Була собі церква
Була собі церква, простояла двісті років і згоріла. Підпалив її сам священик, змовившись зі старостою та дяком, аби побудувати нову, муровану в російського-православному стилі, а заодно й собі палацик. Думаю, вони знають, де оголити дріт, щоб не виглядало на підпал і не тхнуло бензином. Таких випадків набереться по всій Україні десятки, якщо не більше, в основному на Заході. Старовинні ікони знімають, і або спалюють, або вивозять за кордон на продаж. Колись покійний Борис Возницький вихопив скульптуру Пінзеля з-під сокири церковного сторожа. Замінюють артефакти ширпотребом і кічем. Варто висловити обурення, що жоден злочинець не сів за вандалізм, бо ті перебудови, які затівають по селах, з дзеркалами на фасадах, пластиковою вагонкою та повною ілюмінацією, є таким самим тяжким злочином? Варто, але зразу влада умиває руки, бо то суто церковні справи, а парафіяни починають кричати про гоніння церкви.
Під час холери 1831 року в селі Нагуєвичі, про що нам детально розповів Іван Франко, спалили опирів на терновому вогні. Експертом був семиліток Гаврило, розумово відсталий хлопчик. Сільських господарів звинуватили у поширенні епідемії, хоч ті клялися, що вони спеціалісти більше по погоді та худобі, а людям не шкодять. Потім австрійська влада арештувала найбільш активних «інквізиторів», бо то тяжкий кримінальний злочин, однак усіх довелось звільнити. На суді вони просто вимовили одну фразу: «Наші діди і прадіди так робили, і ми робимо.» Виявляється, старіше право, в даному випадку, звичаєве, мало перевагу над новішим. Добре, що зараз змінились часи, і радянські закони не домінують над українськими. В даному випадку просто ніхто не хоче зв’язуватися з церковниками. Побожні вандали, палії та реставратори, вважають, що раз церква належить громаді, то громада може розвалити, спалити, тобто зробити з Божим храмом все, що забажає, бо її «діди будували». У нас немає елементарного закону, який би оголосив усі будівлі, старші за 100 років спадком усього народу. Чи житлові, чи культові. Без дозволу громада не мала б права навіть шибку вставити. З цього треба починати. А зіпсовані будівлі примусити повернути до первинного стану. Але суспільство настільки далеке від цієї проблеми, що готове пожертвувати статусом культурної спадщини людства, аби лиш на площі Ринок у Львові були пластикові вікна і в культовій книгарні, куди заходив часто Франко, розважала туристів копальня кави.
От чому я хочу не так до Європи, як до того, щоб у нас були європейські закони, які не дають жодних преференцій релігійним конфесіям, зате стоять на сторожі культурного спадку. І права людини на гідне середовище.
Євробачення та всілякі чемпіонати у нас означають масові вбивства безпритульних тварин, і жоден священик ніколи не виступив проти такого жахливого смертного гріха. Як і проти інших смертних гріхів. Натомість вони дозволяють собі втручатися у мирські справи, наприклад, Фестиваль ковалів у Івано-Франківську та літературу.
Мені просто буде шкода, коли дійсно шановані священики будуть колись піддані обструкції разом з нешанованими від покоління, яке не терпітиме лицемірства ніде: ні в школі, ні у владі, ні у церкві. Колись запопадливі миряни намагались нацькувати на мене священиків за «Слугу з Добромиля», але ті їх просто проігнорували
У містечку Комарно на Львівщині громада зберегла автентичну дерев’яну церкву 16 століття, всіляко дбає про неї. Там правлять лише в неділю і навіть не проводять електрики, щоб не призвести до пожежі. Церква чудово вписується в ландшафт, як і чотириста років тому. Влада нею ніколи не опікувалася, все зробили самі люди. Такий високий рівень культури громади, на жаль, унікальний в Україні. Нічого незвичайного в тому немає: люди просто знають, що можна брати з минулого, а що краще там залишити.
