Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Про австрійського бухгалтера і кишківник

21 березня, 12:58

Бабці Австрії вже багацько років, і що довше ходиш бруківкою Відня, то сильніше відчуваєш вік міста. Ця старенька завше наголошує, мовляв, свій особистісний ріст і добробут вона завдячує мирним шляхам, як-от вигідним і гучним весіллям. Bella gerant alii, tu felix Austria nube... Бо меч і кров – то геть негідне. Треба так, аби всім було добре. І вовкам, і вівцям, і Богові, і чортові. Щоправда, напівсором’язливо кривиться вона, бувало, що брала з чужих рук шмат того, що їй не належить, прикладом, Галичину 1772 року, але то було давно, і при цьому серце їй дуже боліло, а сумління донині трохи заважає спати. Одначе то політика, «ту ніц не зарадиш, паньшьтво мене розуміє», – шамкотить вона майже по-львівськи, не забуваючи називати Галичину австрійською. Бо що один раз було австрійським – то воно завше буде австрійським, нехай і у фантомних мареннях.

Привезли минулого місяці до Австрії галичанина зі Львова (даруйте, оце мені підказують, що правильніше казати Лємберґа) на лікування. Вся Україна назбирала Максиму Стасіву понад 200 000 євро на пересадку кишківника. А оскільки Австрія має славу країни гуманної і вже, бувало, лікувала українців, переважно за протекції австрійських міністрів, то батьки сімнадцятирічного хлопця вирішили податися саме сюди.

Не знати, що сталося з нашою бабусею в той день – може, мігрень мучила, чи старечі примхи далися взнаки, але земельна лікарня міста Іннсбрука, ні сіло, ні впало, попри домовленість, не просто відмовилася робити трансплантацію кишківника, а затребувала 250 000 євро готівкою, а, крім того, на 250 000 євро банківських гарантій (ціна, навіть як на операцію в Австрії, захмарна). А в додаток – увага – 61 000 євро боргів, несплачених цій лікарні українськими пацієнтами. Логіку бухгалтера лікарні важко зрозуміти – у Максимові він вбачав, очевидно, боржника за всю націю. Зрештою, тут можна навіть потішитися, бо хоч у такій формі на Заході бачать Україну як єдину державу, де принаймні один – за всіх.  Платить. Останній пункт вимог полягав у тому, що пацієнт, коли отримає новий шлунок, в жодному разі не повинен залишатися в Австрії. Бо тут своїх шлунків достатньо. І всіх годувати доводиться, і лікувати теж. 

Далі ця історія набирає параноїдальних рис. Керівництво лікарні дзвонить у посольство Австрії в Києві і наполягає на тому, аби львів’янину не видавали відповідної візи, допоки він не виконає усіх фінансових умов, а він їх, звісна річ, не виконає, бо то є, прошу пана, галицький гречкосій, нехай і смертельно хворий. Високі дипломати в Києві послухали, порадилися і, пославшись на правила, візи хворому не видали. Даремно обурювався посол України в Австрії, що мовляв, бабцю, що ти собі дозволяєш, де ж твої гуманні принципи, згадай Марію-Терезію і усі її просвітницькі реформи й закони! Перемогла амнезія.

Отож, зняли хірурги білі рукавички, асистенти знизали плечима і всі пішли домів на вечерю. З австрійських медій, до яких звернувся українських посол, дізнаємося, що головними акторами у цьому трагіфарсі був директор лікарні і бухгалтер. Побажаємо їм довгих і здорових літ життя, а також бездоганного функціонування їхніх кишківників. Максима ж відвезли до Індії, де він чекає на операцію.

Не писала б я цю історію, якби вона завершувалася в Індії. На жаль, вона продовжилася – а саме, в коментарях австрійців до статей у центральних газетах Австрії, а відтак у моїх роздумах про країну і менталітет її жителів, авторів коментарів, 99 відсотків яких зводилися до наступного: «Так йому й треба, за ці гроші і в Україні може полікуватися», «В Австрії і так достатньо туристів «на оздоровленні»», «Нехай звернеться до свого Кличка (Порошенка, Фірташа...)», «Чому австрійські платники податків повинні платити за українців?», «Наша Австрія не благочинниця для чужинців», «Лікарня правильно вчинила, а в Індії його прооперують і дешевше», «Знаємо ми ті гроші, зібрані «активістами», мабуть лише голі обіцянки»...

З досвіду знаю, що життя емігрантів нелегке. В ньому трапляються як мерзотники, так і мудрі люди, а мудрі завжди добрі. Як і всюди, знаходяться вороги, але й друзі й однодумці. Попри все, дізнавшись про історію в Іннсбруці, подумала, що щось таки сталося із Австрією, щось їй перемкнуло, я, мабуть, просто не зауважила коли...

Австрійський письменник Томас Бернгард якось слушно казав, що в Австрії заздрять навіть тоді, коли у вас рак. Може, потрібно війни, як в Україні, щоб люди відчули потребу в солідарності, зрозуміли плинність часу й відносність грошових вигод?  Роки відбудови Австрії після Другої світової війни були взірцем солідарності, яка, по мірі зростання добробуту, зникала, аж поки з неї не залишився великий пшик.

Намагання провінційного бухгалтера земельної лікарні звести баланс за рахунок кишківника хлопця з України здалися мені найнижчою точкою існування сліпого в своїй ситості суспільства. З травленням тут усе гаразд, але що треба пересадити за відсутності співчуття? Може, нагадати благополучній країні її ж історію, зокрема Першої світової війни, коли мільйони українців, власне, з Галичини, йшли на війну за Габсбурзькі цінності (не питайте що то таке, бо я теж не знаю), стріляли і кололи багнетами українців на протилежному боці лінії фронту, які боролися в лавах Російської Імперії за такі ж невідомі їм цінності? Нагадати, як потім ці галичани переповнювали лікарні Австрії, як з ампутованими кінцівками, без очей, з простреленими животами, вони повільно конали без знеболювального, і як їхні сім’ї в Галичині даремно чекали звісточки від своїх чоловіків?  Про це є статистики, спогади медперсоналу, літературні твори, проте все, що читає австрійське суспільство, це газетні статті, під якими міщухи в коментарях випускають пар, накопичений тижнями офісного життя і сімейних буднів.

Та повернімося до кишківника. Він, виявляється, теж має пам’ять. Я це зрозуміла давно, коли мешкала в шістнадцятому районі Відня, де моїми сусідами була подружня пара похилого віку. Чоловіка звали Петер. В Другій світовій війні йому довелося побувати в полоні у Києві, що він згадує як найщасливіші місяці своєї молодості. Невідступним спогадом був суп, яким годували військовополоненого чи не щодня, і назви якого чоловік не пам’ятав. Описуючи страву, тьмяні старечі очі іскрилися так, ніби в його тіло знову вселялася вісімнадцята весна. З переліку інгредієнтів я зрозуміла, що йде мова про так звану підбиту, чи, як її ще називають, забиту капусту. Петер, захлинаючись від хвилювання і апетиту, розказував про суп і погляд містичних як Шацькі озера очей дівчини, з рук якої отримував пахучий наїдок. Сусід благав мене дати рецепт його дружині, бо, казав, що з часу полону так ніколи й не їв тієї смакоти. Душу б за неї віддав. Жінка невдоволено слухала і на завершення сказала, що згідно вказівок лікаря, Петеру не можна ні сала, ні пшона, а квашену капусту треба тричі промивати водою. Отож, вона йому готує капусту на воді, і най про більше й не мріє. Тоді я зрозуміла, що повітряна лінія між Віднем і Києвом, довжиною десь 1024 км, досить відносна з огляду на те, що існує пам’ять органів, яка компресує час і простір. Пам’ять органів – це окрема енергія, її не стерти нічим. Чи впливає вона на людський характер і ставлення до таких, як Максим? Може, вона є носієм людських карм, якщо у них вірити? Чи може саме така пам’ять нагадати людині, що вона людина, і живе на цьому світі від сили 25-30 тисяч днів?     

Мені було дивно, бо живемо ж серед щасливих людей, із врегульованою соціальною системою, де демократичні цінності вироблялися десятиліттями. І раптом, сусід, який завше тобі усміхався, коли ти був здоровий, дасть тобі здохнути, бо «так тобі й треба». Мабуть, буде і горстка тих, хто відчує чужий біль, таких як Петер, який досі пам’ятає смак київської капусти із пшоном. Бо, попри кишківник, який у всіх однаковий, в Європі, серед усіх нас, є люди, а є людиська.

В Австрії відмовилися лікувати важко хворого львів'янина, доки інші українці не погасять борги

Посол України в Австрії розказав чому Максима Стасіва відмовилися лікувати в Інсбруку

Австрія відмовила у лікуванні Максима Стасіва з вимогою оплатити борги інших українців, - посол
 

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати