Про здобуття Сіона
Про роль солідарної відповідальності в державотворенні Ізраїлю
В переддень Першої світової війни тогочасні прихильники «русского мира» в особі товариства «Двуглавый орел» віднайшли напрочуд знайомий для нинішніх українців термін – жидомазепинці, поєднавши в їхній особі представників двох, найненависніших їм національно-визвольних рухів. На таке почесне звання міг претендувати й один з лідерів сіоністів, одесит Володимир Жаботинський – переконаний прибічник окремишності українців та людина, яка свідома наголошувала на національних гаслах. Політична сила, до якої він належав, надалі зіграла помітну роль в Україні.
«У нас є всі: більшовики, меншовики, есери, трудовики, інтернаціоналісти, націоналісти, сіоністи, цейре-сіоністи, територіалісти, бундівці, сеймівці, комуністи, сіндікалісти, індивідуалісти, гербеісти, жаргоністи, асимілятори, ортодокси та просто окси, космополіти і ледь не триглодіти і все це між собою свариться, ворогує, воює», – так, на думку одного з єврейських діячів виглядав єврейський рух на теренах України 1917 р. Втім доволі швидко, протягом кількох місяців, з цього кумедного політичного конгломерату визначилися домінуючі течії – майже сто років тому назад на теренах України симпатії єврейської громади беззастережно завоювали сіоністи – їхні списки (разом з ортодоксальними євреями) взяли половину голосів на виборах до міських дум. В умовах України вони виявили неабияку прихильність до української ідеї.
Часом обмін люб`язностями між українцями та євреями виглядав дуже зворушливо. Так, у містечку Златополь Чигиринського повіту під час українського свята «сіоністи побажали Україні добути свою автономію, бо добре розуміють і співчувають бажанням українського народу, бо й самі бажають здійснення своїх мрій автономії Сіону». В свою чергу українці заявили, що «цілком приєднуються до бажання єврейських сіоністів здобути свого Сіона». В Прилуках, за свідченням очевидця, представник сіоністів «...у пишномовних висловах вітав українських рух, як зайвий доказ того, що “вони” [сіоністи] завжди кажуть і на завершення висловив надію, що і євреям знайдеться місце у вогнища та трохи тепла від нього». В Хоролі дійшло до братання. Поштовхом стала така заява представника євреїв на мітингу: «Українці були довго позбавлені своєї рідної мови, вони багато терпіли від старого уряду... В обличчі українців частково відображаються страждання євреїв». У відповідь євреї почули вибачення за старі історичні гріхи часів Богдана Хмельницького та пропозицію об‘єднатися разом з українцями для того, щоб відстояти свободу.
Далі – більше: у січні 1918 р. сіоністи вибороли третє місце (після українських есерів та більшовиків) на виборах до Українських Установчих зборів. Для українців – дуже хороший результат, адже, як відзначав ізраїльський дослідник М.Френкін (і не лише він), пiсля проголошення незалежності Української народної репсубліки «тiльки сiонiсти пiдтримали український нацiонально-визвольний рух». Але ж інші єврейські політичні угрупування, насторожено, а то й вороже налаштовані до української справи, становили поважну меншість національної громади. Натомість вони були широко представлені в різноманітних лівих соціалістичних партіях, а саме з ними воліла мати справу переважно соціалістична Українська Центральна рада (протест сіоністів з приводу розподілу місць серед єврейського представництва її більшість фактично проігнорувала). Цілком ймовірно, що за умов мирного розвитку Української революції врешті-решт об`єктивне співпадіння інтересів мало б взяти гору над ідеологічною зашореністю, однак сталося інакше. Україна тоді не змогла втримати свою незалежність.
Судячи з наступних подій єврейські лідери, які прискіпливо аналізували минулі події, зробили для себе далекосяжні висновки. 20-ті рр. минулого століття – час масової еміграції єврейського населення України до Палестини. Переселенці привнесли з собою запал нещодавніх боїв та бажання їх переосмилити. Тоді ж Володимир Жаботинський у справі створення єврейської держави стає прихильником радикальних поглядів (так звані ревізіоністи) – втім, він ніколи не зрікався своїх демократичних переконань. З поміркованих позицій Жаботинському опонував майбутній перший президент Ізраїлю Хаїм Вейцман. Останній розраховував, насамперед, на випереджаючий соціально-економічний розвиток та на дипломатичні зусилля союзників, а його візаві – на посилення політичного елементу гарантій державності на Ліво- та Правобережжі та на власний силовий тиск, бо войовничий сусід прагнув до ліквідації свого суперника як окремого явища. До речі, цей не короткий виклад дебатів у сучасній Україні, а полеміка минулого століття.
Зрештою, перемогла точка зору Жаботинського, а нову державу очолив Вейцман. Ледь не ідеальна розв`язка. Можливо тому, що в основі позицій обох було внутрішнє переконання – вони сперечалися про те, яким чином краще побудувати нову державу, відсуваючи в сторону всі інші, другорядні в такому разі, аспекти. Наприклад – соціальні ідеали. Тобто, колгоспи в Ізраїлі є, і Перше травня в кібуцах святкують – навіть червоний прапор вивішують (бачив на власні очі). Але за необхідності – разом воюють за свою країну. При цьому в армії служать всі – інакше не можна. Солідарна відповідальність. Зрозуміло, що ніяких меркантильних, комерційних інтересів при цьому не спостерагається, бо на їх основі держави не створюються та для них не захищаються. Не все вимірюється прибутком, чи не так? А політичні суперечки – вони завжди існують, питання – в підходах та способах їх вирішення.
