Схід і Захід разом: хистке єднання доби війни та революції
Кадри старої кінохроніки дозволяють побачити, як 22 січня 1919 року відбувалася одна з найважливіших за своїм символізмом подій в історії українського народу – проголошення Акту злуки УНР та ЗУНР. Оператор вихоплює із численного люду, що вщерть наповнив Софійську площу Києва, дві постаті. Це інтелігентний, з акуратними вусами і борідкою Володимир Винниченко у пальті й чорному капелюсі та по-військовому виструнчений, гладко виголений Симон Петлюра в однострої з башликом і смушковій шапці стоять поряд і палять цигарки, раз по раз роззираючись навсібіч. Навіть німа чорно-біла кінохроніка передає напругу між двома очільниками Директорії – стоячи поряд, вони не лише не спілкуються між собою, але й старанно уникають поглядів один одного і взагалі намагаються якомога менше дивитися на сусіда, воліючи зосередити погляд на чомусь зовнішньому й віддаленому.
Збережені кінохронікою зовнішні вияви напруги у стосунках між лідерами Директорії не випадкові – В. Винниченко і С. Петлюра мали різні погляди на майбутнє української державності. Генерал Микола Капустянський згадував, що схильний до теоретизування і філософських роздумів «голова Директорії В. Винниченко в силу своєї непослідовності схилявся все більше до комуністичних ідей і пізніше під тиском Антанти відколовся від Директорії. Він вирушив на Захід, щоб у холодочку затишного кабінету стежити за подіями в Україні й гостро, злісно-талановито їх критикувати, а також своїми творами підготовляти собі шляхи в Совітську Україну».
Натомість Головний отаман військ УНР С. Петлюра був людиною дії, послідовним державником і практиком, не позбавленим, втім, вади честолюбства. Науковець і дипломат Микола Могилянський зазначав, що С. Петлюра – це «трагічний символ України», «людина з наполегливим характером та величезним честолюбством, отруєний отрутою випадково впавшої до його рук влади. Не теоретик і не мислитель – він один вміє організувати і діяти. Риси гайдамаччини живі в ньому… Петлюра майстерно орієнтується у скрутних ситуаціях, вміє впливати на людей і організовувати їх». Микита Шаповал, також представник Директорії, писав, що отаман «був людиною досвідченою і амбітною, любив молодих людей, що захоплювались його промовами, і радо слухав їхню похвалу, але не міг зносити критику, і це було причиною, що він відсував від себе здібніших людей, які думали самостійно».
Втім, попри всі розбіжності у поглядах і особисту антипатію, 22 січня 1919 р. між С. Петлюрою і В. Винниченком помітна також мовчазна згода й підтримка спільного рішення – об’єднання двох українських держав, що обидві стояли над прірвою зникнення, у єдине ціле з метою і надією разом порятувати українську державність. Того далекого дня було, принаймні на якийсь час, відкладено убік усі суперечності й непорозуміння задля втілення справи, що мала б стати підмурівком формування єдиної незалежної соборної України. На жаль, зреалізувати вже тоді потенціал того поза будь-яким сумнівом історично справедливого і стратегічного грамотного рішення не вдалося – обставини діяли проти бажання українців створити власну державу.
Публіцисти і політики зазвичай звертають увагу на сам Акт злуки, забуваючи або вважаючи недоцільним вписати його у ширший контекст тогочасної історичної ситуації. Часом це виглядає так, немов би ні до, ні після 22 січня 1919 р. не відбувалося нічого важливого і вартого уваги. Здається, що ми бачимо весілля зі щасливими молодятами, не знаючи ні про те, як вони познайомилися, ні про те, як вони прожили життя після укладання шлюбу. Натомість як історія підготовки до об’єднання УНР та ЗУНР у єдину державу, так і (навіть більшою мірою) подальша історія соборної держави після злуки не лише варті уваги, але й можуть і мають слугувати важливими уроками для сучасних українців – як політиків та державних посадовців, так і всіх громадян України.
Ідея єднання українців по обидва боки російсько-австрійського кордону визрівала в середовищі української інтелігенції вже від ХІХ ст., однак можливість її втілення в життя була примарною – як Російська, так і Австро-Угорська імперія стояли непорушно і беззастережно панували на українських землях. Ситуація змінилася з початком Першої світової війни (1914–1918 рр.), коли захиталися підвалини тогочасної світобудови. Політично активні українці в обох імперіях почали розробляти і намагатися втілити в життя плани, які дозволили б об’єднати український народ чи то в межах однієї з імперій, де українцям було надано б певні права національно-територіальної автономії, чи навіть у межах незалежної держави Україна.
Так, українські політичні партії Австро-Угорської імперії заснували 1 серпня 1914 р. Головну українську раду (ГУР), яка вже 3 серпня видала маніфест із закликом одностайно виступити проти царської Росії: «Побіда Австро-Угорської монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораження Росії, тим швидше виб’є година визволення України. … Нехай українське громадянство віддасть усі свої матеріальні й моральні сили на те, щоб історичний ворог України був розбитий! Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце визволеної України!».
4 серпня 1914 р. емігранти з Російської імперії створили у Львові Союз визволення України (СВУ), у політичній платформі якого наголошувалося: «Об’єктивна історична конечність вимагає, аби між Західною Європою і Московщиною постала самостійна Українська держава...». На сторінках періодичного видання СВУ «Вісник «Союзу визволення України» Андрій Жук писав: «Цілий час спільного життя України з Росією – це безперервний ланцюг терпінь, визиску, поневіряння, аж до видирання душі українському народові – його рідної мови. І тому найстрашніші погрози не залякають і не спинять свідомих синів України в змаганню порвати той ланцюг, скинути ярмо неволі, а в боротьбі проти нашого тирана нашим союзником завжди буде кожний його ворог, чи він буде називатися Німцем, Турком чи якимось іншими іменем. Ми знаємо, що ніхто нам нічого не дасть, коли самі не придбаємо. Нічого й Німець нам не дасть, і нічого ми від нього не ждемо. Але бажаємо розбиття тої тюрми, в якій наш народ уже понад 250 років нидіє».
Натомість 30 липня 1914 р. у виданій у Москві в журналі «Украинская жизнь» і підписаній редактором цього часопису С. Петлюрою декларації Товариства українських поступовців (ТУП) «Війна і українці» наголошувалося, що українці «виконають свій обов’язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця», а імперія, в свою чергу, буде прихильною до українського руху і згодиться із вдячності на надання «відповідних прав».
Міжнародна ситуація змінювалася, і разом з нею еволюціонували погляди і вимоги українських політичних діячів і організацій. 12 травня 1915 р. Загальна українська рада (ЗУР), реорганізована на початку травня 1915 р. з Головної української ради, видала відозву «До всіх народів цивілізованого світу», у якій стверджувалося, що завершення війни має принести «визволення українського народу, який найжорстокіше пригноблюється і в якого царизм забрав найелементарніші з прав народів». Метою українців мала стати «вільна, самостійна Українська держава». А ще через рік, 15 вересня 1916 р., ЗУР видала декларацію «До всіх культурних народів світу», у якій було сказано: «Бажанням і домаганням українців є таке уладнання відносин у східній і середній Європі, яке давало б українському народові повну спромогу свобідного національно-політичного розвитку, вільного від верховенства сусідніх народів. Хочемо бути самостійними господарями своєї землі, в сім’ї вільних і рівних народів мати повну спромогу розвивати свої духовні сили і матеріальні багатства свого краю для себе та для людства!».
У грудні 1916 р. Товариство українських поступовців видало масовим накладом українською та російською мовами листівку-відозву «Наша позиція», у якій було сказано: «Трагедія, що переживає український народ, ще збільшується тим, що справедливі його домагання національного визначення стрічаються з упертим нехтуванням з обох боків: росіяни вважають українців за частину російського, поляки за частину польського народу. Тим часом своїм відродженням національним, своїм багатим народним письменством, своїми культурними здобутками український народ виразно виявив і свою волю до самостійного розвитку, і право на таке існування. Український народ хоче самим собою бути і завзято бореться за самобутнє існування і розвиток». Член президії СВУ Маркіян Меленевський у статті «Союз визволення України і російська революція» наголошував: «Союз завжди вважав, що основною метою його діяльності була вимога політичної незалежності України в її етнічних кордонах і повна демократизація держави… Ми повинні не тільки продовжити, а й посилити наші зусилля, щоб домогтися реставрації принципів Переяславської угоди 1654 р. з ревізією етнічних кордонів українського населення. Заяви, зроблені в цьому напрямку нашими співвітчизниками в Києві та інших місцях, повинні бути втілені в життя в повному обсязі».
СВУ взагалі розгорнув широку пропагандистську діяльність, друкуючи ідеологічні та науково-популярні видання про Україну багатьма мовами світу. Знаковою стала праця географа Степана Руданського «Чому ми хочемо самостійної України», опублікована під псевдо «Ш. Левенко», яка завершувалася так: «Головне суспільно-політичне завдання самостійної України буде, отже: наскільки можливо вирівняти маєткові ріжниці між громадянами Української держави і через те звести до мінімуму або й цілком усунути класову боротьбу в межах України. Нехай громадяни самостійної України борються і суперничають між собою, хто принесе для України більші заслуги, хто краще прислужиться рідній науці, штуці, літературі, народному хазяйству, всему людству, а не за се, щоби бути багатшим від другого та неволити його економічно! Примір революційної Франції показав світови дорогу до головних горожанських свобод: може, примір самостійної України покаже світови дорогу до розв’язання головних соціяльних проблемів?».
Як бачимо, українські політичні та громадські діячі по обидва боки російсько-австрійського кордону, попри всі стратегічні й тактичні розбіжності, дотримувалися ідеї єднання українського народу й українських земель у межах цілісної Української держави. Але якщо у межах колишньої Російської імперії можливість творення української державності з’явилася вже після Лютневої революції 1917 р., то мешканці заходу України у складі Австро-Угорської імперії були позбавлені змоги реального втілення своїх прагнень до об’єднання з Великою Наддніпрянською Україною аж до завершення Першої світової війни. Та й на схід від Збруча державне будівництво відбувалося непросто – лише 20 листопада 1917 р. у Третьому універсалі, реагуючи на більшовицький жовтневий переворот у Петрограді, Центральна Рада проголосила утворення Української Народної Республіки (УНР). І тільки у Четвертому Універсалі від 22 січня 1918 р. УНР було проголошено «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу», причому відбувалося це в момент, коли більшовицькі війська вже наступали на Київ і представники Центральної Ради невдовзі були змушені залишити місто.
Почасти порятували ситуацію лише вдалі переговори у Брест-Литовську, внаслідок яких 27 січня 1918 р. було підписано мирний договір між УНР з одного боку і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією – з другого. Німецькі та австро-угорські війська загальною чисельністю майже півмільйона вояків порівняно швидко вибили більшовиків з території України, номінально повернувши владу Центральній Раді та її урядові. Однак реально повнота влади була дуже обмежена присутністю іноземних військ, перебування яких на українських землях дедалі більше нагадувало окупаційний режим. Не надто змінилася ситуація й після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р., внаслідок якого влада перейшла до колишнього царського генерала гетьмана Павла Скоропадського. Непопулярний серед селянства, робітників і української інтелігенції режим тримався майже винятково на німецьких та австро-угорських штиках і почав розсипатися на очах, щойно позбувся цієї підтримки восени 1918 р.
Саме в цей час назріла революційна ситуація у Австро-Угорській імперії, яка виходила з Першої світової війни переможеною державою. Цим поспішили скористатися українській політичні сили з метою створення на етнічних українських землях Австро-Угорщини Української держави. При цьому від самого початку було поставлено питання про майбутнє об’єднання з Наддніпрянською Україною. Так, 18 жовтня 1918 р. на зборах Національної Ради секретар, доктор права Степан Баран виголосив доповідь «Чи нова держава має змагатися до злуки з Українською Державою над Дніпром негайно?». Доповідач, послідовно підтримуючи ідею єднання Сходу і Заходу України у межах соборної держави, схилявся до думки, що просто зараз таке об’єднання було б не на часі внаслідок слабких позицій гетьманського режиму, проти якого вже готувалося народне повстання. Учасники дискусії звертали увагу також на проросійські тенденції гетьманського режиму, висловлюючи занепокоєння, що у разі приєднання до нього Україна може опинитися у складі «єдиної і неподільної» Росії. Доповідь викликала дванадцятигодинну дискусію, підсумком якої стало рішення про творення, з огляду на міжнародне становище, окремішньої Західноукраїнської держави.
При цьому вже в жовтні було налагоджено перші контакти між представниками Української Національної Ради і Українським Національним Союзом, що готував антигетьманське повстання. З початком «Листопадового зриву», коли з 1 листопада 1918 р. на землях Заходу України почалося активне творення української державності у формі Західно-Української Народної Республіки, супроводжуване боротьбою з поляками, було зроблено спробу налагодження офіційних стосунків і з П. Скоропадським. 5 листопада до гетьмана прибули повноважні представники Української Національної Ради Володимир Шухевич та Осип Назарук, які просили про збройну допомогу для боротьби з поляками. П. Скоропадський обіцяв підтримку, плануючи перевести з Білої Церкви до галицького кордону полк січових стрільців, які потім мали таємно перейти кордон і воювати проти поляків. Однак саме січовики мали сформувати ядро повстання проти гетьмана, і В. Винниченко переконав галицьких делегатів відмовитися від такої гетьманської допомоги. Зрештою «Стрілецька рада» у Білій Церкві «відкинула проект висилки до Галичини якої-небудь частини, виходячи зі становища, що Січове Стрілецтво, хоч походить з Галичини, зв’язане передовсім з державними інтересами Великої України, та що Київ важнійший, ніж Львів, а висилка одної частини загону до Львова могла б довести до того, що й Києва не здобудуть і Львова не вдержать».
Втрата наприкінці листопада Львова ще більше підштовхнула політичних очільників Західно-Української Народної Республіки до об’єднання із Наддніпрянською Україною. Керівництво ЗУНР послідовно дотримувалося рішення «перестати існувати як окрема держава й злитися в одну велику державу з Українською Народньою Республікою». Зрештою 1 грудня 1918 р. представники Директорії УНР (Володимир Винниченко, Федір Швець та Симон Петлюра) і «повновласники» Ради державних секретарів ЗУНР (Дмитро Левицький і Лонгин Цегельський) підписали у Фастові так званий «Передвступний договір». Згідно з його положеннями, ЗУНР висловлювала «непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народньою Республікою», доєднатися «з усею своєю територією й населенням, як складова частина державної цілості, в Українську Народню Республіку». Зі свого боку, УНР висловлювала бажання, згоду і готовність «прийняти всю територію й населеннє Західно-Української Народньої Республіки, як складову частину державної цілости, в Українську Народню Республіку», причому обумовлювалося, що ЗУНР матиме у складі майбутньої держави «територіальну автономію, якої межі означить у хвилі реалізації злуки обох Республік в одну державну цілість окрема спільна комісія».
Повстання проти гетьмана стало справжнім виявом народної волі і сколихнуло якнайширші народні маси, однак щойно повалення відбулося, як сили Директорії почали танути. Володимир Винниченко писав: «Повстанці … прибували до нас лавами. Але не було офіцерів, не було одягу, не було зброї. Ми захоплювали, де могли, військові склади, одягали й озброювали невеликі частини, а більшість терпляче чекала своєї черги. Розуміється, в два-три тижні неможливо утворити навіть у найкращих обставинах армії. І треба зазначити, що Січові Стрільці робили просто чудеса енергії, спритності, сміливості й працездатності».
Прихильний до Петлюри підполковник Армії УНР Василь Прохода згадував: «В цей бурхливий період військово-повстанські частини росли, як гриби по дощі, але залишені без належного керівництва й певного напрямку також скоро зникали. Про Директорію, про її національно-державну працю та напрям її на майбутнє вояки не знали. Кожний висвітлював те чи інше явище національної політики по-своєму…». А історик української революції Ісаак Мазепа зазначав: «Бистро, як гірський потік, виросла армія Директорії, але так само швидко почала потім розпливатися. Армія, що виросла з могутнього зриву селянських мас у боротьбі за землю і волю, як тільки цю безпосередню мету досягнено, фактично перестала існувати як цілість».
14 грудня 1918 р. гетьман Павло Скоропадський зрікся влади: «Я, Гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебував. Бог не дав мені сил справитися із завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись добром України, відмовляюся від влади». 19 грудня Директорія зайняла Київ і надіслала державам Антанти ноту, у якій було сказано: «Директорія УНР скінчила боротьбу, яку українці вели в період монархічної форми правління, що її завів в Україні німецький режим. Вона повернула свободу і зробила можливим кожній групі людей брати участь у правительстві. Директорія надіється і має всяке законне право вірити, що українці повернуть мир і лад в своїй державі».
Ідея об’єднання УНР і ЗУНР отримала новий імпульс і стала справою часу. 3 січня 1919 р. у Станіславові Українська Національна Рада ЗУНР ухвалила проект договору про об’єднання із Великою Наддніпрянською Україною – «торжественно з’єдиненнє з нинішнім днем Західно-Української Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою в одну, одноцільну суверенну Народню Республіку». Того ж дня було підтверджено «Передвступний договір» 1 грудня 1918 р. і прийнято рішення «негайно розпочати переговори з Київським Правительством для сфіналізування договору про злуку». Після схвалення рішення президент Національної Ради Євген Петрушевич виголосив промову з урочистими словами на честь єднання двох українських держав у непорушну цілісність: «Ухвалений закон полишиться в нашій історії одною з найкращих карт. По лінії з’єднання не було між нами двох гадок. Сьогоднішній крок піднесе нашого духа і скріпить наші сили. Від сьогоднішнього дня існує тільки одна Українська Народня Республіка. Нехай вона живе!».
Нарешті, 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві відбулося урочисте оголошення Акту злуки. Лонгин Цегельський зачитав ухвалу Ради ЗУНР, а представник Директорії Федір Швець виголосив «Універсал Соборності» Директорії, у якому говорилося: «Однині во єдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка. Однині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Українську Державу на благо і щастя її трудового люду». Після злуки західноукраїнські землі дістали назву Західна область Української Народної Республіки (ЗО УНР).
23 січня 1919 р. Акт злуки було затверджено Трудовим конгресом, однак у той час, коли відбувався конгрес, Директорія вже готувалася до від’їзду з Києва, на який наступали більшовицькі війська. Ведучи гібридну війну, більшовицька Росія облудно заперечувала свою причетність до бойових дій, наголошуючи, що не є стороною конфлікту в громадянській війні, що точиться в Україні. На ноти Директорії нарком закордонних справ РСФРР Георгій Чичерін відповідав: «Ніякого війська Російської Соціалістичної Радянської Республіки в Україні немає. Військова акція на українській території в цей момент проводиться поміж військом Директорії та військом Українського Радянського Уряду, який є цілком незалежним».
Директорія втрачала контроль над територією держави, державне цивільне і військове управління виявилося дезорганізованим, на українській землі запанувала горезвісна отаманщина. За таких умов об’єднання УНР та ЗУНР у єдину державу мало не одразу перетворилося на прекрасний за своїми намірами, але порожній за реальним змістом акт політичної волі українського народу. Справжнього об’єднання так і не відбулося. У серпні 1919 р. міністр закордонних справ УНР Володимир Темницький зазначав, що злука «відбулася похапцем, маса справ залишилася неврегульованою. Хоч у засаді прийнято було, що армія і закордонна політика спільні, проте [це були] дві армії і дві зовнішні політики».
З обох боків на українські землі сунули вороги – із заходу наступали поляки, зі сходу – підтримувані, організовані і забезпечені Росією більшовики. В середині липня 1919 р. підконтрольна соборній українській державі територія зменшилася до вузької смуги уздовж Збруча. Осип Назарук згадував: «Були то страшні дні. З одного боку напирали поляки, з другого – большевики. Територія обох українських держав займала вже тільки дуже малий простір по обох боках Збруча. На тім просторі чути було гук гармат і від сходу й від заходу… Нескінченні ряди галицьких обозів тягнулися… Здалека долітав глухий гук гармат: то галицька артилєрія здержувала дійсно безприкладним геройством польський напір, щоб мали ще час вицофатися [відступити] наші обози з хорими й раненими, з майном. Артилєрія мала ще трохи муніції. А піхота вже ні. Вона білою зброєю помагала, де могла, нашій артилєрії здержувати напір ляхів. І своїм трупами вкривала останні поля галицької землі…».
Подальший вир громадянської війни і зовнішньої агресії невдовзі знищив також рештки війська Директорії УНР, і більшу частину розбурханої, знекровленої й остаточно знесиленої України опанували більшовики. Західні землі України увійшли переважно до складу Польщі. Акт злуки, ідея Соборної української державності стали за таких умов символом, що визначав подальший вектор розвитку українського національного руху. А трагічні події української історії, які відбулися після і внаслідок втрати суверенної національної державності стали гірким досвідом для українського народу і мають слугувати важливим уроком для тих, хто нехтує зараз збереженням, зміцненням і розвитком здобутої незалежності. Історія України впродовж ХХ ст. добре показала, чим може обернутися для народу втрата власної держави і розділення її території на частини між різними сусідніми країнами.
