Всупереч «побєдобєсію»
Справжнє про дідусів, які воювали і які гинули
Думаю, що не тільки я помітив, як напередодні 8 і 9 травня (звісно, цього року) в інформаційному просторі України (найперше на певних телеканалах і радіостанціях, в Інтернеті) почали активно розкручуватися дуже близькі до російської пропаганди наративи. Якщо ж брати наші українські документи, то на сайті Кабміну 5 травня було розміщено проєкт розпорядження уряду «Про заходи з відзначення Дня пам’яті і примирення і 75-ї річниці перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років», підготовленого Міністерством у справах ветеранів, і яке повинно було розглядатися на засіданні Кабінету Міністрів 6 травня. На момент відправлення цього тексту 8 травня, на урядовому сайті цього розпорядження не було, тому посилання буде лише на проєкт. А його наведена вище назва представляється доволі симптоматичною. Щодо 9 травня замість визначення «День перемоги над нацизмом», яке застосовувалося останні кілька років, значиться просто «75-а річниця перемоги над нацизмом» (далі тексти більш ранні і нинішній збігаються). Представляється, що подібна зміна введена цілком свідомо і для того, щоб залишити визначення «День перемоги» виключно Росії.
Не буду перераховувати всі інформаційні ресурси, які нині активно педалюють тему «побєдобєсія» – забагато честі, вірніше безчестя. Згадаю лише про широко анонсований телеканалом Інтер концерт (назва, що також симптоматично, російською: «Победа. Одна на всех»). Сама пісня Булата Окуджави, з якої взяті ці рядки (написана для фільму «Білоруський вокзал»), дійсно чудова. Але її застосування в цьому випадку має вигляд блюзнірства і чистої спекуляції на добрих людських почуттях. Чомусь впевнений, що як більшості організаторів цього дійства, так і артистів, які будуть брати участь в ньому, глибоко чхати на правду про цю війну, на воїнів, які тоді змагались за ту перемогу. Звісно, й гонорари їм (дуже хотів би помилитися) будуть не маленькі.
Тут перейду власне до того, заради чого вирішив написати ці рядки. У «Дні» в різні роки, починаючи з 2002-го, коли був надрукований матеріал «Артилерист» зі спогадами про ту війну мого батька Дмитра Костюкевича, дійсного воїна, який пройшов її фронтами, нагородженого бойовими орденом і медалями, я опублікував кілька матеріалів щодо 9 травня. Тому впевнений, що маю право це писати – для мене не «Деды воювали», а батьки. До речі, про моїх дідусів теж згадаю. Скажу прямо, з юних років ставився до цього дня з глибокою повагою і найкращими патріотичними почуттями. Приклад батька, який пройшов фронтами тієї війни, був перед очима. Коли у Житомирі на великому пагорбі встановили монумент на честь її героїв, я, як і багато житомирян, з квітами приходив до нього. На честь мого батька і першого тестя (той воював на Далекому Сході СРСР) в 1985 році на День Перемоги я написав вірші (тоді російською). І гравер виписав їх гарним крупним почерком, золотистими літерами, на спеціальному твердому папері в двох примірниках. Після уходу з життя батька один з них зберігається в моєму сімейному архіві. Звісно, не збирався і не збираюсь конкурувати з Б.Окуджавою, але ось кілька рядків з них:
«Отцам погибшим и пришедшим,
И тем, кто мог отцами стать.
От сыновей – тех, кто родился,
И тех, что не судилось ждать.
Вам благодарность, восхищенье
И низкий до земли поклон…».
Проте, десь з кінця 90-х років минулого століття піднесення, з яким я приходив до згаданого пам’ятника, дедалі частіше почало змінюватися на суперечливі почуття. Коли я чув, як на урочистих заходах, присвячених Дню Перемоги, про подвиги справжніх героїв почали велеречиво розводитися житомирські керівники обласного і міського рівнів, то бажання бути поруч з ними пропадало начисто. Тому що занадто багато було інформації про їхні оборудки на посадах, про те, як вони «за лаштунками» збагачуються за рахунок природних ресурсів, копалин, бюджетів. До речі, за моїми спостереженнями, десь з 2007 року хвиля всезагального піднесення з приводу цього свята, почала змінюватися на більш стримані і задумливі емоції, скромні і менш масові заходи. Про це у «Дні» також є мій матеріал «Без мажору». Не буду стверджувати напевне, але схоже, що спад ажіотажу навколо 9 травня помітили і в Росії. І саме звідти пішла нова хвиля пропагандистського наступу, яка дійсно перетворилася у справжнє «побєдобєсіє». В Україні вона припала на президентство Віктора Януковича. Тоді ж символ «георгієвської» стрічки стали перетворювати на ледь не священний фетиш.
Але паралельно існував і людський сімейний вимір. Багато років підряд мого батька 9 травня крім дітей вітали і онучки (дочка моєї сестри Ірина, мої дочки Олена і Галина). По мірі дорослішання вони поступово стали грати у його сімейному шануванні більш помітну роль. За святковим столом вже переважала молодь. Батько в цій компанії почував себе вельми добре, не раз і не два прикладався до чарочки з коньяком (йому дуже смакував цей напій), і мені доводилося навіть стримувати його – тиск, серце… Тому молодь, коли приходила його вітати, часто приносила пляшечки з кількома зірками в додачу до гарних букетів квітів. А ось місцеві комуністи вважали, що дуже вшанують ветерана, якщо принесуть йому кілька зів’ялих гвоздик, невелику коробочку цукерок, які злиплися від спеки, і листівку із стандартними вітаннями. Більшість молодих його онуків (потім до компанії почала долучатися праонука) дотримувались і дотримуються патріотичних українських поглядів, які з подачі російської пропаганди зараз подаються як націоналістичні. Тобто, якщо по правді, то «дідусі воювали» у них, а не у «інтерівських». І не буду лише у пастельних тонах згадувати про свого батька – стосунки з ним не завжди складалися просто. Але я любив його і поважав.
А ще про моїх дідусів. Батько мого тата Михайло разом з дружиною залишився на окупованій німцями території. До речі, моя мама (на початок тієї війни їй не було ще 16 років) разом із своєю мамою, бабусею, тітонькою, двоюрідною сестрою також залишилися тоді у Житомирі. Працювала у лікарні, якою керував лікар Гербачевський, чиє ім’я пізніше стало легендою в місті і області. А дідусь Михайло загинув у Житомирі 16 листопада 1943 року – в саду будинку, де він жив з бабусею та іншими родичами, розірвався німецький снаряд, сам він не встиг спуститися у льох в саду, де вже сховалися інші домочадці, бо був найстаршим, а тому останнім. Багато років потому я, щоб встановити точно, чий саме снаряд вбив його, по датах відновлював ті події. Виходило, що на той час в Житомирі ще були радянські війська, які після звільнення Києва сходу увійшли 7 листопада до міста. На тому фронті із своєю батареєю міг бути і мій батько. Потім в результаті контрудару німців радянські частини вимушені були залишити Житомир. Тобто то міг бути лише німецький снаряд. Звісно, останні не били з гармат по дідусевому обійстю… Та все ж снаряд залетів туди. Тоді у Житомирі загинуло досить багато людей, їх звезли (точно не пам’ятаю хто) у велику вириту яму. Моя бабуся, навіть віддавши тим, хто цим займався, свою обручку, не змогла знайти його тіло. То ж тепер поруч з нею на Смолянському цвинтарі у Житомирі покоїться лише жменька землі з того місця.
А мій дідусь по материнській лінії Євген Рушаков, майор чи підполковник інженерних військ, безслідно пропав у 30-ті-40-і роки минулого століття. І про його долю ні його дружина (моя бабуся), ні моя мама нічого дізнатися так і не змогли.
Нинішнього 9 травня я, як і попередніми роками після кончини батька (він пішов з життя в лютому 2013 року у віці 94 роки), піду на цвинтар і покладу квіти до місця його вічного спокою. А на пам’ятнику, який я встановив батьку, вибито напис українською: «Комбату Другої світової війни. Наша вдячність, шанування, і низький, до землі уклін. Від дітей, онуків, праонуків». В армії комбатами називали не лише командирів батальйонів, а часто і командирів батарей.
