Витоки й уроки «нової економічної політики»
Майже непоміченою пройшла «напівкругла» дата, яка стосується української історії, а по дотичній – і сьогодення. Минуло 95-річчя від початку переходу більшовиків до проведення так званої «нової економічної політики» (НЕП), тобто їхньої відмови від суто тоталітарно-комуністичних засад побудови соціально-економічного життя. І хоча пізніше в сталінському «Короткому курсі історії ВПК(б)» НЕП був названий «тимчасовим відступом» (ця теза тиражувалася в усіх підручниках аж до розпаду СРСР), а роки перед ним – «воєнним комунізмом» (мовляв, то були також тимчасові заходи), проте насправді йшлося про речі значно фундаментальніші. Справа в тому, що в 1919-20 роках Ленін, Троцький, Зинов’єв, Сталін і Бухарін (тобто ті лідери партії більшовиків, які поєднували в собі теоретиків і практиків) спробували втілити в життя сукупність заходів, які ґрунтувалися на «Комуністичному маніфесті». Були націоналізовані (власне, одержавлені) геть усі виробничі потужності – від велетенських заводів до дрібних майстерень; торгівля як така була суворо заборонена, а гроші – ліквідовані; замість торгівлі був запроваджений натуральний товарообмін, монополізований (принаймні, на папері) державою; торжествував принцип примусової праці та карткового розподілу продуктів харчування і предметів першої необхідності (система «пайків», яка знов-таки, збереглася до розпаду СРСР); у селян вилучали всі «надлишки» (тобто те, що вважали надлишками «надзвичайні уповноважені» та «продзагони» - звалося це «продрозверстка»); крім того, селян почали масового заганяти і радгоспи, забираючи у них землю та реманент; нарешті, були створені спеціальні «трудові армії» та спецзагони, в яких під наглядом чекістів працювали «нетрудові елементи», передусім інтелігенція… Список «новацій» такого ґатунку можна продовжувати; всі вони обґрунтовувалися не воєнною ситуацією, а засадничими принципами комунізму. Схвалений Леніним підручник Бухаріна та Преображенського для системи партосвіти, в якому, зокрема, стверджувалося, що масові розстріли є одним із інструментів «створення нової людини», так і звався – «Принципи комунізму». Здавалося, «загірна комуна» вже не за обрієм, простягни руку – й ось вона. Але…
Омріяна більшовиками «вільна праця без поміщиків і капіталістів» з самого початку не заладилася. Успішно діяли тільки ті, хто реквізував чуже майно – від золота й валюти у «буржуїв» до збіжжя, молока й меду у селян. Та ще й частина новоствореної Червоної армії – там, де були розумні командири та комісари; адже запаси зброї та військового спорядження царський режим залишив майже невичерпні, крім того, можна було розжитися й трофеями та «реквізиціями у контрреволюційних елементів». А от зробити щось своє, ба, навіть скопіювати «буржуйське» не дуже вдавалося. Скажімо, у Нижньому Новгороді спробували скопіювати захоплений французький танк FT-17. На підготовку до випуску знадобився рік – і все одно в 1920-21 роках удалося зробити тільки 15 танків, з них два без зброї (не знайшли потрібних гармат серед зроблених ще за царських часів…). Як бачимо, навіть кадрові пролетарі (від чийого імені правили більшовики) працювали через пень-колоду. Ну, а виживали міста тільки завдяки так званим «мішечникам», які під загрозою розстрілу мільйонами курсували до сіл, обмінюючи там своє чи вкрадене майно на борошно, крупи, сало та картоплю…
Проте найстрашнішими для більшовицької влади були селянські повстання. Попри їхню розрізненість і слабку організованість, їх було багато – сотні й тисячі, великих і малих. Улітку 1920-го більшовики ще якось могли залякати частину селян «чорним бароном» Врангелем і «білопольськими панами», але восени ці жупели перестали діяти. Тим більше, що демобілізовані бійці Червоної армії розповідали, що селянам і під Врангелем, і під «польськими панами» жилося незрівнянно краще, ніж під орудою «комнезамів» і ВЧК.
Троцький, постійно їздячи на своєму «спецпотягу» по всій підконтрольній більшовикам території, значно краще знав реальну ситуацію, ніж Ленін чи Бухарін, які сиділи в Кремлі. На початку 1920-го Троцький запропонував ЦК РКП(б) істотно модифікувати економічну політику, щоб утримати владу: на території України, Дону, Сибіру замінити продрозверстку відсотковим натуральним податком і постачати селянам промтовари відповідно до зданої кількості зерна; а у центральних губерніях доповнити хлібну розверстку примусовими заходами з оранки землі і розвинути колективізацію сільського господарства (відмовившись від неї на інших територіях). Тобто впровадити більш ліберальний у порівнянні з продрозверсткою податок і відкласти на невизначене майбутнє почату вже було 1919 року колективізацію Троцький пропонував на власне неросійських землях (донські козаки та сибірські чалдони себе росіянами не вважали), а відновити де-факто звичну для росіян панщину – на «ісконних» теренах. Проте більшість ЦК РКП(б) на чолі з Леніним проголосувала проти: 11 голосів до 4, ще й звинуватила Троцького у «фрітредерстві» (прагненні до свободи торгівлі), тобто зраді ідей комунізму. Проте Троцький просто бачив реальний стан справ, всеосяжну розруху та небезпеку бунтів у переважно селянській Червоній армії…
…Зазвичай у радянській і сучасній російській історіографії вказують на два головних чинника, які підштовхнули Леніна та більшість ЦК терміново скасувати продрозверстку та запровадити НЕП: Кронштадтське повстання на Балтійському флоті у лютому-березні 1921-го й «антоновщина», тобто селянське повстання у Тамбовській губернії, яке сягнуло максимального розмаху теж у лютому 1921-го, коли чисельність повстанців, об’єднаних у дві армії, досягло 50 тисяч багнетів і шабель. У поєднанні з робітничими страйками у Петрограді й інших містах ці виступи справді становили велику небезпеку для влади більшовиків, особливо висунуте у Кронштадті гасло: «Ради без комуністів!». Але був і третій, не менш важливий чинник, про який ані радянські, ані російські історики воліють не згадувати: український повстанський рух. Узимку 1920-21 років Революційна повстанська армія України Нестора Махна рейдувала на Приазов’ї, Дону та Подніпров’ї. А загони, полки й дивізії повстанців, які єдналися навколо так званої «Холодноярської республіки» (що маніфестувала себе як частина УНР), контролювали значні території Правобережної України та намагалися підняти всіх, здатних носити зброю та боротися за засадничі цінності українського селянства з його козацькими традиціями – землю і волю. А втратити Україну, як неодноразово підкреслював Ленін, - це означало згубити справу світової революції і втратити все.
До речі: Кронштадтське повстання очолив матрос Євген Петриченко, а його заступником став Яковенко (ім’я невідоме); над фортецею та кораблями Балтійського флоту замайорів червоно-чорний прапор…
Але в найостанніший момент більшовики встигли дати «задній хід» і піти на поступки спершу селянству, а потім і майже всьому суспільству, яке радо сприйняло можливість бодай наїстися та передихнути після кількох років голоду (що доходив до страхітливих масштабів) і чекістського терору. Далі – більше. У 1922-му Ленін прочитав, нарешті, під час своєї хвороби третій том Марксового «Капіталу», створюваний комуністичним класиком наприкінці життя, – і з подивом відкрив, що кооперативи й акціонерні товариства, які об’єднують трудящих, Маркс не вважав капіталістичними формами виробництва, що в цьому томі, як і в попередніх, теж відсутній термін «комунізм» і що «суспільство асоційованих виробників», окреслене в усіх трьох томах, скидається на всесвітню мережу кооперативів… Отож Ленін не лише сам, за власним визнанням, «радикально змінив точку зору на соціалізм», назвавши його «ладом цивілізованих кооператорів», а й зумів перетягнути на свою позицію Бухаріна, який пішов ще далі – запропонував селянам гасло: «Збагачуйтесь!» і виступив з ідеєю мирного вростання заможних трудівників у соціалізм. Проте більшість партії Бухаріна не підтримала – як це збагачуватися, а де ж роль незаможних мас і де наша керівна роль? Але зараз мова не про те; так чи інакше, а НЕП і курс на розвиток кооперації мали своїми наслідками як політику українізації – що неминуче виливалася у розвиток українського націонал-комунізму, – так і залучення «петлюрівських кооперативних кадрів» (Сталін) до економічної та культурної діяльності. Чи могла стати нова модель соціалізму достатньо стабільною? Досвід Югославії за режиму Тіто (починаючи з середини 1950-х і закінчуючи 1980-ми) та реформ Ден Сяопіна в Китаї засвідчує, що могла.
Але сталося, як відомо, інакше. Не в останню чергу тому, що абсолютна більшість суспільства погодилася з усуненням її від політичних процесів в обмін на певні соціальні блага. Вирвавши у більшовиків серйозні поступки у соціально-економічній та культурній царині, селяни й городяни зупинилися, не втіливши у життя гасло: «Ради без комуністів!» - чи хоча би: «Ради не під контролем комуністів». У свою чергу, рядові партійці взяли на віру догмат про непогрішимість ЦК і його вождя. Що стосується українців, то вони здебільшого повірили у «революційне братерство народів» і «розквіт радянської України», за що почали жорстоко розплачуватися, як тільки Сталін силоміць згорнув НЕП.
