Чому фіскальний тиск – не вихід?
Отже, парламент розглядає бюджет на наступний, 2022-ий рік. До документу внесено безліч правок, тож остаточна його конфігурація ще невідома. Проте знаючи основні цифри бюджету, вже зараз можна судити про те, яким буде його кінцевий варіант. А цікавим тут є от що: чи зросла фінансова грамотність у лавах народних депутатів настільки, щоб «розгризти» головний кошторис країни так само легко, як горішок у молочному шоколаді?
Боюсь, що все якраз із точністю до навпаки. Ніхто взагалі не розуміє, за що і навіщо голосує. Розуміють, можливо, лічені люди, котрі і проштовхують потрібні їм норми. А решта навіть не дає собі труду вивчити багатосторінковий талмуд під назвою «державний бюджет».
Я не стану робити за народних обранців їхню роботу і розжовувати їм основні положення їхнього ж закону. Зупинюся на одному його секторі – секторі податків. Чому це важливо? Тому що податки – це альфа і омега бюджету будь-якої країни. Як казала свого часу Маргарет Тетчер (і справедливо казала!): не існує ніяких державних грошей, існують гроші платників податків. І це справді так.
Отже, податки в бюджеті-2022 зростуть іще. Якщо не кількісно, то, так би мовити, «якісно». Тобто платити українцям доведеться більше. І мова якраз не про олігархів, з якими було вирішено боротися, а про «пересічних громадян».
Як відомо економістам (і не економістам, яких у Раді більшість, сподіваюсь, теж) найбільше дохідна частина бюджету завдячує податку на додану вартість. На 2022 рік ПДВ закладається у розмірі 564,5 млрд грн (+72,5 млрд грн до 2021 року). Друга найбільша складова доходів – податок з фізосіб, що становить 160,8 млрд грн (+23,2 млрд грн). Але це далеко не всі податки. За що ж ми платимемо іще?
Почнемо з багатостраждальної землі сільськогосподарського призначення, яка тепер є ринковим товаром. Починаючи з 2022-го, стартує сплата загального мінімального податкового зобов’язання (МПЗ). Власники та / або користувачі такої землі зобов’язані платити податки не нижче МПЗ. При цьому зовнішні фактори значення не мають: непогода, неурожай тощо ніяк не впливають на ваше зобов’язання сплатити МПЗ. Зрозуміло, що така новація передусім боляче вдарить не по великих або середніх господарствах, а якраз по маленьких. По сімейних фермерських господарствах, приміром. По тих, які за кордоном (та хоч би й у сусідній Польщі) всіляко підтримують, а у нас всіляко схиляють до еміграції у ту ж таки Польщу.
Прикрим в цій ситуації є і додаткове бюрократичне навантаження. Бо, крім, власне, нового податку, бізнес отримує ще й новий адміністративний тягар: обов'язок подання окремого розрахунку МПЗ у складі податкової декларації за рік. При цьому ФОПи – платники єдиного податку третьої групи – будуть вести окремий облік доходів і витрат від виробництва та реалізації власної сільськогосподарської продукції (спрощена система для них перестає бути спрощеною).
Але і це не кінець сільськогосподарської історії, бо фермери втрачають одну з пільг, пов’язану з нарахуванням податку на доходи фізичних осіб (ПДФО). Тепер вони зобов’язані оподатковувати дохід при продажі продукції на суму від 12 мінімальних зарплат в рік (72 тис. грн). Все це разом узяте призведе до зменшення прибутків найбільш вразливих землевласників. Власне, частина з них взагалі не зможе виплатити всі податки – хочуть вони цього чи ні. Як розвиватиметься ця ситуація далі, ані я, ані будь-хто спрогнозувати не зможе. Згадується історія одного фермера, який повісився через власне банкрутство і борги – якраз у розпал коронавірусної кризи, коли держава не поспішала на допомогу бізнесу (як, власне, не поспішає вона і зараз).
Звісно, суїцид – це крайній метод, тобто взагалі не метод розв’язання проблем, а проблеми таки будуть. Тим більше, що зараз податківці (в кращих традиціях Кучми чи Азарова) отримають право протягом 60 днів, що настають за граничним строком подання податкової декларації, провести позапланову документальну перевірку будь-якого платника податку в разі заявлення ним бюджетного відшкодування.
Фіскалам надається і право отримувати на запит інформацію від платника навіть не по факту виявленого правопорушення, а за наявності фактів, що лише можуть свідчити (!) про порушення законодавства. На будь-які підозри податківців потрібно буде відповідати письмово та нести ще й цей адміністративний тягар. Як можуть розпорядитися новими можливостями податкові органи, здогадатися не важко – зростання адміністративного тиску на бізнес за для наповнення казни. Колись їхні владні можливості використовували задля тиску на політичну опозицію (всі ми пам’ятаємо маски-шоу періоду Кучми), а зараз тиск буде іншого порядку та з іншою метою, хоча не виключено, що політичний вплив податкової ми побачимо також.
Мені, як людині, що присвятила чималу частину життя децентралізації та розвитку місцевого самоврядування, хочеться наголосити і на такому моменті. Промисловість, яку нам конче треба розвивати, замість підтримки від держави отримує збільшений у три рази екологічний податок за викиди двоокису вуглецю (з 10 до 30 грн/тонну) та підвищення у 8 разів (у вісім разів!) податку за скиди забруднюючих речовин у водні об’єкти. До чого тут децентралізація, якщо йдеться швидше про боротьбу за екологію (досить специфічну боротьбу, до речі)? Річ у тім, що в умовах, коли втрати місцевих бюджетів неминучі, центральна влада отримає ще один важіль впливу на місцеву владу. І це не є добрим сигналом.
Все це я пишу на основі одного лише законопроєкту №5600, котрий має довгу назву «Проєкт Закону про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень».
До документу було внесено 11 тисяч правок, хоча кращим від цього він не став. І я так кажу не тому, що критикувати владу – завжди найлегше, а тому, що розподіл усіх видатків (у офісу президента фінансування частково забрали, а, скажімо, медицині його частково додали) має другорядне значення, якщо наявний головний мінус –збільшення податків.
Окрім всього вище згаданого, ухвалений у першому читанні проєкт містив сюрпризи й для забудовників, які ухиляються від оподаткування, реалізовуючи нерухомість через фізосіб. Цю новацію я колись детально розбирав у інших своїх статтях, тож зараз нагадаю про головне: нині дохід від продажу одного об'єкта на рік не оподатковується, а продаж другого і наступних оподатковується за ставкою 5%. Це дозволяє забудовникам оптимізувати витрати, продаючи квартири фізичним, а не юридичним особам.
Законопроєкт №5600 був покликаний закрити цю можливість. Відповідно до нього, дохід від продажу третього та наступних об'єктів нерухомості, проданих фізичною особою за рік, має оподатковуватися за стандартною ставкою – 18%. Щоправда, до другого читання в проєкті вирішили пом'якшити цю норму. Тепер сплачувати 18% податку доведеться не з усієї суми, отриманої від продажу нерухомості, а лише з різниці між сумою продажу та ціною, за яку нерухомість перейшла до продавця.
До речі, про нерухомість, яка в Україні є єдиним перевіреним засобом розміщення капіталу (оскільки ринок цінних паперів та / або акцій підприємств у нас перебуває у зародковому стані, а традиція вкладати кошти у дорогоцінні метали, каміння або твори мистецтва відсутня). У 2022 році власники нерухомості (квартир площею понад 60 квадратних метрів і будинків понад 120 «квадратів») заплатять податок ще вище, ніж роком раніше. Це те, що у нас негласно (але доволі цинічно) йменують «податком на розкіш».
Звісно, квартира площею у 61 квадратний метр – така собі розкіш, але мова зараз не про це. Розмір цього податку залежить від мінімальної зарплати. Якщо цього року платили з розрахунку минулорічних 4723 гривень, то у 2022 році врахують «мінімалку», встановлену на поточний рік – 6000 гривень. Нараховується цей податок з 1 липня, а оплата проводиться за попередній рік. До речі, у 2023 році в розрахунок братиметься мінімальна зарплата на 2022 рік, яку підвищують з 1 грудня 2021 до 6500 гривень.
При цьому ставка податку – 1,5 відсотки від мінімальної зарплати за кожен «зайвий» квадратний метр (понад 60 кв. м для квартир і понад 120 кв. м для будинків), а це складає 90 гривень. «Прекрасне» доповнення до всіх інших виплат.
Наприклад, до земельного податку. Маю увазі не той, про який йшлося вище, а податок на землю, котрий встановлює місцева влада. І який так само сплачує бізнес, що орендує площу під свої об’єкти. Для кращого розуміння: київський метрополітен, хоч і не є приватним підприємством, теж орендує землю у міста. І постійно скаржиться на свою нерентабельність. Так триває з року в рік, але на краще не змінюється нічого.
Наївний розрахунок влади на те, що, вичавивши з народу останнє, вона ефективно поповнить державну скарбницю, досить скоро доведе свою неспроможність. Не писати (суто «про людське око») непрацюючі «антиолігархічні» закони, не розводити теревені про податкову амністію (яка насправді виявляється відмиванням закинутих в офшори грошей), а думати про те, як підтримати оптимальною фіскальною політикою вітчизняний бізнес – ось єдиний ключ до успіху. Дочавити усіх податками та нарахуваннями чиновники встигнуть завжди. Що, як раз в житті спробувати подумати й про людей, які ці податки й забезпечують?
Бо, зрештою, не буде людей – не буде й грошей. І не тільки у державній скарбниці.
