Лорнет
«Найправильніші рецепти краси і стилю вже давно списані в світовій літературі, а підступна мода просто краде їх у великих письменників, — і навіть не встигнувши озвучити свою думку, як пан Стас, питально озирнувшись, розкриваючи переді мною черговий старовинний футляр зі своєї колекції, продовжив — тобі не здається дивним, що ми всі підглядаємо: письменники — у життя, дизайнери — у письменників і художників, а ті — у природи. І все це здається так просто, як, скажімо, легка простота тексту, але чому ж тоді в інших так не виходить. Ось і маємо — моє вдумливе збирання предметів, якими трепетно надихалися пані і панянки минулих століть, теж вимагають своєї філософії, міцного історичного багажу, чуття, та ні — нюху». «Так, браку у філософах нині не спостерігається, — відреагувала, погодившись. — Біля одного квіткового магазину нещодавно прочитала, що жінка дуже довго пам’ятає троянди, які їй не подарували, і, не повіриш, ожила, здригнулася, пригадавши, на щастя, з іронією, і свої приклади. Адже чоловічу скупість приховати неможливо — її видно і в дрібницях».
Роздивляючись скарби Станіслава, помітила в собі якесь дивне хвилювання. Здається, зовсім не палю, але ці дамські портсигари зі срібла, а один із золота циліндрової форми просто дивовижні. Зрозуміло, що жіноча сумка раніше не була забита пакетами, телефоном з навушниками, планшетом, комп’ютером і ще якоюсь переносною технікою. Проводячи рукою по гладкій поверхні, затрималася на замку, прикрашеному каменями, які зробили б вишуканим будь-який перстень. У дамській сумочці завжди знаходилося місце для театрального бінокля, а у якої-небудь пристрасної театралки він лежав завжди. Кручу в руках різні — зі слонової кістки, з перламутру, навіть черепахи — які ж вони милі, як кокетливо можна піднести бінокль до очей і непомітно поглянути навколо. Яка сьогодні публіка, відчути — чи приваблива сама хазяйка. «Часто були біноклі зі срібними і золотими корпусами, — вловлюю скрушне зітхання мого співбесідника, — але у мене таких ще немає, однак є передчуття зустрічі». Прекрасно знаю, якщо зустріне предмет відповідної якості, зникне для друзів на тиждень-другий, буде викручуватись і математично розраховуватиме стратегію «обробки» продавця (доктор математичних наук, хоча вже давно в своєму і зовсім іншому бізнесі) і обов’язково досягне свого. У цьому будинку особливо цікаво, адже музейну пишність можна чіпати. Виявивши лише ручку від бінокля, навіть подумала, що це лорнет, але лежав він у футлярі з м’якого сап’яну з твердим денцем і кришкою, та зрозуміла — це все ж ручка від бінокля. Її, схоже, можна носити як кулон. Поки Стас розкладав дамські гаманці, гладячи їх рукою і очима, я примірялася — чи зручними вони були в побуті або лише зніжено красиві. Начебто, нічого — ось металевий каркас із застібкою з двох кульок міцно тримає прикріплений до нього шкіряний мішечок. Гарно, але здається, що гаманці — зручніше або все ж — жіночі портмоне. Вони завжди меншого розміру, ніж чоловічі, часто з сап’яну і замші та закриваються інколи ключиком. Усередині, бачу, в одному — вбудований гаманець для дзвінкої монети. Та все ж найкращий гаманець (по суті, мила сумочка), зроблений зі срібних і воронованих кілець, з ручкою у вигляді ланцюжка. «Твоя колекція — дороге задоволення. Як домашні ставляться, розуміючи, що це божевілля розсудливості хоч і благородна залежність, але ж — складно виліковна пристрасть». «Навіщо мені лікуватися, теж скажеш, — він, здається, навіть здивувався, почувши таке від мене, яка знає його досить давно. — Діти вже дорослі, онуків поки немає, а дружина, щоправда, не витримала — ревнувала до колекції, підраховувала все витрачене не нею. Зараз це для мене вже неважливо, справа стара. Краще поглянь на ці парасольки, будь-яким круїзом віддам перевагу. То хіба можна встояти перед такою парасолькою-тростиною, — продовжував він хвалитися. — Цей з набалдашником з кістки у вигляді квітки, а ось зі срібла голова лисиці, є з нефриту, з яшми. Шовкові шнури з китицями, тасьма, банти, кант по краю, нібито не для захисту від дощу, а лише для кокетування створені. Що вже й казати про імпровізації з літніми парасольками — тут повінь з мережива, вишивки ришельє, різнокольоровий шовк, а ручки...». Знову ловлю себе на думці, що ось цю невелику витончену ручечку можна носити як прикрасу і тут же демонструю, примірявши її, протягнувши через чорний шовковий шнур. Він похвалив мене, навіть нічого не сказавши, одними очима — вічна витівниця.
«Коли з усіх боків тіснить прагматичний світ, перебираючи свої іграшки з колекції, є відвертий мій візаві, я відпочиваю, уяви собі, про щось мрію, інколи яку-небудь дрібницю запрошую на біс пару вечорів поспіль, і як у вивіреному перформансі, без єдиного зайвого руху, знаходжу їй нове місце в своєму інтер’єрі. І все оживає. Схоже, мені просто цікаво з самим собою». Розумію, ти не один такий, відповіла без слів, але він все зрозумів. «Щоправда, тут важливо вчасно робити зигзаги, раджу ходити назустріч спілкуванню не лише з попутниками по бізнесу, а то станеш бонвіваном зі стажем, що перейшов на проповідницьку діяльність. Тебе такі сумніви не відвідують?» «Про кого ти, точно не про мене. Вважаю, що сумніви — надзвичайно корисний вид спорту, а ностальгічне паломництво (причому щоденне) в мої скарби мене зігріває і втішає». «Адже в тебе, схоже, немає нічого зайвого, у тому числі й спілкування?» «Мене просто вже не дуже хвилює красивий вид ззаду в правильно підібраних джинсах, а ось друга знайти важко. Виходить, що частіше на тихому пафосі кому-небудь і кажу «люба, я зателефоную» і не телефоную». «Скільки зарозумілості в твоїх одкровеннях, не позаздриш тим, хто від тебе залежить».
«Та від мене ніхто і не залежить. Ось кручу, верчу, заплутати хочу свій, хотів сказати панічний, але пом’якшу — тривожний вік підвечірок, а моє збирання — прекрасний утішний приз. До речі, гуляю на свої.
Знаєш, вирішив придбати собаку», — раптом додав він.
«Рідкісну, зі слонової кістки, срібла, бурштину?»
«Ти не зрозуміла, — почула. — Живу. Має ж мене хтось любити. Ось вона від мене і залежатиме, а я від неї. І назву її Лорнет».