Уроки недавньої історії...
Як не парадоксально, у 1990—1991 роках керівництво України та демократичні сили простували шляхом до Європи, не надто зважаючи на хитрощі західної realpolitik
Уважно вдивитися та вчитатися у ієрогліфи подій минулого, навіть не дуже віддаленого, — це гарний спосіб відкрити для себе щось іноді неочікуване та загалом корисне для сьогодення.
Як не парадоксально, у 1990—1991 роках керівництво України та демократичні сили простували шляхом до Європи, не надто зважаючи (або й зовсім не зважаючи) на хитрощі західної realpolitik, на те, що скаже Європа й Америка, — навіть в особі своїх беззаперечних лідерів. І досягали на своєму шляху успіхів, головним із яких стало відновлення незалежності. Здавалося б, треба було на кожному кроці зважувати, що і як робити, орієнтуючись на «сильних світу цього», проте... Можливо, саме тому й удалося так швидко відновити незалежність, що жили власними вільним розумом і розкутою думкою, нехай і доволі наївними, проте не засміченими постмодерним: «Так, але...»?
Курс на збереження Радянського Союзу у часи перебудови тримала більшість знаних західних політиків. А серед політологів і футурологів такої думки дотримувалось десь так 90—95%. Писалися солідні колективні й індивідуальні монографії про світле майбутнє демократизованої Радянської держави у ХХІ столітті, ба, навіть детективні романи, в яких зловмисні націоналісти, які хотіли знищити Горбачова та розвалити Союз, знешкоджувалися спільними зусиллями американських спецслужб і чесних ідейних нащадків Сталіна. А в 1990 році вийшли друком кілька серйозних досліджень на кшталт «СРСР у 2000 році», і це тоді, коли Союз на очах у всіх розпадався на друзки, коли вже проголосили відновлення незалежності Литва та Грузія...
Яке щастя, що практично ніхто в Україні цих книг не знав — а то можна було б і засумніватися в ідеї незалежності, надто переконливо вони були написані.
А ще варто пригадати вояжі до Києва західних політиків найвищого рівня та їхні виступи у Верховній Раді УРСР. 9 червня 1990 року прем’єрка Великої Британії Маргарет Тетчер провела в Києві один із чотирьох днів державного візиту до СРСР і виступила перед українськими депутатами. Представники опозиційної Народної Ради запитали «залізну леді» про можливість встановлення дипломатичних відносин між Лондоном і Києвом. Тетчер у відповідь відрізала, що з регіоном Радянського Союзу Британія може мати зв’язки, лише схожі на відносини зі штатом Каліфорнія чи провінцією Квебек. А на слова, що українці прагнуть досягти державного суверенітету, лише усміхнулася. Хоча посилання на Каліфорнію та Квебек були вочевидь некоректними — Україна, хоч і номінально, була серед членів-засновників ООН, так само, як і Британія, а штат США та провінція Канади ними не були і бути не могли. Втім, восени того ж року Тетчер змушена була піти з посади. Але ще перед відставкою вона могла дізнатися, що Україна, наче у відповідь на її виступ, 16 липня проголосила Декларацію про державний суверенітет...
Ну, а президент США Джордж Буш-старший виголосив у Києві промову, яка ввійшла в історію під назвою Chicken Kiev speech («Котлета по-київськи»). Передісторія цього виступу така. 30 липня 1991 року Буш прибув до Москви на зустріч із Михайлом Горбачовим. Буш заявив Горбачову, що не в інтересах Штатів, щоб Радянський Союз розпався та запевнив президента СРСР, що налаштовуватиме українців проти незалежності. Це він і зробив у промові від ??1 серпня 1991 року в Києві, виголошеній у Верховній Раді. Ця промова була сповнена панегіриків Горбачову та союзному центру; Джордж Буш підтримав курс на підписання нового союзного договору, який, мовляв, «подає надію, що республіки поєднають більшу автономію з більшою добровільною взаємодією — політичною, соціальною, культурною, економічною, а не стануть переслідувати безнадійний курс ізоляції». Це звучало анекдотично, оскільки УРСР перед тим заморозила свою участь у підготовці такого договору до схвалення нової Конституції, ба більше: оточення Леоніда Кравчука тримало тоді курс не на союзний договір, а на договір із Союзом, тобто не на автономію, а на конфедеративні відносини з Москвою. Ясна річ, не втримався Буш і від інвектив на адресу критиків Горбачова та прихильників «суїцидального націоналізму». Мовляв, Горбі веде СРСР «toward the goals of freedom, democracy and economic liberty», а що можуть запропонувати його політичні опоненти в республіках? І це все було сказано менш, ніж за три тижні до путчу ҐКЧП і подальших подій...
Цікаво, що промова ця була написана Кондолізою Райс, пізніше державним секретарем США при президенті Джорджі Буші-молодшому, яка в 1991 році обіймала посаду директора (а потім старшого директора) відділу у справах СРСР і Східної Європи Ради національної безпеки США.
Утім, у США вистачало й розумних політиків (на чолі з міністром оборони Діком Чейні) й аналітиків, тому після повернення до Вашингтону на Буша-старшого впала злива критики, і він став значно обережнішим, відмовившись від підтримки спроб Горбачова у листопаді-грудні зберегти СРСР — мовляв, я всією душею з вами, але ж на мене тиснуть зусібіч, і невдовзі вибори... Що ж, за рік по тому президентські вибори Буш-старший програв.
Вистачало і західних лідерів меншого масштабу, які не тільки після путчу ҐКЧП, а й після Біловезької угоди підтримували Горбачова та засуджували спроби деконструкції СРСР. Але їх в Україні не слухали. Натомість на слова Збігнева Бжезинського і Леха Валенси на підтримку незалежності зважали...
Що з цього всього випливає? З одного боку, чимало аналітиків і політиків в Україні добре вивчили англійську і дослухаються до західної думку, з іншого — ця думка далеко не завжди компетентна та розумна. А часом й узагалі не варта уваги, хіба що для діагностики інтелектуальних недуг «прогресивних» політиків і мас-медіа Європи та Америки. Треба мати власний розсуд, і не на рівні політичного комікування — висновок зрозумілий. Але де взяти в Україні таку еліту, для якої національні інтереси були би справді понад усе, і яка могла б сказати, вслід за Шевченком, «у нас нема зерна неправди за собою»?
