Медіа&історія
Чому журналісти продовжують поширювати стереотипи минувшини?
Перечитуєш вітчизняну пресу — й одразу бачиш, хто — навіть із журналістів серйозних видань і сайтів — не розгортає «День». Принаймні, не читає його систематично. Бо ж хіба ці журналісти припускалися б таких помилок у сюжетах, пов'язаних з історією України, якби регулярно читали «День»?
Зупинюся лише на трьох таких сюжетах. Незрідка можна прочитати чи почути в мас-медіа таку фразу: «Україна у складі Росії, а потім Радянського Союзу була понад 350 років». Але ж це не так! Реальна історія значно складніша…
Найдовше у складі Московії, потім Російської імперії, потім СРСР перебувала Слобідська Україна — менше, ніж чотири століття. Козацькі полки тут були самоврядними; це самоврядування Петербург скасував 1765 року. Гетьманщина (Лівобережна Україна) мала такий статус неповних 350 років (якщо відняти часи, коли ця частина України входила до складу різних модифікацій незалежної Української держави). При цьому понад століття Гетьманщина перебувала у складі Московії та Росії на правах самоврядної автономії з власним військом, політичним устроєм та фінансовою системою. Територія Запорозької Січі перебувала під Москвою та Петербургом понад 300 років, із них близько ста — автономно. Правобережна Україна (до Збруча) — сумарно менше, ніж 250 років. Причорномор’я — від Дністра до Дону — також сумарно менше, ніж 250 років. Волинь — сумарно менше, ніж 200 років. Південна Бессарабія — близько 180 років. Галичина — трохи більше, ніж 70 років, якщо брати перебування в СРСР плюс рік у складі Російської імперії (1914 — 1915), за винятком частини Тернопільщини, яка побула ще два десятиліття у складі Російської імперії наприкінці XVIII століття, доки та не віддала її імперії Габсбургів. Буковина — трохи більше, ніж 70 років; Закарпаття — 70 років. Отже, де тут «понад 350 років»? Вивести таку цифру аж ніяк неможливо, хоч як крути; більша частина української території та українського етносу перебували під владою Московії — Росії — СРСР значно менший проміжок часу, і на це слід зважати, особливо коли йдеться про наслідки колоніальних часів та специфіку ментальності населення різних регіонів.
Тепер про Другу світову війну. Гадаю, читачі «Дня» не раз натрапляли ще на таку фразу: «Для Західної України війна почалася не в червні 1941 року, а у вересні 1939-го — коли радянські частини за пактом Молотова — Ріббентропа увійшли на територію Галичини». Це не просто вияв історичної неграмотності, а й демонстрація зневаги до українців Галичини та Волині, 100 тисяч яких у складі Війська Польського зустріли вогнем німецькі танки на світанку 1 вересня 1939 року. І для цивільного населення Західної України Друга світова розпочалася не після вступу радянських військ, а після того, як уранці того ж 1 вересня бомби Люфтваффе впали на Львів, Луцьк, Сарни та інші міста. І взагалі, українці поза межами СРСР безупинно воювали проти нацистів та їхніх союзників повних шість років — і тоді, коли СРСР був другом Німеччини й Італії, і тоді, коли Червона армія та радянський ВПК допомагали Гітлеру, і тоді, коли Сталін і Молотов у листопаді 1940-го домовлялися з Гітлером про воєнно-політичний союз проти демократичних країн, але, врешті-решт, апетити Кремля виявилися надмірними, і фюрер наказав почати реалізацію плану «Барбаросса»…
І нарешті, ще один поширений з-поміж багатьох подібних, але від того не більш правдивий сюжет. Йдеться про те, що, мовляв, 1954 року Микита Хрущов передав Крим Україні (варіант: «передав на честь трьохсотріччя Переяславської ради»). Зрозуміло, чому в Росії всі минулі негаразди й витоки нинішніх проблем залюбки спихають на Хрущова — адже він провів, хоч і непослідовну та незавершену, десталінізацію, тому не можуть його шанувати в країні, де Сталіна як влада, так і більшість суспільства вважають «ефективним менеджером». Як засвідчують опитування «Левада-Центру», частка тих, хто вважає: «Сталін — мудрий керівник, який привів СРСР до могутності та процвітання», — цього року сягнула рекордного значення — 57% опитаних. Але чому нісенітниці про Хрущова, в тому числі й про «передачу Криму Україні», розповідають українські автори і мас-медіа?
Насправді Хрущов не міг передати Крим Україні бодай тому, що не мав на початку 1954 року для цього достатньої влади. Першою особою в СРСР тоді був прем’єр-міністр Георгій Малєнков, який і головував на засіданні президії ЦК КПРС, де ухвалювалося це рішення. А оформлено воно було спочатку у вигляді постанови президії Верховної Ради СРСР за підписом Климента Ворошилова, а потім — закону СРСР від 26 квітня 1954 року такого змісту:
«Верховна Рада Союзу Радянських Соціалістичних Республік ухвалює:
1. Затвердити Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.
2. Внести відповідні зміни до статей 22 і 23 Конституції СРСР».
Варто пам’ятати: Хрущов тільки у вересні 1953-го став першим секретарем ЦК КПРС, він тоді ще не був ані самовладцем, ані «першим з-поміж рівних». Усю повноту влади в СРСР Хрущов здобув після усунення з посади прем’єра Малєнкова у лютому 1955-го, міністра оборони маршала Жукова у жовтні 1957-го та наступника Малєнкова прем’єра Булганіна в березні 1958-го. А в 1953 — 1954 роках спадкоємцями Сталіна небезпідставно вважалися Малєнков і Молотов. Що зробив саме Хрущов — то це порушив питання про передачу Криму до УРСР після поїздки на півострів восени 1953-го, коли його там зустріли юрби російських переселенців, котрі кричали: «Нас пригнали на смерть! Нас обдурили! Ми тут усі приречені!..» Адже переселенці з лісових та лісостепових зон Росії, які там з’явилися після депортації з півострова понад 200 тис. кримських татар і 50 тис. греків, вірменів та болгар, ніяк не могли призвичаїтися до клімату і специфіки ведення господарства в Криму. От і знадобилися українці, щоб там виправити становище.
Це все відомі речі, про них не раз писав «День», і навіть у російському сегменті Інтернету є об’єктивні матеріали про передачу Криму до складу УРСР, але чомусь, як і в інших випадках, не лише тих, про які йшлося вище, навіть відомі вітчизняні журналісти, трапляється, виявляють неповагу до української історії.
