50 відтінків лібералізму
Забудьте про Рікардо — це непристойний архаїзм у світі успішних країн
Місяців зо два тому Саудівська Аравія анонсувала продаж частини своєї найбільшої нафтогазової компанії Saudi Aramco з подальшим перетворенням її в промисловий конгломерат. Очікувана виручка повинна стати основою Фонду національного добробуту з активами понад 2 трлн дол. (!) Вкласти їх збираються в неенергетичну галузь (!).
У травні влада Норвегії заявили про те, що вперше використовуватимуть кошти державного пенсійного фонду (так званого Нафтового фонду), які раніше дуже розумно, але консервативно використовувалися для балансування економіки у бік несировинного розвитку та боротьби з рецесією. 25 мільярдів доларів із доходів, що отримуються від продажу нафти, підуть на підтримку економіки у вигляді зниження податків і збільшення витрат на освіту й інфраструктуру. «Головним пріоритетом уряду є підтримка зростання та зайнятості в секторах, залучених до міжнародної конкуренції», — заявила міністр фінансів Норвегії Сів Йєнсен.
До чого це зведення новин? Світ відмовляється від паразитування на природних багатствах і активно впливає на майбутнє нових поколінь. Лише Україна продовжує марити про аграрний рай і співати осанну чорноземам. Злочинно не використовувати наші природні багатства у вигляді родючого ґрунту та сприятливого клімату, але не менш злочинно покладатися і робити на них ставку. Забудьте про Рікардо — це непристойний архаїзм у світі успішних країн. Малайзія в джунглях побудувала автомобільну промисловість. Лі Куан Ю, якого не розуміють, але так люблять цитувати наші лібертаріанці, створив економічне диво на порожньому місці, без дотримання теорії порівняльних переваг (за Д.Рікардо економічний суб’єкт Сінгапур виявився б у виграші і був найбільш продуктивним, коли б спеціалізувався на розвитку мережі закладів для азартних ігор, які існували на островах повсюдно, а не електроніці, яку вирішив виробляти знаючий диктатор).
Але зараз ідеться не про це. Дуже толерантна Норвегія і диктаторська Саудівська Аравія, власне як і всі розвинуті держави, не соромляться шукати точки зростання та економічні пріоритети. З огляду на домінуючу в Україні лібертаріанську риторику, і норвежці, і саудити — злочинці, адже держава, а не ринок, вирішила підтримати конкретні галузі та... про, як це пішло — створити робочі місця.
Давайте відразу ж відокремимо мух від котлет — точніше, справжній лібералізм від лібертаріанства. Я дотримуюся ліберальних поглядів, де свобода особистості, підприємництво та приватна ініціатива — священні. Я проти домінування держави над людиною (дякую, не треба, вже проходили це в СРСР), бюрократичної тяганини в коридорах влади, корупції та всього, що пов’язане з державним Левіафаном, що зірвався з ланцюга контролю суспільства. Але я не менший противник ізоляції держави як інституту від економічного життя.
В Україні ж сьогодні агресивно працює одна школа — лібертаріанська. Вона досить успішно експлуатує принцип — хто з нами, той за свободу, хто не з нами — той проти неї, за «совок», олігархів, домінування держави над особистістю. Звівши лаяння і гоніння держави в абсолют, українські лібертаріанці виходять на цілком зрозумілу траєкторію анархізму, який є досить поширеною формою існування лібертаріанства в світі, окрім США. Чому анархістам? Під час останнього візиту до України професор бізнес-школи IMD Артуро Бріс розповів, що в Іспанії і в цілому в Західному світі лібертаріанство є поганим тоном — близьким до анархізму.
Нам, опонентам свіжоспечених анархістів (у недавньому минулому лібертаріанців), доводиться вислуховувати звинувачення в тому, що нас не стосується. Як у старому анекдоті, де батько на твердження, що його дочка — повія, відповідає, що у нього взагалі син. Про те, що участь держави в економіці не «совок», не диктатура, а секторальне і територіальне планерування, яким займаються всі нормальні країни, — не бажання повернути «п’ятирічки», і стимулювання галузей — не лобіювання олігархів або бажання розпиляти бюджет.
Ми повинні доводити, що вільні економічні зони, які демонізував Айварас Абромавічус, мають право на життя в усіх країнах, і на батьківщині колишнього міністра економіки — трьохмільйонної Литви також (Каунас, Паневежіс, Клайпеда. Клайпедська СЕЗ, наприклад, залучила з 2002 року — року завершення перемовин про вступ до ЄС — понад 500 млн євро інвестицій).
Ми безуспішно переконуємо колишнього міністра фінансів Словаччини Івана Міклоша, який наполегливо веде Україну до безрадісного безіндустріального майбутнього, що стимул-реакції для інвесторів, які він разом з рідним словацьким урядом створював для лідерів світового автопрому, — це загальносвітова практика, яка прийнятна і для України.
Українське лібертаріанство — це анархізм, небезпечна хвороба і злочин проти майбутніх поколінь українців. Це повинні знати і перші особи держави, і все населення країни. Прибічників і розробників нових видів держави — мережевої, екстериторіальної, держави щастя та інших прошу активно турбувати — це якраз те, що потрібно, щоб тримати Левіафана на ланцюзі, для нашого блага.
Володимир Панченко, директор Інституту ім. Олександра Поля
