Шанс, якого не було. Історія радянського Інтернету
Народження ідеї
Дехто каже, що історія багатьох наукових відкриттів нагадує сюжети детективних романів. Це, ясна річ, неправда - наука крутіше за будь-які детективи. В історії кожного відкриття - навіть тих, що не відбулися - як у краплі води відбивається епоха, переплітаються долі людей, їхні мрії, їхні ідеї, які вперто проростають крізь тканину лихоліття. Образ майбутнього аж ніяк не є прихованим, ми бачимо його щодня, ми живемо в просторі поки що не реалізованих шансів. І лише від нас усіх разом і від кожного особисто залежить, яке майбутнє реалізується завтра вранці.
Відкриття, що змінюють наш світ, аж ніяк не здійснюються в результаті «божественних осяянь». Вони, як правило, відбуваються на основі багаторічної копіткої роботи багатьох, часто маловідомих, а іноді і безвісних авторів, в результаті складної роботи в різних куточках світу, з непередбачуваним результатом. Ті, хто був близький до вирішення, часто зупиняються у кроці від відкриття, а ті, чий шлях здавався довгим - отримують непередбачуваний виграшний результат.
У цьому сенсі історія створення Інтернету - розподілених систем передачі інформації - дуже повчальна. На думку багатьох дослідників науки, саме цей винахід став найважливішим відкриттям ХХ століття, визначивши не тільки появу нових технологій, але і напрям розвитку суспільства.
Прийнято вважати, що Інтернет народився 29 жовтня 1969, коли між двома першими вузлами мережі ARPANET, що знаходяться на відстані 640 км - в Каліфорнійському університеті Лос-Анджелеса і в Стенфордському дослідницькому інституті – дослідники Чарлі Клайн і Білл Дювалль провели сеанс зв'язку. До такої можливості американських дослідників привела реалізація програми зі створення системи передачі інформації Агентства з перспективних оборонних науково-дослідних розробок США (DARPA) 1957-1964. Однак, Інтернет в тому вигляді, в якому ми його маємо зараз, є скоріше результатом роботи ЦЕРН, а саме, розробки веб-протоколу Тімом Бернерс-Лі в 1989, який забезпечив комунікацію, і створення в 1991 браузера Марком Андріссеном. Таким чином сучасна всесвітня система зберігання інформації, передачі даних і глобальних комунікацій є результатом більш ніж 35-річних досліджень і розробок вчених багатьох країн світу.
Цікаво, що система передачі інформації для прийняття управлінських рішень, щось на кшталт Інтернету, цілком могла з'явитися в СРСР.
Як завжди, розвиток нових ідей йшов на Заході і в Радянській імперії цілком різними шляхами. І якщо західний успішний досвід сьогодні відомий нам досить повно, то досвід вчених СРСР так само міцно забутий.
Це не є правильним, бо саме нереалізовані можливості дозволяють найбільш точно оцінити стан системи, негативний досвід часто є найкращим учителем.
Мабуть, першим, хто в СРСР публічно виступив з аргументованою позицією про системне використання електронно-обчислювальної техніки в народному господарстві, був директор Лабораторії керуючих машин і систем АН СРСР член-кореспондент АН СРСР Ісак Брук.
Його доповідь на сесії Академії наук СРСР в 1956 з питань автоматизації була присвячена головним напрямкам застосування ЕОМ в економіці. Це було свого роду першим планом програми автоматизації управління народним господарством.
Надалі питання про управління економікою країни на основі обчислювальної техніки поставив Анатолій Кітов. У січні 1959 А. Кітов написав в ЦК КПРС доповідні записки на ім'я М. Хрущова з питань розвитку обчислювальної техніки в країні. Ця записка містила розроблений ним проект (відомий як «Червона книга»), де пропонувалося створення єдиної автоматизованої системи управління для збройних сил і народного господарства країни на базі загальної мережі обчислювальних центрів. Доповідь А. Кітова зіграла важливу роль в підготовці Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про прискорення і розширення виробництва обчислювальних машин і їх впровадження в народне господарство», 1959.
Це формальне рішення уряду дозволило почати систематичні роботи в цій галузі кращим фахівцям країни. А вони тоді були зібрані в Києві, у видатного математика Бориса Гнеденко в Лабораторії обчислювальної техніки Інституту математики АН УРСР. Серед них був і Віктор Глушков - один з піонерів обчислювальної техніки та інформаційних технологій не тільки в СРСР, а й у світі. Саме під впливом Бориса Гнеденко і Сергія Лебедєва, які створили в Києві в 1947-50 перший в Європі комп'ютер, В. Глушков загорівся ідеєю створення єдиної інформаційної системи.
Деякі історики науки повторюють розхожу версію про те, що ідея державної інформаційної системи запозичена В.Глушковим у А. Кітова. Це навряд чи відповідає дійсності. Обидва вони - і член-кореспондент АН УРСР, директор обчислювального центру АН УРСР Віктор Глушков, і інженер-полковник, директор Головного обчислювального центру Міністерства оборони СРСР Анатолій Кітов перебували під загальним впливом ідей великого математика А.Н. Колмогорова, але прийшли до своїх ідей незалежно. Будучи талановитим вченим і видатним мислителем, В. Глушков мислив ширше і бачив проблему управління глибше, ніж просто створення інформаційної системи «подвійного призначення».
В. Глушков, як мало хто в той час, розумів проблеми управління країною і ставив перед собою завдання змінити суспільство на краще.
До кінця 1950-х мобілізаційна модель економіки СРСР вичерпала себе, виконала свої завдання, і потребувала серйозних змін. Саме завдання комплексної оптимізації управління шляхом створення єдиної інформаційної системи і збирався вирішувати В. Глушков. Його ідею підтримали тодішній Президент АН СРСР Мстислав Келдиш і Голова Ради міністрів СРСР Олексій Косигін - один з небагатьох технократів в радянському уряді.
Так почалася розробка проекту ЕДМОЦ (Єдиної Державної Мережі обчислювальних центрів), який потім переріс в проект ЗДАС (Загальнодержавної Автоматизованої Системи збору та обробки інформації для обліку, планування та управлінні народним господарством СРСР). Ці проекти створювалися, розроблялися і реалізовувалися під керівництвом вже академіка В. Глушкова в спеціально створеному для його розробок Інституті кібернетики АН УРСР в Києві, починаючи з 1962.
