Сім запитань до уряду…
щодо коштів на відновлення України
Головне економічне питання в контексті війни — в тому, де взяти гроші на розбудову України. Уряд та Офіс Президента відповідають на нього так: ми, мовляв, бачимо три шляхи наповнення держскарбниці в повоєнний час. Перший — надходження в Україну грантів та/або інвестицій від західних партнерів. Другий — користування замороженими активами рф. Третій — отримання репарацій від держави-терориста. В теорії всі три варіанти працюють добре, а на практиці?
Мені наразі не зовсім зрозуміло те, наскільки чітко уявляють у владних коридорах, з чим саме доведеться мати справу, коли дійде до відновлення економіки України. І чи шукають там відповіді на запитання, які турбують не лише мене.
Отже...
ПЕРШЕ: СКІЛЬКИ ПРАЦЮЮЧИХ ГРОМАДЯН ЗАЛИШИТЬСЯ У НАС ПІСЛЯ ВІЙНИ?
У перші тижні війни ми говорили здебільшого про евакуацію мирного населення і забезпечення його гуманітарною допомогою. Настав час порушити й інші проблеми. А саме: скільки працездатного населення залишиться у нас після війни?
Відразу відповім: не знаю. Цього ніхто не знає хоча б з тієї причини, що війна триває і люди гинуть щодня. Ось відомості від Forbes, за якими перед війною в Україні щогодини помирало 47 громадян, а чисельність населення становила 41,38 млн осіб. Наскільки тепер збільшилася перша цифра і зменшилася друга? Остаточно ми знатимемо це вже після перемоги.
А ось інша статистика — від ПФУ. Знову-таки, перед війною в реєстрі загальнообов’язкового державного соціального страхування налічувалося менше ніж 10 млн українців. Лише 9,9 млн сплачували податки і наповнювали Пенсійний фонд, тобто приблизно кожен четвертий із 41 млн. А це, між іншим, дуже важливо. Авжеж, крім репарацій, нам дуже потрібні робочі руки, які вироблятимуть реальні блага і наповнюватимуть держскарбницю.
Бо, крім безпосередніх втрат через бойові дії, ми можемо недорахуватися й тих платників податків, котрі втратили роботу або емігрували із країни. Будьмо відвертими: якась частка біженців не повернеться в Україну. Той, хто зміг знайти роботу за кордоном і зараз інтегрується в умовну польську або чеську громаду, можливо, там і залишиться.
Але скільки у нас переселенців? В ООН кажуть, що після двох місяців війни біженців із України налічується п'ять мільйонів, але до кінця року їхня чисельність може зрости до восьми. Втім, начебто пішов зворотний процес, і на західноукраїнських кордонах знову стоять черги — цього разу охочих повернутися на Батьківщину. І це добре, але будьмо реалістами. Тим паче, що ми не знаємо відповіді на наступне запитання.
ДРУГЕ: СКІЛЬКИ СОЦІАЛЬНИХ ВИПЛАТ ВІЗЬМЕ НА СЕБЕ ДЕРЖАВА І СКІЛЬКИ ВОНА РЕАЛЬНО «ПОТЯГНЕ»?
Війна — діло затратне, і хоча не ми її розв’язали, нам доводиться платити за неї щодня. Це стосується не лише зброї, а й соціальних виплат: пенсій, стипендій тощо. Скільки у нас додасться виплат за інвалідністю цивільному населенню та військовослужбовцям? Скільки в Україні буде вдів з неповнолітніми дітьми?
Президент Зеленський заявив, що військовослужбовці ЗСУ отримуватимуть зарплату у 100 тисяч гривень до завершення бойових дій. І це дуже добра ініціатива. Президент Зеленський також заявив, що держава відшкодує кожному громадянину втрачене майно. І це також добра ініціатива. Якщо реалізувати ці проєкти, цінність нашої держави, її соціальна відповідальність, соціальна емпатія зростуть у рази.
Однак чи відрахував хтось з олівцем в руках, скільки саме грошей знадобиться на забезпечення всіх анонсованих виплат? Імовірно, йтиметься навіть не про мільярди, а про трильйони. І не факт, що в національній валюті.
До речі, до категорій громадян, які претендуватимуть на соціальну допомогу, слід віднести і згаданих вище безробітних. Чи допомагатиме їм держава? Юлія Тимошенко виступила за збільшення допомоги по безробіттю до 10 — 12 тисяч гривень. А також за те, щоб «центри зайнятості стали негайною допомогою людям, котрі опинилися в тяжкому соціальному становищі». І це також чудова ініціатива, проте вона така одна. А як бути з іншими соціально незахищеними громадянами?
Є, нарешті, ще одне питання, яке варто винести в окремий розділ.
ТРЕТЄ: ЩО РОБИТИ БІЗНЕСУ АБО ЩО РОБИТИ З БІЗНЕСОМ?
Бізнес в Україні зруйновано — залежно від регіону — частково або повністю. Навіть у «благополучному» Києві, який лише трохи зачепили рашистські ракети. Навіть на заході України, який «відбувся переляком». У столиці й у західних областях частина бізнесів згорнула свою роботу — як через падіння купівельної спроможності клієнтів, так і через відсутність частини працівників, котрі емігрували за кордон.
Втім, на тій території України, яка не потрапила під окупацію, справи ще йдуть більш-менш. Бо там власники бізнесів можуть принаймні вивезти і розпродати залишки продукції, сировини, устаткування. Значно гірша ситуація в регіонах, які бодай на нетривалий час опинилися під російською навалою або залишаються окупованими дотепер.
У цих регіонах знищено геть усе. Від маленької перукарні в Бучі, від середнього підприємства десь у Харкові до гіганта великого бізнесу — «Азовсталі» в Маріуполі.
Хто відповість за ці збитки? Хто відшкодує їх людям, котрі, можливо, все життя складали гроші, щоб відкрити невеличкий сімейний ресторан чи підприємство шиномонтажу?
Наша держава не винна в тому, що схиблений фюрер сусідів розбомбив малі приватні підприємства, які годували мирних українських громадян. Вимагати компенсації від держави ніхто не може, та ніхто й не стане. Тим паче, що українська влада сама говорить: за все платитиме ворог. Але як його до цього примусити? Звідси й виникає наступне запитання.
ЧЕТВЕРТЕ: ЧИ ВДАСТЬСЯ УКРАЇНІ ОТРИМАТИ ЗАМОРОЖЕНІ РОСІЙСЬКІ АКТИВИ?
У владі переконані, що так — вдасться. В ОПУ говорять про те, що для отримання активів є два шляхи. Або буде підписано міжнародний договір, який передбачатиме зняття імунітету з коштів рф і направлення їх постраждалій стороні. Або в кожній окремій юрисдикції, де кошти були заморожені, підготують відповідний законопроєкт з подальшим затвердженням національними парламентами.
Можливо, один із цих варіантів насправді спрацює. Але проти нас грає час. Гроші нам необхідні уже сьогодні, а не тоді, коли всі суб’єкти права ухвалять необхідні закони.
Крім того, дозволю собі ще трохи побути скептиком.
По-перше, заморожені центробанку (а йдеться приблизно про 350 млрд доларів) росія вже використовувала для погашення своїх державних зобов'язань. Інакше кажучи, сума поступово тане.
По-друге, не одна Україна претендує на російські активи — так, зокрема, акціонери ЮКОСу судяться за 50 млрд дол. зазначених активів.
По-третє, не всі активи знайдені. Це якщо говорити вже не про центробанк, а про активи окремих росіян. А тут куш більший, бо йдеться про сукупну суму в 1 трильйон доларів.
По-четверте, активи зараз заморожені, тобто поставлені на паузу доти, доки Росія не припинить свою загарбницьку політику. Їх конфіскація — це вже інша юридична історія, для якої потрібні правові підстави. Міжнародний договір, про який говорять в Офісі Президента, теж має на чомусь ґрунтуватися. А жодних судових рішень щодо цього наразі не ухвалено.
По-п’яте, знавці міжнародного права говорять про те, що санкції від самого початку запроваджені неправильно. Передумовою для їх припинення мала бути не відмова Росії від інтервенції в Україну, а згода на виплату репарацій.
По-шосте, не всі на Заході ототожнюють Путіна із загальною масою росіян — це до питання про використання коштів окремих фізичних осіб, стосовно яких запроваджено персональні санкції.
А звідси випливає і «по-сьоме». Конституція США (для прикладу) не дозволяє позбавляти людину власності без належної правової процедури. Отже, коло замкнулося, і ми повернулися до того, з чого починали. Для будь-яких дій з російськими активами необхідно спочатку мати в рукаві головний козир — судове рішення. Наприклад, рішення Міжнародного суду ООН.
І доки його немає, всі розмови про конфіскацію російських коштів лише струшують повітря.
П’ЯТЕ: ЧИ ВДАСТЬСЯ УКРАЇНІ ДОБИТИСЯ РЕПАРАЦІЙ?
Репарації — це трохи не те, що конфіскація активів, хоча проблема з ними лежить практично в тій же площині.
Думка про репарації наштовхує на паралелі з Другою світовою. Після її завершення Німеччина компенсувала збитки союзникам до 1950 року, а СРСР — до 1953-го. Проте не забуваймо, що Німеччина підписала капітуляцію, а радянські війська дійшли до Берліна. Україна ж, наскільки мені відомо, штурмувати Москву наміру не має. А той документ, який, можливо, буде підписано після завершення російсько-української війни, мало нагадуватиме акт, що його навесні 1945-го скріпив підписом генерал-полковник Йодль.
Простіше кажучи, жодної доброї волі Росії на компенсування збитків не буде. Думати інакше означає проявляти наївність чи навіть сліпоту.
Та чи можливо державу-терориста примусити до репарацій?
Досвід інших країн свідчить про те, що це доволі складно. Були прецеденти з Ізраїлем, якого Рада Безпеки ООН 1985 року намагалася примусити виплатити репарації за бомбардування Тунісу. Ще один кейс — репарації ПАР окупованим нею країнам, зокрема Лесото. В обох випадках процес ішов зі скрипом, а, знаючи Росію, легко спрогнозувати, що він взагалі ніяк не піде.
Був, щоправда, вдалий приклад імплементації рішення Ради Безпеки ООН щодо репарацій Іраку на користь Кувейту. Як тоді примусили Ірак заплатити? Було створено Компенсаційний фонд ООН, який отримував певний відсоток від експортного прибутку іракської нафти і нафтопродуктів.
Теоретично можна піти аналогічним шляхом і створити Компенсаційний фонд ООН для акумулювання в ньому репараційного податку для Росії на експорт нафти і газу. Але ми пам’ятаємо, що Росія все ще має право вето в ООН. І що вигнання її із Ради ООН з прав людини не означає глибинну перебудову цієї організації.
А якщо ми про це пам’ятаємо, то розвивати зазначену тему далі потреби нема. А тому перейдемо до наступного пункту.
ШОСТЕ: ЧИ ВДАСТЬСЯ УКРАЇНІ ОТРИМАТИ ГРАНТИ ДЛЯ ПОВОЄННОЇ РОЗБУДОВИ?
Питання грантів суттєво відрізняється від питання репарацій. Тут Україна може отримати бажане. Проте вкрай важливо правильно мотивувати наших закордонних партнерів. Не лише бити на жалощі, а представити гідну програму того, як Україна планує використовувати надані кошти й можливості і що сподівається отримати в підсумку.
Не суть важливо, яку назву матимуть зусилля з відбудови нашої держави — новий «план Маршалла» чи, як пропонують зараз, Трастовий фонд на підтримку України. Ми мусимо довести, що заслуговуємо на економічну допомогу не лише тому, що стали жертвами агресії, а тому, що здатні бути розвинутою та сильною державою.
Але в цьому напрямку я поки не бачу цілісних зусиль. Міністерство економіки заявляє, що значно спростить дозвільну систему для потенційних інвесторів, проте нічого не робить для зниження фіскального тиску. Заяви, якими «вистрелює» уряд, мають, я би сказав, «рандомний» характер. Вони випадкові й підігнані під кон’юнктуру тих чи інших зустрічей, які проводять на рівні міністерств.
А подеколи урядова політика має характер і відвертого шкідництва. Ще не досягнувши перемоги, уряд вустами Гетманцева говорить про потребу скасовувати низку пільг воєнного часу. Наприклад, пільги для імпорту товарів та звільнення від сплати акцизу і зменшення податку на додану вартість на пальне. У військових колах ідею нардепа обмежити пільги на товари, призначені для армії, зустріли, м’яко кажучи, негативно.
Гетманцев хоче зупинити «нульове» розмитнення автівок, але деякі «буси» волонтери купують за кордоном і переганяють в Україну саме для потреб ЗСУ. Нардеп також передає «вітання» бізнесам, які зареєстровані в Чернівцях, але не сплачують податків, аргументуючи ситуацію війною. Цьому геніальному фінансовому стратегу не спадає на думку, що виробництво може бути й справді розташовано на окупованій території.
Проте знову до теми грантів. Головне, щоб Україна й справді вела мову про гранти, тобто про безвідшкодовну допомогу, і щоб ці гранти раптом не стали кредитами. Адже боргів у нас вистачає і так.
СЬОМЕ: ЧИ ВДАСТЬСЯ УКРАЇНІ СПИСАТИ БОРГИ?
До речі, про борги. За прогнозами економістів, під кінець 2022 року державний борг України встановиться на рівні 85% ВВП. А згідно з Маастрихтськими критеріями євроінтеграції, відношення державного боргу до валового внутрішнього продукту не повинно перевищувати 60%. Україна не відповідатиме цій нормі, що завдасть удар не лише по нашій економіці, а й по довгострокових перспективах.
Що робити в такій ситуації?
Власне, роз’яснювати це мав би уряд, якщо йому є що сказати.
Колись економіст Ерік Туссен описав чотири типи боргу, що його кредитори зобов'язані списати бідній країні. В нашому випадку можна говорити про так званий «нестабільний борг», погашення якого загрожує країні соціально-економічною дестабілізацією. У стані розв’язаної проти України війни наша держава має повне право казати, що виплати боргових зобов’язань завдадуть додаткового удару по її економічній безпеці.
Але це знаємо власне ми, а партнерам (котрі також це знають, але очікують на нашу заяву) потрібно ще раз проартикулювати основні пункти. І, попросивши про списання частини боргу або про його реструктуризацію, сто разів наголосити на тому, що ми — відповідальна країна, яка опинилася у форс-мажорних обставинах, причому не зі своєї вини. І що ми зробимо все від нас залежне, щоби треті сторони не понесли значних фінансових втрат.
Майбутнім інвесторам потрібно показати себе з якомога кращого боку, бо вони, інвестори, вже постраждали від добрих намірів розмістити виробництво в Україні. Низка спільних підприємств, які опинилися на окупованій території, нині паралізовані. І хай це сталося не через нас, присмак ненадійності, з яким тепер буде пов’язана Україна, потягнеться за нашою державою через усю війну. І тягтиметься ще після її завершення.
Втім, повернімось до державного боргу. Для розв'язання проблеми з боргом потрібні чіткі, зважені та продумані політичні рішення. Саме політичні. Хоча й економічні теж. Програми мають напрацьовувати економісти, а виносити на загальносвітовий порядок денний політичне резюме цих програм повинні представники вищого ешелону української влади.
Та перш ніж попросити про списання боргів або про збільшення обсягів допомоги, вони мають знову і знову наголошувати на одному й тому самому моменті.
У жодному разі, ніколи, нізащо, ні за яких обставин світ не повинен допускати зняття санкцій з Росії. Ні під які її псевдогарантії, ні під обіцянки миру, ні через погрози чи енергетичний шантаж. Завершення війни не має означати завершення санкцій. Доки не буде повністю відбудована Україна, доки не будуть відшкодовані всі збитки, мови про зняття санкцій бути не може.
Це — аксіома. Можливо, навіть важливіша за деталі та обсяги економічної допомоги, яку наша держава проситиме для себе.
А те, що така допомога нам знадобиться, не викликає жодних сумнівів. Наостанок скажу про свої враження від поїздки 2010 року в Белград. Я йшов тоді вулицею князя Михая — аналогом нашого Хрещатика і думав про те, що навіть через десятиліття після завершення війни центр сербської столиці лежить у руїнах. Відбудовувати його почали ще через два-три роки, десь у 2012 — 2013 рр., тобто коли після падіння на Белград останньої натівської бомби минуло вже чимало часу.
Так, Україна — не Сербія, і зараз з нами пліч-о-пліч стоїть увесь цивілізований світ. Але наше відновлення також не буде ні швидким, ні легким. Це необхідно розуміти. Можливо, колись пройдений нами тернистий шлях зробить Україну і сильнішою, і мудрішою. Але для початку ми мусимо його пройти.
