Батурин (вічне місто вічної країни)
Часто ми неправильно оплакуємо своїх померлих старих. Ми зберігаємо болісну пам’ять останніх немічних місяців (років, десятиліть), недоречних запитань і однакових історій, забуваючи за тим усю велич людини, її довгого життя, перемог і помилок. Наші спогади про здоров’я і пенсію, витісняють думки про їх молодість і зрілість, модні сукні і посмішки на вицвілих світлинах минулого сторіччя. Ми пам’ятаємо їх як дідусів і бабусь, люблених і одягнених у теплі халати і капці, із пультом в руках, крізь який вони дивляться світ, уже не цілком його розуміючи. Наші бабці і дідусі - рідні і бідні, бо така поки в нашій країні старість, несамостійна і залежна, насправді, значно більше ніж ми пам’ятаємо. Їх шлях розпочався задовго до нашого народження, їх мрії не завжди стосувалися нас і був час, коли і для них усе лише розпочиналося.
Цього року померла моя бабця. Колись у дитинстві я казала, що не знаю, кого люблю більше, її чи маму. Потім із обійм я вийшла у школу і бабця почала рухатися повільніше за мій світ. Вона прожила довге і гідне життя, я знаю її красивою і доброю. Проте, роками вона вже не виходила зі своєї квартири у одному зі спальних районів Луцька і для мене в думках це завжди булоїї місто і місце. Але моя бабця з Батурина. Точніше, задовго до того, як стати бабцею, вона народилася і вчилася, працювала і мріяла у Батурині. Там, де я ніколи не була і поїхала влітку побачити і зрозуміти більше про людину, яка іще й моя бабця.
Батурин лежить на іншому боці України, прогрітий сонцем і помережаний Сеймом. Бабця казала, що так і не навчилася плавати, бо течія в ньому швидка й безжальна, а матері дітям завжди забороняли купатися, примовляючи - втопишся - додому не приходь. Добре плаваючи, я завжди соромила бабусю, як то так не вміти. В червні я стояла у Сеймі, закопавшись по коліна у тепле піщане дно і мене зносило течією за мить. Я сміхом боролося із водою, розуміючи, тут ніяк не попливеш. Місцеві теж приходили посміятися посеред порослих ліщиною і малиною берегів, навіть не намагаючись плисти. Сейм норовливий, веселий і сильний, подекуди з кручами, течією він перевертає догори пузом навіть рибу, яка потім перелякано плюскає, шукаючи як повернутися на "стежку" в швидкій воді.
Мій прадід, Афанасій, про якого я знала тільки із казкоподібних історій, ловив ту рибу руками. А ще він був ковбасником і солдатом у час Першої світової війни. У бельгійському полоні навчився випікати ковбаски, відмовив фландрській господині у шлюбі і повернувся додому, де його розкулачували і підозрювали, проте залишили ковбасником.
У Батурині дуже живе небо, яке тримають значно вищі ніж на Волині дерева. Вдень у ньому метушаться і цвірінькають ластівки, стигнуть величезні вишні-шпанки, гудуть тлусті джмелі, а із заходом сонця вилітають тисячі кажанів, наче клаптики відірваного неба падають до землі, в останню мить опам’ятовуються і летять затуляти собою зірки. Місяця на батуринському небі я так і не побачила - відьми вкрали, тут їх багато, мало не в кожному селі своя. Жінки прямо посеред вулиці спиняються і сваряться голосно в небо, клянуть і сердяться на невидимих у повітрі непослухів. Моя бабця теж так вміла, тепер я знаю чому.
У Батурині страждав гетьман Мазепа**, Меньшиковубивав козацьку старшину, сплавляючи їх, розіп’ятих і мертвих, Сеймом. Кирило Разумовськийу пишному палаці правив бали, які за місцевими переказами, тривають по ночах і досі, граф виходить на них зі скромної могили слухати сумних музикантів. Екскурсоводи розповідають історії гордою українською, президенти відбудовують резиденції, а пасічники продають мед. Стигла шовковиця падає на землю, в якій лежать тисячі вбитих батуринців, десятки стежок бережуть пам’ять про кроки великих і маленьких людей, серед яких і людина, яка пізніше стала моєю бабцею. Для мене пам'ять про неї – це не лише спогад сімейних любощів і дитячих свят, пахучих обійм і ягідного желе. Пам'ять про неї – це живий інтерес до часу і місця, людей і подій, які мали для неї значення.
У цьому дописі не вмістиш усе, що я бачила в туристично-історичному, архітектурно-природно прекрасному місті, бо про Батурин не напишеш історію, історію пише Батурин, вічне місто вічної країни.
*пацьорки – кажіть так на намисто, коли любите пишну українську)
** Мазепа – це дуже багато для України. Почитайте про нього, хочете істориків, хочете Байрона. Мазепа вартий.
