всім зрозумілі, але вони так чіпко присмокталися, ніби потрапила в око тайфуну і несила вибратися. Та все ж, у театрі завжди про людину, не про натовп, і, увійшовши до «прекрасного мороку чужого саду», буває і радісно, коли відчуваєш, що тебе легко розуміють і думають так само. Мені, зізнаюся, зараз цього не вистачає — довкола пересварилися друзі, рідні та знайомі, які голосували не так, як вони. Розумію, що пауза в спілкуванні може затягнутися, що ж — так і буде. Істина дорожча, якщо вона щира.
Пригадала, що якось уперше опинившись в оливковому гаю, здається, в Іспанії, мені чомусь подумалося, що ось вона, істина: могутні невисокі велетні, які не виростають угору, а ущільнюються, доходячи в об’ємі до декількох обхватів, дивували, якщо можна так сказати, рельєфним торсом з особливою шершавістю і складчастістю. Дерева мені нагадали величезний мозок, який протягом років наситився філософською мудрістю, стійкістю, надійністю, ніби він знає відповіді на всі життєві виклики і будь-якої хвилини може зреагувати, як один трирічний бешкетник. Хлопчик після кожного падіння миттєво схоплювався з веселим криком: «Не біда». І мчав далі. Він ніби захоплював увесь світ і все там називав своїми іменами. У ролі на мене нахлинуло відчуття нетутешності та бажання, не напружуючи мозок, щоб щось аналізувати, скористатися інтерпретацією, гумором і самоіронією, а якщо по-простому, — притиснутися до цієї потужності незнайомого дерева і разом помовчати. Інколи це чудово допомагає, шукаючи підтвердження, звернулася до мого співрозмовника та приятеля з театрально-кіношних людей. Про таких ще кажуть, правда, лише в Японії, «проковтнув пташку» маючи на увазі і чарівний голос. Здається, він і живопис почав долучати в своє життя. На стіні майстерні, де ми спілкувалися з паном Глібом, до речі, з малих своїх метрів він зумів вичавити максимум кубатури, повітря і світла, висить колаж власного виготовлення, і там прочитала цитату — ніби кредовий гімн господаря: «Коли мене не кликатимуть на зйомки, і я зрозумію, що перспективи нікчемні, я не намагатимуся, залишитися на екрані. Не напрошуватимуся на проби, не шукатиму нових зв’язків — це конвульсії тих, що гаснуть, і це соромно. Для мене важливіше бути актором, і завжди знайдеться маленький театр, де я зможу сказати зі сцени щось важливе».
— Зараз, — додав Гліб, — я ніби нагромаджую свіжі думки, часом девальвуючи власні захоплення та помилки, одним словом — пишу п’єсу. Ми, театральні, кіношні люди нервові та вразливі. Я десь прочитав, що з нами треба ніжно, нас треба хвалити, з нами треба розмовляти як із психічнохворими.
— Не дуже-то ти схожий на психічнохворого, мимохіть заперечила, — ось і чоловічий часопис у тебе відкритий на сторінці, де поради з супернового догляду.
— Та не сміши, — дуже поквапно згорнувши часопис, відреагував він. Я читаю його для справи, мої персонажі в п’єсі потребуватимуть додаткових знань. До речі, зараз тебе насмішу, я чомусь сміявся, — в тому часописові вичитав, що лазерний апарат не розпізнає сивини, тому пораду дають таку: хочеш позбавитися від зайвої рослинності — грай із цим до 50, інакше світить лише гарячий віск. Ми ще порозмовляли про те, що чоловіки нині з легкістю втягнулися і в креми, і у фарбу для волосся, і в маски. Отже, читаючи всі ці рецепти одним оком, я не раз обпалена життям людина, не втрачаю делікатної цікавості пізнати бездонність порожнього та непростого буття. В мого сценарію, може, він буде і для кіно, такий чудовий апетит, а коли пишеш, так заграєшся, що під рукою, в голові, в досьє, має бути запас, великий запас, як на незаселеному острові. Люди міцно тримаються за міфи та легенди, які дають їм відчуття незмінності буття, я ж хочу сказати в своєму тексті — веселитися і всіх веселити — це різні речі, а уява для мене важливіша, ніж знання. Саме тому, щоб знань вистачило, читаю з ранку до вечора розумне чтиво, не риюся в мережах, аби не отупіти, вчуся в будь-якої атмосферної хмари: на виставках, під час піших довгих прогулянок улюбленим містом, на природі. Чарівливість п’єси повинна просвічуватися, як світло через шкіру.
— Нічого собі, як ти витончено промовляєш, — захопилася. — Таким тебе і не знала, але й тобі пощастило, — додала зазнаючись. — Я люблю хвалити. Так про що ж п’єса, натякни хоч?
— Там буде відкритий фінал, і якщо захочеш — допишеш сама.
— Тоді не забудь запросити, — сказала прощаючись.
Та вони, театральні, насправді такі витончені, нервові та забобонні, та я про нього самого можу написати текст. Захочу і напишу, а йому не скажу і не покажу.
Відкритий фінал, такий відкритий фінал.
