Яким може бути компроміс
у відносинах Польщі й України?
«Потрібен компроміс», — ці слова вживають нині практично всі аналітики, які ведуть мову про польсько-українські відносини. «У кризі відносин винні обидві сторони», — цією формулою користується вже менше українських інтелектуалів, але достатньо багато, і це значною мірою люди відомі. Ну, а про те, що ця криза (як і інша, у відносинах Угорщини з Україною) вигідна передусім Путіну, не говорить і не пише в ці дні у нас тільки лінивий.
Чи справді провина лежить на обох сторонах і чи вона однакова — це окрема тема. Тут же зазначу, що нічого подібного до руйнування могил українців на польських цвинтарях, за бездіяльності та навіть співчуття з боку влади, у нас щодо могил поляків немає. Тим більше, ніхто на велелюдних маніфестаціях не ходить із гаслами «Ми пам’ятаємо про Холм і Перемишль», натомість у Речі Посполитій на марші радикалів 11 листопада був банер «Ми пам’ятаємо про Вільнюс і Львів». А на додачу згадаймо, як офіційна Варшава вирішила було помістити в паспорти згадку про ці два «польських» міста...
Але ж компроміс справді потрібен, чи не так?
Чи не найгостріше питання про потрібність такого компромісу та про його ціну (як у плані поступок з боку України, так і відмови від них) окреслив головний редактор львівського журналу «Ї» Тарас Возняк: «Ми маємо відповісти на просте запитання — чи з огляду на те, що сталося 70 чи 80, а то й 100 років тому, ми готові перекреслити своє майбутнє, чи ні. Якщо так — то так. Якщо ні — то ні. Можливо, я загострюю. Однак така ситуація. Отож, або руйнуємо майбутнє України та Польщі, або ні. Бо, якщо розірвемо стосунки, навіть на рівні емоційному, а до того йдеться, то нам не вистояти поодинці. Тому, як на мене, ще маємо шанс зупинити парад провінційних декларацій своїх патріотизмів і не продовжувати цей театр абсурду. Ну й не даваймо провокаторам з обох сторін нагнітати напруженість і доводити ситуацію до точки неповернення». Бо ж вигідна нинішня ситуація Кремлю й особисто Путіну, який намагається розсварити Європу, поділити її на ворогуючі групи та поставити під свій контроль. «От і думаймо — чи ми хочемо протистояти його агресії, чи ні? Якщо так, то чому чинимо як звичайні дурні. Чому за неістотним, минущим і дрібничковим не хочемо бачити справді істотного, стратегічного? Бо таке враження, що задля своєї глупоти, задавнених образ, дрібненьких кар’єрних інтересиків ми ладні спалити й Україну, і Польщу, й Угорщину, і половину світу. Дійсно — El sueno de la razon produce monstruos — «Сон розуму породжує чудовиськ», — пише Тарас Возняк.
Пише, слід сказати, гарно. Проте неодмінно виникає запитання: а який же це «парад провінційного патріотизму» демонструє Україна і в чому її глупота?
Невже ж цей «парад» полягає в констатації істориками й публіцистами факту окупації Галичини та Волині другою Річчю Посполитою? Чи у достатньо помірній суспільній глорифікації УПА — відчутно меншій, до речі, ніж у Польщі глорифікація Армії Крайової та Батальйонів Хлопських? Чи у вшануванні загиблих учасників оборони Закарпатської України від агресії хортистської Угорщини? Чи у твердженні, що Львів — це українське місто? Чи у використанні традиційної націоналістичної символіки тими, хто воює на Донбасі з росіянами та їхніми маріонетками? Чи, можливо, у небажанні, як сказав польський віце-прем’єр, «розплачуватися за Катинь» і погоджуватися на «відступне» за награбоване сталінським режимом польське майно?
Чи, може, «провінційний патріотизм» — це поема Ліни Костенко «Берестечко», чи роман Миколи Вінграновського «Северин Наливайко»?
А, може, мається на увазі Закон про освіту, який передбачає викладання більшої частини предметів у школі державною мовою, щоб забезпечити всім молодим українським громадянам, власне, можливість бути громадянами?
Так, окремі факти нераціональних дій з боку тих чи інших українських інституцій щодо Польщі є. Проте якщо з боку України тут і є парад, то лише парад поступок і спрямованих на досягнення компромісу дій. Не скасоване абсолютно нікчемне у правовому сенсі судове рішення часів диктатури Януковича про позбавлення Бандери та Шухевича звань Героїв України (під тим приводом, що вони не були українськими громадянами — а були ж у дитинстві, громадянами ЗУНР й УНР). Не було відповіді на некомпетентне з наукового погляду та по-людськи аморальне рішення Сейму та Сенату Речі Посполитої про начебто вчинений українцями на Волині геноцид проти поляків, на наведені у цьому рішенні роздуті цифри людських жертв і небезпечну девальвацію розуміння геноциду. Не відбулося на офіційному рівні відзначення 75-річчя УПА. Не з’явилася офіційна реакція на фільм «Волинь». Не пролунала різка заява МЗС з оцінкою тверджень польських урядовців і дипломатів, наче у 1918—1919 роках не існувала Українська держава — і так далі, і таке інше. Але все це не викликало пошуку компромісу з іншої сторони. Навпаки, відповіддю стала різка ескалація заяв і дій з боку влади третьої Речі Посполитої. То де гарантія, що ця влада взагалі налаштована на компроміси? І яких меж вони, під оглядом офіційної Варшави, повинні будуть сягати? Що, ми муситимемо вибачатися ледь не на колінах за начебто вчинений геноцид (хоча насправді на «кривавих землях» з обох боків «лінії Керзона» відбулася обопільна «етнічна чистка»)? Чи треба буде затаврувати УПА на офіційному рівні як бандитів-різунів? Чи визнати, що Галичина та Волинь перебували у складі другої Речі Посполитої на засадах міжнародного права? Чи, нарешті, заплатити величезну данину за конфісковане сталінським режимом майно поляків на території Західної України (аякже, «реституція»)?
Ну, а щодо Угорщини — дати задній хід і погодитися, щоб на Закарпатті над державними установами України майоріли державні угорські прапори, щоб угорська меншина і далі мала можливість ігнорувати українську мову, щоб у регіоні вільно діяли угорські партії тощо — тобто, щоб Закарпаття жило за тими самими неписаними нормами, за якими жив «исконно русский» Крим?
До речі: Тарас Возняк пропонує «винести за дужки» історію, але ж був уже тяжкий компроміс — у 1920 році угода «Пілсудський — Петлюра» віддала Польщі Галичину, Холмщину й Волинь. І що в підсумку? Наступ польсько-українських військ навесні 1920-го зупинився за наказом Пілсудського приблизно по лінії кордонів 1772 року. Хоча вихід до Чорного моря був надзвичайно важливим в стратегічному сенсі, оскільки значно скорочував шляхи постачання Антантою зброї, боєприпасів й амуніції та уможливлював перехід частини кораблів Чорноморського флоту під прапор УНР (серед офіцерів і матросів там іще залишалися українці). Просування ж уздовж правого берега Дніпра з’єднало б із повстанцями Холодного Яру. Тож більшовики на Правобережжі, потрапили б у безнадійне становище. Проте, схоже, провідники другої Речі Посполитої більше боялися сильної України, ніж російських більшовиків... Крім того, зазначена угода містила положення, що «Річ Посполита Польська визнає верховною владою УНР Директорію незалежної Української Народної Республіки з головним отаманом паном Симоном Петлюрою на чолі... Український уряд зобов’язується не укладати будь-яких міжнародних договорів, спрямованих проти Польщі. Ці ж зобов’язання бере на себе уряд РПП стосовно УНР». Проте 11 вересня 1920 року у Варшаві польська Рада оборони погодилася на визнання номінально незалежної УСРР і на неучасть делегації УНР у мирних переговорах. Це не афішувалися, бо на фронті точилися бої, тривав успішний контрнаступ польських й українських військ. А 9 листопада польське й більшовицьке керівництво уклали перемир’я, віддавши союзну армію УНР на поталу Росії. І, нарешті, в березні 1921 року у Ризі між Річчю Посполитою, з одного боку, та РСФСР й УСРР із другого, було підписано мирний договір. Де-факто відбувся поділ переважної частини України між Москвою та Варшавою.
Отаким союзником незалежної України виявилася друга Річ Посполита. Чи не тому нинішні польські урядовці стверджують, що в ті роки Українська держава не існувала, отже, не було окупації, не було вимушеного обміну УНР території на військово-політичну допомогу, не було і зради? Відтак де гарантія того, що офіційна Варшава не спробує у тій чи іншій формі повторити давній курбет? Бо чи випадково вона беззастережно глорифікує часи Пілсудського, засуджує український національно-визвольний рух і наполягає, що Львів — це місто, де завжди жили переважно поляки, а Волинь і Галичина законно перебували під владою Речі Посполитої? Принаймні, вона вже де-факто домагається того, щоб Україна, як у 1920-му, перетворилася на «молодшого партнера» нинішньої Речі Посполитої, щоб вона будувала свою політику української ідентичності згідно з польськими дозволами, щоб не сміла у боротьбі з російськими агресорами спиратися на традиції та цінності національно-визвольної боротьби, щоб Київ ішов на нескінченні поступки.
Які саме, в кінцевому підсумку? Рівненський історик Ігор Марчук вважає: «Спостерігаючи за діями деяких польських дипломатів і польських товариств, які діють на території Західної України, спостерігаючи за ситуацією з видачею карток поляка, можна зробити висновок, що Польща, можливо, хоче переглядати кордони від 1939 року, якось поставити це питання. Бо інакше її дії я пояснити не можу. У Рівненській, у Волинській областях ми спостерігаємо постійні рейди різних польських організацій. Вони їздять, вішають різні дошки, тобто намагаються означити польську присутність на цій території. Словом, активно працюють і ми маємо інформаційну гібридну війну, яка ведеться проти України».
Звісно, можна оголосити й Ігоря Марчука, й автора цієї статті такими собі «провокаторами», проте прихильній до фактично односторонніх поступок частині української еліти не варто забувати, що Тарас Шевченко, говорячи саме про еліту, поряд із «гряззю Москви» згадав і «Варшавське сміття»...
