Життя автора
Написавши тиждень тому про неоднозначне минуле німецького художника Йозефа Бойса, я подумав, що суперечу собі.
Опонуючий внутрішній голос одразу згадав про “Смерть автора”, що спричинила на мене, можна сказати, формуючий вплив. Головна ідея есею, написаного Роланом Бартом в 1967, полягає в тому, що твір і творець не мають стосунку одне до одного. Що біографія та наміри (гіпотетичні або реальні) автора – хибна основа для аналізу й розуміння мистецтва.
Бо твір говорить за себе. Твір існує тут і зараз. Кожний глядач/читач відкриває його наново. Текст - сплетення цитат з незліченних центрів культури. Джерело сенсу лежить виключно у враженнях читача і в мові як такій.
Такий погляд значно підвищує акції інтерпретатора й критика, бо дає колосальну свободу тлумачень. Пиши – не хочу, будуй найфеєричніші системи аргументації, сяй стилем і парадоксами. Кайф!
Дійсно, цей метод дав дуже багато для мого становлення. Спираючись на нього, я, наприклад, написав курсову про Карпенка-Карого, якою досі пишаюся і яка, без зайвої скромності зауважу, стала сенсацією на театральному факультеті.
Але вищезгадана суперечність проявилась іще в ті неофітські роки. Це була середина 1990-х, відкриття світової культури йшло з інтенсивністю вулканічного виверження, і ось колеги з кінознавства, наприклад, відкрили Лені Ріфеншталь. Певний період частота її згадувань просто лякала. Курсові, семінари, статті. Знімала пропаганду про Гітлера та його банду? Зате кіно яке, які образи!
Я того захвату не поділяв, хоча він, наче, вкладався в концепцію.
З часом суперечності накопичувались. Вагнер. Гайдегер. Марінетті. Довжелезний ряд радянських письменників, поетів, художників, режисерів. Ну а після 2014 об’єм дисонансу став критичним. До того йшлося переважно про давні дні. Аж раптом з-під обличь небезталанних і добре освічених сучасників, мов у якомусь гоголівському кошмарі, полізли писки найогидніших шовіністів, расистів, жінконенависників, гомофобів – вся пекельна лінійка на вибір. Часом це було особливо боляче. Обожнюю “Пінк Флойд”, а Роджер Вотерс, без якого їхню музику не уявити – путініст, ватник і антисеміт, і ось як із цим бути? Як бути зі смертю клятого автора, який ні чорта не хоче вмирати?
І тут вступає ще один голос, який зауважує, що я, можливо, підмінюю естетичне етичним. Що концепція Барта дає лише безособистісний інструментарій для аналізу. А ставлення до конкретного того, хто щось написав-намалював-зафільмував – то не знаряддя, то позиція. Тобто річ індивідуальна. Автор-то може й помер, але ж читач, глядач – ні.
Аналізуючи твір, ти опиняєшся в компанії сили-силенної інтерпретаторів, що були до і будуть після тебе. Вибираючи, як ставитись до автора, лишаєшся сам із собою наодинці. Оголошуючи результати вибору – знову виходиш у світ. З усіма випливаючими наслідками.
І отут найскладніше. Можна просто промовчати, проігнорувавши чергового обдарованого негідника. А можна сказати, що талант не виправдовує негідництва.
Яка різниця, хто творить? У одній сусідній державі, та й у нас теж, маса колег потрапила в цю пастку.
Є різниця, є.
Пам’ятаючи про це – виживеш.
