Ті, що пливуть на кетмані
Чому зміна поколінь не вплинула на психотип homo sovieticus
У фантастичному фільмі Ендрю Ніккола «Гаттака» штучно реконструйовані люди створюють клас «придатних», а народжені від кохання вважаються «непридатними». Аерокосмічна корпорація, на ймення якої названо фільм, усю увагу та турботу приділяє генетично модифікованим персонам. Вони — її перспектива та надбання... Цю алегорію можна застосувати і для народження homo sovieticus, «нової» людини, яка з’явилася на світ у 20-ті роки минулого століття. Сьогодні їх називають «совками» або «ватниками». Що стоїть за мемами і чому сьогодні, через 30 років після краху комуністичної ідеології, нам необхідно розібратися в живильному середовищі, що сприяє репродукції старого архетипу?
Рівно сто років тому вожді комунізму, уподібнившись богам, почали створювати з глини ідеологем «фундамент нових людей» (за М.Бухаріним), «найвищий соціально-біологічний тип, надлюдину» (за Л.Троцьким). Типаж моделювали картини художників та оспівували поети. Коренасті, витривалі й мускулисті, як коні Пржевальського, радянські люди набули відомих рис. Вони втратили національні особливості, майнові відмінності, деякі ґендерні ознаки та персональну долю. Людська одиниця перетворилася на нуль, за словами В.Маяковського.
Зовнішній і внутрішній вигляд нової людини зазнав багатьох змін. Спочатку це були люди революційного заклику до зміни світу. Вони руйнували всі старі інституції, проповідуючи повну свободу у праці, мистецтві, сексі, особистій поведінці та вчинках. Їх об’єднувала щира віра в ідеали комунізму, спільну власність, рівноправність та необхідність фізичного знищення гнобителів.
Сталінський поворот від ленінської утопії до соціалістичної деспотії, що стався в 30-ті роки, зажадав вдосконалення моделі «придатних». Методами пропаганди, насильницького та адміністративного примусу радянську людину повернули до сім’ї, робітничого колективу, однодумності та підпорядкування. Віра в комуністичні ідеали змінилася на усвідомлену потребу відповідності особистих устремлінь планам партії.
У повоєнний період перервався зв’язок між поколіннями 20-х та 30-х років. Ті зникли у сталінських таборах та на фронтах епічних битв. Нові генерації вже не бачили паростків свободи і не могли реалізувати себе поза державними підприємствами та установами. Ескізи їхніх особистих доль малювалися виключно у комсомольських та партійних комітетах, що уособлювали саму державу. Для виживання та влаштування кар’єри потрібні були послух владі та членські квитки ВЛКСМ, КПРС, профспілки, у найкращому разі — творчих спілок.
У 60-х роках, після «викриття» культу особистості Сталіна та деяких послаблень у найжорстокішій системі контролю та примусу, радянська людина знову надихнулася перспективою життя «при комунізмі». Колгоспники зрівнялися з робітниками у правах. Мистецтву дозволили розширити межі соцреалізму, голод втратив гостроту, замість фуфайок і френчів люди одяглися в цивільний одяг.
Ще через десятиліття віра в перспективи будівництва прекрасного майбутнього почала зникати. Відчуваючи насування кризи свідомості, комуністична влада посилила пропаганду «переваг ладу», підняла градус страху Третьої світової війни, наростила чисельність збройних сил і перетворила всі державні інституції на ідеологічні бастіони. Саме в цей час homo sovieticus долучився до східного обряду піднесеного обману всіх навколо й себе — кетману. Кетман описаний в есе «Полонений розум» польського поета та філософа Чеслава Мілоша. Він запозичив це слово у французького дослідника Персії Артура Гобіно. Кетман у стародавньому Сході означав хитрий прийом людини, котра стоїть перед вибором: говорити правду чи брехати в ім’я особистих інтересів. Це не проста брехня задля спасіння, а стан задоволення від вимовляння брехливих і лицемірних зізнань. Той, хто практикує кетман, сповнений гордості та переваги над тими, кого він обдурив. Сад Кетмана, вважав Чеслав Мілош, зрощений у країнах соціалізму та народної демократії, і його плоди вигодували покоління нових людей. Радянська людина 70-х не вірила в комунізм, але поклонялася йому; розуміла ущербність системи, але вихваляла її; не вважала реальною американську загрозу, але проклинала Америку, купуючи у «спекулянтів» заповітні плоди загнивання Заходу. Вона вірила партії і зневажала її, висміюючи в анекдотах.
Грубуватий зовні, недбало вдягнений чоловік 30-х років, який пахнув потом самовідданої праці, перетворився на індиферентного обивателя нової формації. Нічим не мотивованого, залежного від держави та побутових проблем. Поряд з ним, як і раніше, йшла слухняна жінка, здатна впрягтися в плуг або зупинити коня на скаку. Робітник і колгоспниця, захисник і годувальниця, які працюють нарівні й однаково занепокоєні державними справами замість особистих, — таким є плакатний збірний образ homo sovieticus.
Сакралізація фізичної праці нав’язала йому естетику аскетизму, релігійну віру у святу трійцю (Маркса, Енгельса та Леніна). Відкинувши природні фізичні потреби, поставивши індивідуальне далеко позаду суспільного та озброївшись «єдино правильним вченням», нова людина демонстративно кинулася у захмарні висоти утопій. Хоча подумки вона мріяла про хорошу їжу, простору квартиру, гарний одяг і машину в гаражі. Усе це неможливо було придбати без публічної підтримки офіційних суспільних ілюзій. Так сформувався психотип слуги двох панів та майстра удавання.
Еволюція змінила багато первісних рис homo sovieticus, але зберегла основоположні принципи (коди) його виживання у світі, що змінюється. Радянська людина ніколи не підозрювала, що створена штучно. Що її волею, інтелектом, емоціями протягом 80 років цілеспрямовано займалися теоретики, медики, державні інституції та спеціально призначені для цього органи, що входять до структури КДБ, Радянської армії тощо.
Другий незмінний патерн — ставлення до власності. Усе на світі людина отримувала з рук держави: роботу, житло, права. Жодного іншого зв’язку з матеріальним світом не існувало. Влада могла обдарувати майном або забрати його. Це наклало свій відбиток на поведінку людей після розвалу СРСР. Лояльність до правителів, необхідна в колишньому житті, закріпилася як умова процвітання бізнесу та добробуту.
Приєднання до більшості — найважливіший акт віри у нові ідеали, свого роду прозелітизм більшовизму, визначальний спосіб існування радянської людини. Колективне завжди ставилося вище за індивідуальне, стосується це майна, вигод чи думок. Нетерпимість до прояву індивідуальності закладалася основою загальної моралі, суворих стандартів у культурі, освіті, устрої побуту і навіть одязі. Бути в меншості означало наражати себе на підвищені ризики на будь-яких теренах і в будь-яких ситуаціях.
П’ять поколінь радянських людей виросли у стані бійців, прикутих до гармати обложеної фортеці під назвою СРСР. Сприйняття світу, що складається з постійних і змінних ворогів (США та Китай, наприклад), сформувало династії сповнені підозри та недовіри патріотів, які вважали добром усе народжене всередині фортеці, а злом — усе, що розташоване за її стінами.
Радянський всесвіт формувався потужними доцентровими силами, що притягають до столиці СРСР республіки, транспортні потоки, ресурси, таланти, людей... Усе прагнуло перейти від афелію до перигелію сонця-Москви. Тільки там концентрувалося все найкраще системи соціалізму: від ковбаси до символів влади. Москва для радянської людини не була просто столицею батьківщини чи РРФСР. Вона перетворилася на щось на кшталт Хотея з японо-китайської міфології, у величезному животі якого зосереджена життєва енергія просторово-часової субстанції. Усі інші столиці республік «непорушного» союзу хоч і перевершували білокам’яну (насправді червонокам’яну) за віком та культурою, не могли змагатися з Москвою, головним власником та розпорядником загального надбання.
1991 року Радянський Союз розпався. Проте нікуди не подівся homo sovieticus. Змінилися його ідеологічні орієнтири, але інстинкт виживання (приєднання до більшості) допоміг подолати короткий період сум’яття. Замість першотравневих демонстрацій «совок» вийшов на хресні ходи, замість партійно-господарських активів почав засідати на зборах акціонерів, замість ЦК вирішувати свої проблеми в адміністраціях нової влади... Тут нема нічого дивного та несподіваного. Люди, що живуть у тому ж культурному середовищі, що проходять однаковий процес соціалізації, розвивають подібний тип особистості, вважав німецький філософ Теодор Адорно. Справді, у 90-х роках минулого століття українці мало чим відрізнялися від росіян, білорусів, грузинів, казахів... Усі ми навчалися за одними підручниками, читали одні й ті самі книжки, дивилися одні й ті самі кінофільми, жили в однакових інтер’єрах житла, керувалися одними й тими ж правилами у відносинах... Комусь це подобалося, комусь — ні, але загальна картина не змінювалася до початку нинішнього століття. Архетип радянської людини в нашій країні почав руйнуватися лише після 2004 року, чим ми завдячуємо Помаранчевій революції, яка страшенно налякала Москву, де зайнялися активним відродженням homo sovieticus. Цього разу вже у формі не комуністичної моделі, а концепту фьюжн, що поєднує серп і молот з двоголовим орлом. Проте основоположні принципи залишилися незмінними: держава з московським пануванням, власність, що належить владі, опора вождів на темну більшість.
Позбавлятися ідеології «надлюдини» та панівної раси з «особливою історичною місією» болісно важко, що показав досвід союзників після Другої світової війни. Денацифікація Німеччини тривала багато років, торкнувшись мільйонів людей, які підтримували фашизм. Простих німців змушували відвідувати концентраційні табори, дивитися документальні фільми та жахатися злочинів підтриманого ними режиму. Сотні тисяч членів НСДАП зазнали репресій, два мільйони залишилися без права будь-якої роботи, крім фізичної праці... Нічого подібного не могло статися із засудженням злочинів радянського ладу.
Декомунізація на уламках СРСР відбулася в окремих місцях. Союз розпався без війни. Крім колишніх членів КПРС не було кому очолити місію очищення. Радянська ідеологія зіпсувала не одне, як у Німеччині, а кілька поколінь, укорінившись в історії як факт звичайного життя держави, якій вірно служили батьки, діди та прадіди. Зрештою, суспільна свідомість не змогла відокремити життя звичайної людини від злочинів держави. Вона екстраполювала факт дешевої ковбаси на переваги системи, свої особисті досягнення та емоції ототожнила з перевагами ладу. «Я здобув вищу освіту, мене цінували на роботі, лікарі безкоштовно видалили апендицит, отже, в радянській системі було багато переваг», — так міркує пострадянська людина, яка замовчує злочини ладу і підносить його переваги. Подібна логіка лежить в основі реанімації homo sovieticus, покликаного пам’ятати про безкоштовну медицину, безкоштовну квартиру, але забути про фізичні та моральні знущання над мільйонами людей.
Чому це небезпечно, ми переконуємося сьогодні. Є видимий результат відродження радянської свідомості в Російській Федерації, що повернула собі гімн СРСР, традиції та світогляд радянських громадян. Це великий комплекс хибних переконань, нанизаних на багнет політичного курсу, виставленого проти Заходу та свободи. Він починається з нешкідливих речей, на кшталт парної кількості квітів небіжчикам і непарної живим; пісень про дружбу, старого кіно та старих автомобілів. Потім плавно переходить до застарілих уявлень про світ. Комплекс «совка» розростається до політичних переконань, і люди, які живуть на гроші від продажу Німеччині копалин, готуються піти на штурм Берліна, приклеюючи на особисті БМВ стікери із загрозами державі та виробнику. Ремейк homo sovieticus сидить у палацах і хатах, на «очку» вуличної вбиральні та на золотому унітазі, випорожнюючись і мріючи про панування в межах зниклої держави минулого століття. Його знову оточують вороги, що заважають збудувати теплий сортир на землі з незліченними багатствами. Йому знову хочеться повернутися назад, відтворити той дивовижний світ радіотелевізійного благополуччя, що приховує гидоту реального існування.
Український homo sovieticus мало чим відрізняється від російського. У того й іншого спільна мета — повернення до минулого. Вживлений чіп однодумності обох спонукає слухати команди з єдиного центру та боятися спільного ворога — США та НАТО. І хоча Україна проводить акти декомунізації, заборонила компартію та намагається вийти з-під впливу Москви, ментальність совка не покидає голови багатьох наших громадян. Причину варто шукати у віці населення, телевізійній пропаганді з Москви, соціальних і державних ритуалах, що мало змінилися. Більшість продовжує панувати над меншістю, досягнення — оплачуватися почесними грамотами та титулами заслужених артистів, вчителів, будівельників тощо. Чванливий начальник у мерії районного центру править містом довше за Сталіна. Як і багато років тому, ми виходимо з прапорами туди, де важливішими є лопата і мітла, з великим пафосом відзначаємо дрібні досягнення. Любимо мобілізувати гаслами, підмінюючи монотонну працю емоційним сплеском... Як і наші діди, ми вважаємо за краще будувати державу на ентузіазмі та патріотизмі мас. Відданість владі, як і раніше, введе вгору кар’єрними сходами, критика — до неприємностей...
У ХХІ столітті феномен homo sovieticus знову привернув увагу науки та публіцистики. За запитом про нові книжки на цю тему інтернет пропонує сотню доступних та недоступних для читання видань десятком мов. У всіх стверджується — тоталітарна система не зникає без сліду, змінюючи індивідуальну свідомість людей. Радянську людину описують, як інфіковану режимом особистість, схильну до патерналізму, атентизму, адаптивного індивідуалізму та взаємовиключних міркувань. З чим я повністю згоден, знаючи чимало бабусь і дідусів, які люблять своїх онуків, але повторюють «Путін, введи війська!», не замислюючись про смертельні наслідки для їхніх кровних спадкоємців. Проте кількість «-ізмів» ускладнює предмет досліджень. Переважнішим є діагноз, що легко читається.
Homo sovieticus змінюється, пристосовуючись до нових умов. Проте залишається тим самим за двома основними якостями. У всьому, що стосується поглядів на світ і процесів, що відбуваються в ньому, він використовує симпліфікаційний метод пізнання. Чим простіше, тим зрозуміліше, а отже, краще. Від народження позбавлений національної свідомості, homo sovieticus прив’язаний до утроби, що породила його на світ, — Москви. Байдуже, на якому континенті мешкає «совок». Скрізь серед багатьох голосів він здатен розрізнити лише голос Москви, яка доносить доступну йому і бажану «правду». Інакше не можна. Налаштувавши свідомість на інші канали, він зіткнеться зі страшними випробуваннями. Зруйнуються ідеали, життя втратить сенс, герої перетворяться на лиходіїв, предки виявляться катами та жертвами, історія вигаданою, знання непридатними...
Хомо совєтікус ще міцніше тримається за звичний йому кетман посеред безкрайнього моря, з побоюванням і злістю поглядаючи на хвилі, здійняті кораблями, що пропливають повз.
