Чи не найкращий за все життя Липень...
Мабуть, ось воно і є… Життя… Коли ти щоранку з ентузіазмом прокидаєшся о пів на сьому, швидко збираєшся, багато думаєш абсолютно про все… Намагаєшся встигнути виконати всі завдання, а потім усвідомлюєш, що… Це ж, мабуть, чи не найкращий за все життя Липень. Відлік розпочато. Ідеальне внутрішнє життя виривається на волю, намагається, як у бездонній чаші, зберегти кожну днину, забарвити її первинним – вічним найкращим присмаком… У майбутньому провокувати повернення спогадами.
Коли я 29-го червня прочитала повідомлення на gmail, що мене запрошують на навчання в Літній школі журналістики газети «День», відверто кажучи, була шокована. Справді, чомусь була впевненість у тому, що мене не зарахують. Але… Життя вирішило відкрити мені очі на існування й інших стежок…
Мандруючи доріжками земного життя, я ніби й не живу… Десь далеко понад хмарами літає птах натхнення… Але ця місія випадає не кожному, бо журналістика не обирає аматорів у почуттях, а погляди на дійсність мають бути, як мінімум, фактологічними. Бо задоволення від написання так і залишиться задоволенням, а от що можна дати читачеві? На враженнях довго не протягнеш, хоча натхненний настрій рухає, здавалося б, найслабкішими. До речі, посміхатися можна й подумки, «про себе» вигрібати з душі сміття, щоб потім із совістю зазирати до глибини очей іншим, промовляючи серцем: «Я чистий перед вами і трохи гідний цієї розмови або того, щоби слухати вас».
Перший тиждень навчання в Літній школі пройшов виснажливо в тому плані, що складнощі змушують увагу концентруватись, а потім урешті говорити собі: «Наскільки ж цікаво…»
За цей період я встигла безліч разів переосмислити свій шлях тут і власне хоч незначне, але призначення. А для кого власне я тут? Чим я можу бути корисною?
До того ж, колеги з університетів чи не з усієї країни невимушено демонструють уже наявний досвід. І приходить усвідомлення того, що поряд – чудові люди. Тобто всі люди – чудові, але у стінах редакції «Дня» все аж надто по-справжньому.
Школа дає прекрасну можливість усвідомити, що таке власне праця над щоденною газетою. Редактор відділу кореспондентської мережі Ольга Харченко викликає в мене неймовірний захват. Здається, вже автоматично виконує всю роботу, демонструє швидкість, а головне – доброзичливе ставлення. І почуваєшся спокійно, бо усвідомлюєш, що на цій практиці ти – дуже потрібний. Тебе ставлять у реальні умови, ти випробовуєш свої можливості, зустрічаєшся зі складнощами, а потім, загартувавшись, ідеш далі… І думаєш: «Наскільки ж усе-таки чудово, що тебе взяли… Що ти – тут… Що тобі вдалося зустрітися з цими людьми».
Відпочинок не приносить такої насолоди. Гедонізм в апогеї свого розквіту видніється лиш тоді, коли ти якісно виконуєш свою роботу, а потім озираєшся довкола й пересвідчуєшся: усі також дотримуються такої думки. Чому? Бо будь-який, навіть дріб’язковий відпочинок, здатен легко перерости в лінь (як на мене).
Ви знаєте, Літня школа в першу чергу, навчає кращих людських якостей… Якщо записувати до блокнота всі цитати, котрі лунають в «Дні», можна відчути, як твій мозок стає гумовим… Бо хочеться збирати цінні поради ще і ще. А з чого власне починається буття? Із намагання усвідомити власну сутність, із захоплення іншими, а головне – активне, безперервне порівняння кожного із кожним. Себе ж ніяк не побачиш, себе можна лиш носити з собою, а збоку подивитись – це вже складне завдання.
Перша зустріч «школярів» пройшла із головним редактором газети «День» Ларисою Олексіївною Івшиною. Ось деякі цитати із бесіди:
«Свобода дає користь високорозвиненим людям».
«Люди плутають інструменти з суттю».
«Покинуті питання – питання для майбутнього».
«Ми – інакші, ми будемо діяти інакше і нам усе вдасться».
«Зневіра людей – від нерозколиханості».
Зрозуміло, що це - лише крапельки з повноцінної розмови. Просто іноді, сприймаючи контекст слів, заслуховуєшся… Забуваючи, що тобі далеченько до пам’яті диктофона. І це вже маленький егоїзм, який неодмінно треба викорінювати, змушуючи себе занотовувати все, аби самому пізніше знову згадати, із такими ж сильними емоціями пережити, розповісти комусь іншому… Щоб твій скромний досвід не лишився індивідуальним надбанням. Головне – не брати на себе надто багато і спробувати зробити щасливою хоча б одну людину.
І врешті кожна зустріч несе дещо неймовірне… Ось, наприклад, цитати, які з’явилися після спілкування з Сергієм Тримбачем:
«Що створює людину, особистість і професіонала? Вчинки!»
«Я називаю себе графоманом. Я люблю писати, люблю сам процес».
«Чим старіший художній твір, тим більше коментарів він потребує».
«Одне із завдань газетярів – ламати стереотипи».
Остання зустріч, що чи не найкраще постає в уяві, також викликала чимало різних почуттів… Ольга Герасим’юк, відверто кажучи, - це людина прекрасного настрою… Знаєте, рідко можна побачити таку наснагу, такий вияв теплих емоцій… До того ж, мова йшла про речі дуже реальні для нас, ті, що стосуються, як журналіста, так і будь-кого взагалі без причетності до фаху, адже кожен у першу чергу – людина (яка впродовж існування з різним успіхом і наснагою прагне уявно поставити перед «юдина» літеру Л, а не л). Ось, що можна було почути від гості:
«У нашім житті рівно стільки світлого, скільки й темного».
«Журналістика ніколи не може бути об’єктивною».
«Цікаво читати власну думку Особистості».
«Якщо про якусь річ ніхто не каже – її не існує».
«Не гребуйте сказати про когось добре».
«…отримувати насолоди, а не перемоги!»
«Коли ти говориш з людиною, то повинен бути для неї всім світом».
Що можна сказати… Приємно, коли життя стає схожим на сходи, а не на пустелю… Коли кожен крок – це новий етап… Новий, складніший, але такий цікавий…
А завтра буде новий «День» =)
Анна Ставицька, Запоріжжя
