Про Шевченка, царя, царицю та ін.
І ревносно
в новій лівреї
заходились царів любить.
Т.Ш.
Підміна високих значень, підміна смислів у тлумаченні поета є найтяжчою образою, яку можна йому нанести.
Такої образи зазнали Гоголь 1847 року і Шевченко 1847 року. Книжка «Вибрані місця з листування з приятелями» була безжалісно спотворена цензурою. Але ще більш спотворено її зміст критикою, яка не доглянула в ній щирого прагнення письменника навернути Росію до християнського покаяння. Йому ж закидали вислужництво перед владою...
Шевченка судили цього ж року, і особливо за «памфлет» на царя і царицю в поемі «Сон». Йому закидали невдячність. Звичайно, зображення царя Миколи І та цариці було настільки шокуючим для жандармів, що вони менше звернули увагу на зображення Петра І та Катерини ІІ. А це було куди важливішим у задумі поета.
Кати, кати, людоїди!
Наїлись обоє, накралися,
А що взяли на той світ з собою?
І вже зовсім не звернули уваги на євангельський епіграф до поеми і її початкові строфи, які розкривають творчий задум і головний смисл поеми:
«Дух истины, его же мир не может приятии, яко не видит его, ниже знает его». Иоанна, гл. 14 стих 17.
А той євангельський ключ є по суті ключем до всієї людської історії. Тут головний мотив усіх біблійних книг пророків, і книг історичних.
Червоною ниткою крізь усі книги Старого і Нового Завіту проходить відступництво від Бога та ідолопоклонство. Перша і друга заповіді Мойсеєві стосуються того найбільшого людського гріха: відступництво від правдивого Бога і заміна Його ідолами. До того ж те грішне поєднується з праведним: кланяються і Богові, і Мамоні. А насправді ж — тільки Мамоні.
«Не сотвори собі кумира! Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я — Господь, Бог твій...» Повторення Закону 5.9.
Для Шевченка, наскрізь пройнятого біблійним духом, як і Сковорода, як і Гоголь, ці слова були сповнені найглибшого смислу.
Для інтерпретаторів, починаючи від слідчого «ІІІ відділення канцелярії його Величества» і закінчуючи шевченкознавцями-атеїстами, ті слова нічого не значили і просто пропускалися...
Дух істини залишався по той бік свідомості, як неприйнятний. У поле свідомості потрапляли тільки реалії Російської імперії, над якою пролітає поет і пояснює побачене суб’єктивно, по-своєму, «с неслыханной дерзостью».
До теми царів Шевченко повертається знову і знову. І то не тільки російських царів.
Бодай кати їх постинали
Отих катів, царів людських
Мов дурень ходиш коло їх
Не знаєш, на яку й ступити...
Це іронія над кумирами, які поставили себе вище над людьми і дозволили собі переступати усякі межі. Саме за цей непростимий гріх поет розвінчує їх нещадно, не обминаючи і канонізованих царя Давида, і князя Володимира, які все ж таки на старість стали на шлях істини і добротворення.
Із царями російськими у Шевченка був особливий рахунок: вони були в його очах для України нелегітимними.
У нас немає жодних даних гадати про його якесь особисте ставлення до імператора чи імператриці. Жандарми під час конфірмації картали його за невдячність і брак благоговійного ставлення до своїх благодійників, що викупили його з кріпацтва.
Заперечувати жандармам було б смішно і страшно. Але сам молодий Шевченко, добре поінформований учасниками викупу, не знав про царські благодіяння, крім участі в розігруванні лотереї, що було щорічним придворним ритуалом. Імператриця навіть не поцікавилась, кого викупили. Про цю подію багато понаписувано різними дослідниками і просто кляузниками. Сам Шевченко з його рідкісною одвертістю не міг би замовчати фактів. Тоді навіть вигідно було згадати про якусь свою причетність до августійних...
Отже, його ставлення до усіх імператорів було рівним: вони були ворогами України, замість того, щоб бути союзниками і захисниками згідно з Переяславською угодою 1654 року. Про це знали усі українці в Петербурзі, про це написано в «Історії Русів», яку майже всі читали. Але говорити про це вголос міг тільки поет, одержимий пророчим духом. І цей дух був у перших його творах. Особливо в «До Основ’яненка».
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко, важко сиротині,
А ніхто не бачить...
Тільки ворог, що сміється...
Смійсь, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине -
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Звичайно, цензура не пропустила, але ж він відніс це до цензури!..
Ота безоглядна послідовність характерна для геніальності профетичного спрямування. Шевченко не зупиняється перед умовними заборонами. «Молітесь Богові одному,// молітесь правді на землі,// а більше на землі нікому// не поклонітесь».
Отже, цар і цариця потрапляють у його комедію «Сон» закономірно, як ідоли імперії — «Августійша чета»!
Нагадаймо, що задовго до «Сну» Шевченка був сон Гоголя, вірніше сон коваля Вакули в ніч перед Різдвом. За якісь гріхи чорт носив коваля Вакулу в ті самі царські палати. Тільки там чети не було. Лялькоподібна блудлива цариця була в оточенні фаворитів. Поданий у гумористичному ключі, сон Вакули закумуфльований.
«Винось мене звідси», — наказав Вакула чортові.
За цю чортівню на святвечір, проспавши заутреню й обідню, Вакула зобов’язався бити по п’ятдесят поклонів цілий рік...
Шевченкова комедія «Сон» — то трагікомедія — «сльози і сльози».
Багатьом здавалося, що глум автора в царських палатах надсадний...
До речі, ніхто не зауважив, що за рік до написання «Сну», в Парижі 1843 р. вийшла книжка маркіза де Кюстіна «Росія, 1839». То був вибух бомби. Французький мандрівник описує царські бенкети в реалістичній манері. Але картина в головному настільки схожа, що закрадається підозра, чи не був знайомий автор «Сну» з тією «скандальною» книжкою, яку читали росіяни, що побували у Франції і потаємно переказували знайомим її зміст.
Що Росія — то Петербург, а Петербург — то цар, про те знали всі. «Тут, — пише Кюстін, — можна рухатися, можна дихати не інакше, як тільки з дозволу або наказу... Обличчя МиколиІ вселяло всім страх...»
За законами жанру комедії тут «августійша чета» мусила грати центральну роль. А розвінчування величі вінчанних, — це вимога жанру.
Отже, ставити питання, чому Шевченко зображає царицю, просто наївно.
За богами, панства, панства
В серебрі та златі
Мов кабани годовані
Пикаті, пузаті
Аж потіють, та товпляться,
Щоб то ближче стати
коло самих...
То картина не стільки сатирична, скільки фотографічна.
Отже, Шевченкові можна ставити запитання не про те, чому він так зобразив, а чому він «пропхався у палати». У Кюстіна було те виправдання, що його запросили, не запідозрюючи, що він побачить своїм гострим поглядом чужинця гордого ідола і рабів, які перед ним улесливо схиляються.
А про Бога там не думають, навіть будучи в церкві, де всі погляди прикуті до августійшого.
Згадаймо, що в ніч перед Різдвом коваль Вакула на окульбаченому чорті заїхав до позолочених палат імператриці, але там навіть натяку на Різдво не побачив.
Усі ікони «в серебрі та златі» були тільки тлом для живого божества — імператорської чети.
А Шевченко у Храмі творив свою молитву:
Тим неситим очам,
Земним богам-царям,
І плуги, й кораблі,
І всі добра земні,
І хвалебні псалми
Тим дрібненьким богам.
Однак головним у його молитві була дума про вічний народ. Дума, заповітна і в наш час.
Роботящим умам.
Роботящим рукам
Перелоги орать.
Думать, сіять, не ждать
І посіяне жать
Роботящим рукам.
А про всіх спадкоємців імперії у нього була молитва:
Злоначинающих спини...
