Сумний «ювілей»-4

Продовження. Початок «Див» у «Дні» № 5 - 6 від 28 січня 2022 року та на сайті «Дня»

ФІЛОСОФІЯ «ВОЛИНІ»

Якщо згадувані «Кулак» і «Саботаж УВО» можна вважати творами націоналістичного характеру, то писана паралельно з цими творами перша частина «Волині» – твір реалістичний і фактично біографічний (як і загалом уся трилогія). Там зображується не те, що є бажаним і що могло бути. До того ж якщо «Кулак» та «Саботаж УВО» – «міські романи», то «Волинь» – твір «сільський». Показово, що першу частину «Волині» Самчук друкує не в націоналістичному «Літературно-науковому віснику», а у львівському часописі «Дзвони» у 1932 - 1933 рр. – буквально відразу після публікації «Кулака». Пізніше в цьому часописі, у 1934 - 1935 рр., друкувалося продовження цієї трилогії. 

У «Волині» Самчук, фактично оповідаючи про своє дитинство і юність, малює «український простір», намагаючись при цьому творити український символічний світ. Він свідомий того, що українці не мають свого повноцінного символічного світу, в ньому переважають чужі символи, елементи культури, які часто дезорієнтують їх, роблять безсилими, нездатними протистояти чужій етнічній та культурній експансії.

У одному місці роману «Волинь» головний герой Володько, який є прототипом самого Самчука, слухає розмову дядьків у млині. Якийсь дядько «почав оповідати про самий Дермань, про старовину... Казав він, що земля наша древня і люд тут з давніх-давен проживає. Ще перед татарами були тут селища і город і замки, де наші князі рядили, та воювали з ворогами...» Далі дядько оповідає про князя Острозького, мається на увазі Василь-Костянтин Острозький, який відомий своєю культурно-просвітницькою діяльністю: «...кажуть, князь той мудрий був, школи будував, монастирі заводив, книги друкував і, кажуть, то він ще чотириста літ перед цим, отой наш Дерманський монастир поставив». «Але все то відійшло і все забулося, — констатував оповідач. — Мало в нас писалося, мало читалося, а все отак з уст в уста передавалося, а то, звісно, воно незаписане гине».

Важко сказати, чи чув малий Улас Самчук таку розмову дядьків у млині. Можливо, це авторський вимисел (хоча вимисел дуже правдоподібний). Автор устами «свідомого дядька» проводить думку: біда нашого народу в тому, що він не витворив свого бачення минулого, яке давало б йому можливість зорієнтуватися в складному світі сучасних реалій, заявити про себе й конкурувати з іншими народами. «Були у нас, — каже «свідомий дядько», — і Сангушки, і Вишневецькі — роди великі і древні, але і ті полакомились на чужі охляпи... а народ наш отако самотужки жив і живе, та всі, кому лиш заманеться, зобижають його. А хто винен? Ми самі! Кров наша винна! Душа наша! Не датись повинність наша, гнати від себе пасожерів! А ми мало дбаємо самі за себе, не вчимося, не цікавимося світом, не йдемо помежи люди, ми нікого не знаємо і нас не знають, приходять лиш ті, що багатства наші збирають, ліси рубають, банки закладають, дохторами стають, інженерами робляться, книги про себе пишуть, а ми нидієм, ліземо в землю, бабраємось в гною...».

Бувши дорослим, герой роману «Волинь» Володько намагається створити книгу «свого народу». Він каже матері: «Я хочу книгу про вас написати. Про вас, про батька, про наше життя! А хіба ви ніщо? А хіба ви не мати моя? А хіба ви мало працювали на цій землі? А скільки раділи, скільки сліз виливали, скільки пережили? Хіба це ніщо? Ні, мамо! Про це напишу... А ті, що будуть колись, хай читають. Хай знають, що перед нами також були наші люди, і також жили, і також любили все на Божому світі. Я хочу, щоб почалось нове життя. Щоб покоління наші не тратились, не западали в землю, не зникали, мов худоба. Хочу лишити слід, слово, музику, барву».

Самчук намагався донести нам ідею: ми ніколи не станемо народом, не піднімемось до рівня розвинутих націй, якщо не усвідомимо, хто ми є, якщо не знатимемо нашого минулого, не зуміємо все це описати й подати. Інакше кажучи, поки не створимо свого повноцінного духовно-культурного, символічного світу. Тут Самчук справді постає «літописцем українського простору».

На перший погляд, видається, що «Волинь» лягала в річище традиційної для України «селянської літератури». Можна пригадати тут повісті Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького тощо. Це так і не так. «Волинь» справді нагадувала кращі зразки такої літератури. Й водночас різнилася від них – різнилася, як справедливо вказує Сергій Синюк у книжці «Улас Самчук: ескізи до творчого портрета», своєю європейською стильністю й філософічністю. Недаремно ж режисер Іван Кавалерідзе, прочитавши другий том «Волині», сказав Самчукові: «Ти сам не знаєш, що це за книга. Такого села і такого мужика наша література ще не знала. Не мужик, а князь». Кавалерідзе хотів екранізувати «Волинь». Але це йому не вдалося. Залишається неекранізованою ця трилогія до сьогодні. Шкода…

Ідея «Волині», як уже говорилося, визрівала в Бойтені й Бреслау. Самчук згодом, згадуючи ті часи, писав, що хотів «мужицькими устами висловити мужицьку Волинь, щоб її розумів парижанин». Ще він зазначав: «Тематика родинної хроніки з філософським підтекстом вабила тоді читача Европи, над цим думали такі особистості, як Джон Галсворсі, Томас Манн, Ромен Роллян, Кнут Гамсун. Піти за їх стопами не було б найгіршим вибором і в моєму всесвіті появилась туманність, з якої поволі вилонювались контури майбутньої «Волині».

І справді, «Волинь» виявилася твором, зрозумілим європейцям. Після появи твору з’явилася низка позитивних рецензій та відгуків – і не лише в українській пресі, а й у чеській, польській та італійській. Самчука порівнювали з такими метрами європейської літератури, як Франсуа Моріак та Джон Голсуорсі. Навіть українофобський «Кур’єр львовскі» видрукував позитивну рецензію. Чи не було це своєрідним визнанням, коли противники українства змушені були віддати належне літературному талантові Самчука. Окрім того, з’явився польський переклад першої частини «Волині», здійснений Тадеушем Голендером, який вийшов у варшавському видавництві «Руй».

«Волинь» мала глибокий філософський підтекст. Ця трилогія – своєрідна гегелівська тріада. Перша частина «Куди тече та річка» оповідає про «сільську ідилію» в часи миру, спокою. Це – теза. Частина друга «Війна і революція» - антитеза. Йдеться тут про динамічні зміни, що відбувалися на волинському селі. Зрештою, синтез – третя частина «Батько і син». Мова йде про змінене волинське село. Водночас воно, попри руйнації та окупації, постає як нездоланне, де рід (батько й син) продовжують утверджувати себе на своїй землі. Головні герої «Волині» – Матвій Довбенко, його син Володько, – не страдники, а люди, які, незважаючи на різні труднощі, намагаються досягти успіху. Й – досягають!

Хоча герої «Волині» сильні й енергійні, проте це не «націоналістичні волюнтаристи». Радше «селянські реалісти». Тому «Волинь» певним чином дистанціювалася від української націоналістичної ідеології. Один з перших рецензентів роману Олександр Мох, що сховався під псевдо Араміс, у львівському виданні «Нова зоря» вказував на певну співзвучність ідеології твору з поглядами В’ячеслава Липинського. Він писав: «…з книжки Самчука (йдеться тут про першу частину «Волині») вперше почули ми голос хлібороба-будівничого, вперше побачили на весь ріст конкістадора рідної землі, того, що його ідеали начеркнув великий Липинський у «Листах до братів-хліборобів». Чи не чуєте, що в той же сам ритм б’ється серце Самчукового хлібороба?»

Чи знайомився Самчук з творчістю Липинського, про це не маємо перевірених відомостей. Усе ж Липинський був противником українських націоналістів, зокрема Донцова. А Самчук у час написання «Волині» якраз й активно співпрацював з тим самим Донцовим та українськими націоналістами. Тому демонструвати йому прихильність до Липинського якось не випадало. Однак твори цього автора в той час мали помітне поширення серед українців Галичини, Волині й на еміграції. Особливо популярністю користувався твір «Листи до братів-хліборобів». Його читали й навіть негласно використовували українські націоналісти – хоча, звісно, при цьому на Липинського не посилалися. Навіть це робив Донцов. Міг це робити й Самчук – тим паче що і він, і Липинський були «людьми землі», дитинство і юність яких минуло на південній Волині.

У 30-ті роки вийшло кілька видань «Волині». Трилогія, як уже говорилося, друкувалася в львівському часописі «Дзвони». Уривки з твору друкувалися й в інших українських часописах. Окремими виданнями перша, друга та третя частини «Волині» відповідно побачили світ у Львові в 1934, 1935 і 1937 рр. Також у 1935 р. перша й друга частини твору були надруковані в Сполучених Штатах Америки в Нью-Джерсі. За першу частину трилогії «Куди тече та річка» у 1934 р. як за кращу книгу року Самчук отримав 600 злотих премії Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка. Це було визнання. Самчук, завдячуючи передусім «Волині», став одним з найбільш популярних українських письменників у Західній Україні та діаспорі.

Недаремно, що на надмогильному пам’ятнику письменника, крім напису «Улас Самчук» та дат народження й смерті, було ще зроблено напис «Волинь. Куди тече та річка».

Далі буде