Політичний цугцванг
Що засвідчують рейтинги довіри
На політичній арені України склалася ситуація, яка в шахах називається «цуґцванґ». Навіть — «взаємний цуґцванґ». Цей шаховий за походженням термін (нім. Zugzwang — «примушення до здійснення ходу»), який вживається сьогодні і в теорії ігор, означає, що будь-який хід гравця веде до погіршення його позиції. Взаємний же цуґцванґ — це коли обидві сторони не мають корисних або навіть нейтральних ходів, а ходити треба...
В Україні сьогодні взаємний цуґцванґ вилився в те, що практично будь-який хід основних гравців лише стратегічно погіршує ситуацію як у самій державі, так і навколо неї. Навіть найдоцільніший і найрозумніший хід, оскільки рівень довіри як до очільників владних структур, так і до опозиційних лідерів критично низький. За даними фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва і соціологічної служби Центру Разумкова, Петрові Порошенку довіряє 16% опитаних, Володимирові Гройсману — 14%, Арсенові Авакову — 8%; натомість Юлії Тимошенко — 20%, Єгору Соболєву — 19,5%, Михеїлу Саакашвілі — 16%; що ж до тих, хто, зважаючи на їхні дії, опонує не так владі, як усьому українському, то в них ситуація не краща: Вадимові Рабиновичу довіряє 18% респондентів, Юрієві Бойку — 15%, інші ж фігуранти з цього ряду взагалі «поза зоною»...
Не може бути ілюзій і щодо рівня довіри до влади й опозиції в Україні з боку дружніх зарубіжних лідерів та політичних сил чи просто прагматиків, які розуміють глобальну важливість стримування російської агресії. Досить згадати, що практично всі вони в один голос говорять про те, що корупція є не меншим ворогом Української держави, ніж Путін з усією своєю раттю. Ба більше: відставні політики, як-от колишній віце-президент США Джозеф Байден, який не має вже підстав дипломатично стримувати себе, днями заявив, що «дуже занепокоєний регресом у боротьбі з корупцією в Києві». А ще Байден розповів про методи, якими тільки й можна впливати на офіційну Україну: «Я їздив у Київ 12—13 разів, і врешті мав оголосити, що ми пропонуємо ще один мільярд доларів кредитних гарантій. Я отримав обіцянки від Порошенка та Яценюка, що вони вживатимуть кроків щодо генерального прокурора, але вони цього не зробили. Я пішов на прес-конференцію і сказав: ми вам не даємо мільярд доларів. Вони мені кажуть: ви не маєте таких повноважень, ви — не президент, президент казав, що дасть. А я їм: дзвоніть йому. Я сказав, що ви не отримаєте мільярд доларів. Я сказав: я їду через шість годин, якщо ваш генпрокурор не буде звільнений до того часу, ви не отримаєте грошей. І той сучий син був звільнений. І на його місце поставили того, кому на той час довіряли». Яценюк у ті часи був прем’єром (зараз він є одним із «тіньових лідерів» правлячої команди), а «сучим сином» Байден назвав генпрокурора Шокіна (цікаво, як лідери США у розмовах між собою називають нинішнього генпрокурора?). Відтак не дивно, що терміни «втома від України» та «розчарування Україною» стали одними з головних у західних мас-медіа в тих випадках, коли вони ведуть мову про наші справи...
Інакше кажучи, навіть справді чесна й ефективна політика у виконанні чинних провідних політичних гравців (уявімо такий майже фантастичний сценарій — масове покаяння та преображення демонів) не матиме, принаймні, у перший час підтримки як більшості українського соціуму, так і Заходу. Масова свідомість має велику силу інерції. І чи не більшу — прагматичне мислення західних лідерів (згадаймо, скільки вони вичікували 2014-го...). Не надто допоможе й відверто фантастичне за нинішніх обставин об’єднання влади та опозиції: українські громадяни не забули, чим закінчилося існування створеної після виборів-2014 парламентської коаліції, яка мала конституційну більшість у Раді і здатна була здійснити не на словах, а на ділі «реформаторський бліцкриг». Утім, номінально ця коаліція начебто існує й нині, але навіть персональний її склад залишається загадкою; результати ж голосувань засвідчують, що вона радше мертва, аніж жива. А чи може бути ефективним уряд, коли за ним не стоїть усталена парламентська більшість? І чи не стає така ситуація постійним і потужним чинником корупції, бо за підтримку потрібного закону «симпатикам влади» слід чимось заплатити?
І якби це був єдиний чинник корупції «нагорі»...
Про цей вимір політичного цуґцванґу Юрій Райхель у статті «Три проблеми Президента» (сайт «Дня», 08.12.2017) цілком слушно зауважував: «Повна свобода НАБУ та інших антикорупційних органів може послабити і навіть звести нанівець підтримку Президента з боку вищої та середньої бюрократії як у центрі, так і в регіонах. Ситуація, коли вищі чиновники, депутати, правоохоронці та ін. не відчувають себе досить упевненими і стоять перед необхідністю відмовитися не тільки від звичного життя, а й так само від благ влади, викликає у них не просто стійку алергію, але також вимогу повернути все на кола свої». А разом із тим «за НАБУ стоїть Захід, і тут у Президента на руках практично немає козирів». І в ситуації, коли за главою держави вже не стоїть (з різних причин, але — не стоїть) потужна підтримка громадянського суспільства, як це було на початку президентства Порошенка, кожен його хід погіршує ситуацію. Втім, відчайдушні дії «реєстрових антикорупціонерів» не надто посилили їхні позиції й не зробили їх проводирями нації, за якими піде народ у боротьбі з прогнилою бюрократією, що й засвідчили соціологи...
А тим часом проблеми напливають і напливають, тому ходи на «політичній шахівниці» робити доводиться всім основним гравцям, а розплачуватися за негативні наслідки цих ходів — «посполитим», «пересічним українцям»...
Напрошується логічне запитання: що ж робити тим українським громадянам, які не збираються кидати свій дім і їхати світ за очі? Тим, хто не вважає «цю країну» безнадійною та нездатною на позитивні зміни? Тим, хто не готовий (і ніколи не буде готовий) схилитися перед Москвою за «лакомства нещасні» — тим більше, що ті «лакомства» наразі є ілюзією, досить подивитися, як «щасливо» після нетривалого періоду «підгодівлі» живе «звільнений» Крим? Що робити — і на які результати очікувати, щоб потім не кусати собі лікті? Ось проблема проблем, яка постійно перебуває в полі уваги «Дня», проте її варто ще більш акцентувати, бо «вікно можливостей» може зачинитися, тож Україна або «посиплеться», або надовго загрузне в геополітичному болоті.
