Харківські угоди: таємна історія — публічна катастрофа

Як відомо, Угода між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України (Харківські угоди) була підписана 21 квітня 2010 року в Харкові Віктором Януковичем та Дмитром Медведєвим. Згідно з цією Угодою, термін перебування ЧФ РФ на території України було подовжено з 2017 до 2042 року з автоматичним продовженням на п’ять років, якщо будь-яка сторона не висловить заперечення, та встановлено орендну плату. Як зазначено в самій Угоді, термін перебування флоту збільшено в обмін на здешевлення для України російського газу шляхом застосування знижки у вигляді анулювання митних зборів.

 Режим Януковича розглядав зазначену Угоду як економічне надбання (знижка за газ у 100 доларів). Водночас підготовку й підписання Харківських угод було проведено приховано від українського суспільства (громадськість побачила текст Угод після шести діб після їхнього підписання), на шкоду стратегічним національним інтересам України, на користь Росії — військовому флоту іншої держави в численному складі (кораблів, авіації морської піхоти, частин розвідки та забезпечення) було дозволено довгострокове перебування на нашій території саме в той час, коли він повинен був розпочати планові процедури з виведення з території Криму. Без Харківських угод, у разі наполегливої позиції нашого уряду, сьогодні вже половину ЧФ РФ було б виведено з території України. Вартість знижки в сто доларів виявилася копійковою у порівнянні з тим, які механізми було запущено після підписання цієї Угоди, й що відбулося зараз.

Більшість аналітиків відразу після підписання Харківських угод охарактеризували їх як такі, що суперечать Конституції України. Угоди засудив Світовий конгрес українців. Активну критику Віктора Януковича та Угоди загалом розпочала опозиція. Серед іншого, Угоду назвали «новою Переяславською радою» та «військовою узурпацією країни», а Януковича звинуватили в продажі українського суверенітету й назвали «губернатором української області Російської імперії».

«ХАРКІВСЬКІ УГОДИ. ЛЮДИ. ХАРАКТЕРИ. НАСЛІДКИ» / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Ряд обласних (Тернопільська, Львівська, Волинська, Рівненська) та місцевих рад (Івано-Франківська, Луцька, Рівненська) та політичних сил засудили Угоду. Деякі з них звернулися до Верховної Ради України з вимогою розпочати процедуру імпічменту щодо Президента Віктора Януковича.

Угода завдала збитків українській економіці, зокрема через те, що без ЧФ РФ, який займає основні причальні потужності та об’єкти інфраструктури, Севастополь міг би перетворитися на потужний і вельми прибутковий порт, що приносило б значно більші дивіденди Українській державі, ніж орендна плата. Слід також додати, що орендна плата з боку Росії за користування військово-морськими базами була в сотні разів менша існуючих у світі стандартів. Натомість, з перебазуванням флоту в Новоросійськ, він перестав би бути конкурентом українських портів в Азово-Чорноморській акваторії.

ЦЕНТРАЛЬНИЙ ПЕРСОНАЖ ПОДІЙ ТИХ ДНІВ — ВОЛОДИМИР ЛИТВИН. ТОДІ — СПІКЕР ПАРЛАМЕНТУ. ЗАРАЗ — ГОЛОВА КОМІТЕТУ... З ПИТАНЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ

Спеціалісти знають, що з самого першого дня оголошення незалежності України основні зусилля Чорноморського флоту, спочатку як частини ВМФ колишнього СРСР, а після його розподілу між Україною та Росією — як ЧФ РФ, були зосереджені на підривній антиукраїнській діяльності в Севастополі та Криму. У складі ЧФ РФ залишилися практично всі (!) заклади культури та ключові об’єкти підривної діяльності й розвідки в Севастополі та інших місцях, які перетворилися в потужні засоби пропаганди і агітації серед місцевого населення. Вільне пересування чорноморців-росіян просторами Криму та сходу України на запрошення місцевої еліти, «приватизація» історії Севастополя та Криму, підтримка сепаратистських рухів і організацій, зібрання «під зонтиком» закладів культури ЧФ РФ місцевих творчих колективів (за непогані кошти) для пропагування «великої Росії» — все це інструментарій, яким керували з Москви та штабу ЧФ РФ.

Слід зазначити, що попередня влада України часто закривала очі на явно агресивні дії з боку Росії, які порушували Базові угоди про перебування ЧФ РФ на території України. По суті, це розкачувало ситуацію та ментально готувало політико-військовий істеблішмент України до того, що відбулося протягом останнього місяця. Насамперед це стосується заміни озброєння 810-ї бригади морської піхоти на сучасні системи, дозвіл на базування в Севастополі корабля на повітряній подушці «Самум», заборона допуску українських інспекторів-верифікаторів для перевірки бомбардувальників Су-24 на аеродромі «Гвардійське» на предмет зняття обладнання для встановлення ядерної зброї; випробування зброї на 31-му випробувальному центрі (Феодосія), який, до речі, необхідно було закрити, адже він де-факто підпорядкований центральному апарату міністерства оборони РФ і не виконував жодних завдань в інтересах ЧФ РФ. На базі цього Центру проводилися вкрай небезпечні для наших громадян та судноплавства випробування новітньої морської зброї.

Неодноразово російською стороною ініціювалося питання підписання дозвільного документа на право безперешкодної діяльності 31-го ВЦ, зокрема для проведення в територіальних водах України небезпечних для рибогосподарської діяльності України, цивільного мореплавства та екології випробувань ракетної зброї. Підготовлений у Москві варіант угоди передбачав безоплатне, безперешкодне використання можливостей 31-го ВЦ і навіть орендну плату з боку України в разі потреби скористатися його можливостями. Завдяки послідовній і жорсткій позиції Генштабу питання щодо угоди про діяльність 31-го ВЦ на території України було заблоковано. Хоча навіть після цього воно неодноразово порушувалося й було виключено зі сфери відповідальності українського Генштабу. Водночас випробування на 31-му ВЦ цинічно продовжувалися без дозволу. Не важко передбачити, що діяльність цього Центру в теперішніх умовах буде більш активною. На жаль, люди в Криму й ті, хто відпочиватиме в Феодосії, це відчують — децилінове ракетне пальне вкрай токсичне й небезпечне.

Екіпажами кораблів ЧФ РФ завжди ігнорувалось екологічне законодавство України. Вони ніколи не пускали українських екологічних інспекторів для проведення інспекції паливно-мастильних систем. Зливи пального в морі та бухтах — звичайна практика ЧФ РФ.

Відомо також, чим закінчилась операція Генштабу Збройних сил України, спрямована на рішучу нейтралізацію незаконної діяльності російського обладнання в територіальних водах нашої держави. Жорсткі заходи у відповідь, спрямовані проти ключових персоналій, щоб ніхто і ніколи не піднімав руку на «брата».

 Тобто ЧФ РФ на нашій території завжди діяв, як на території ворога. Це не перебільшення. Його підривна та інша діяльність мала лише одну мету — завдати максимально можливої шкоди нашій державі. Експерти це бачили. Це бачила й влада. Чому не діяла адекватно — це величезне питання, відповідь на яке ми повинні знайти самі.

Однобічна денонсація Росією Харківських угод та заяви політичного керівництва РФ щодо якихось компенсаційних виплат з боку України — це продовження війни законів, започаткованої Москвою в рамках дій з окупації Криму. Але, з юридичної точки зору, це визнання Росією факту незаконного перебування її флоту в Криму і створює правові підстави для звернення України в міжнародні судові інстанції щодо виводу ЧФ РФ з цієї території.

Які уроки ми повинні винести з усього цього?

По-перше, нам потрібна чітка загальна стратегія поведінки з Росією, яка вже відкрито позиціонує себе імперією. Перефразування назви відомого фільму на «брат у воріт» стало своєрідним кліше, який відображає оцінку українців того, що відбувається зараз. Потрібна стратегія стримування «брата». Не виснаження себе — нехай це робить він у своєму імперському угарі, а саме стримування. Мета цієї стратегії — створювати успішну, вільну та заможну Україну, тим самим змінити уявлення пересічного російського громадянина щодо нашої держави. Це стане імпульсом змін самої Росії.

По-друге, наша зовнішня політика щодо Росії повинна відповідати нашим національним інтересам, а не підлаштовуватися під тимчасові хитання російського курсу. Досвід також показує, що всі довгострокові чи пролонговані домовленості врешті-решт викручуються так, як вигідно саме Росії, — країні з тривалою історією експансіонізму, або денонсуються Москвою в односторонньому порядку.

По-третє, для України, яка розташована на геополітичному перехресті Схід — Захід, потрібна реальна система гарантування її безпеки. Як виявилося, безпекові домовленості, на кшталт Будапештського меморандуму, без визначення практичних механізмів їхнього забезпечення не діють. Це також стосується й формату «Партнерство заради миру». Цей непоганий формат співпраці НАТО з країнами Центральної та Східної Європи приніс ризик створення в Європі двох типів кордонів: таких, які захищені реальними гарантіями колективної безпеки, й таких, яким у таких гарантіях відмовлено. Як показав досвід, реальність загрози вторгнення, яка була характерною для часів холодної війни, нікуди не ділася. «Нічийна земля», якою стала Україна завдяки політиці позаблоковості, виявилася спокусою для агресора. Цю помилку можливо виправити лише шляхом забезпечення реальних гарантій безпеки, тобто приєднання до колективної системи її забезпечення.

По-четверте, важливим є створення таких спроможностей Збройних сил України, які дозволяють впливати на противника дистанційно, вибірково та результативно. У нас для створення таких спроможностей все є, потрібно лише професійно це зробити. Нам також потрібно в короткій історичній перспективі відновити свої Військово-Морські сили. Сучасна концепція формування національного військового флоту має передбачати його збалансування за завданнями, чисельністю та бойовим складом для гарантованого захисту національних інтересів України на морі. Досвід вчить: гратися з питаннями національної безпеки не можна.

По-п’яте, де-факто намагання РФ перетворити Крим у «незатоплювальний авіаносець» є яскравим свідченням агресивності політики РФ не лише по відношенню до України. Росія, як і раніше, перебуває в стані свого традиційного націоналізму та експансіонізму, які історично мають імперський характер. Психологи можуть сперечатися, чи є це причиною глибокого почуття невпевненості, чи природна агресивність — головне, що Росія й далі загрожуватиме всім навколо. Навіть невеликих сусідів — Грузію, Україну, країни Балтії вона сприймає як небезпеку своєму імперському існуванню. Експерти вважають це ознакою занепаду Росії. З історії відомо, що імперії, які рушаться, створюють два типи напруженості: одна — це спроби використати слабкість імперського центру, друга — відновити свій вплив на сусідів та контроль над ними. Інструмент цього лише один — мілітарний, силою. Мілітаризація Криму повністю вписується в цю концепцію. Як і перманентна воєнна загроза усім чорноморським країнам. У цих умовах запитання — чи буде далі намагання РФ відновити контроль над Чорним морем та позиціонувати себе володарем регіону, стає риторичним. У цьому контексті слід переглянути участь РФ у регіональних ініціативах — таких, як Чорноморська група військово-морського співробітництва БЛЕКСІФОР, операція «Чорноморська гармонія» та інших.

КОМЕНТАР

«ЗВАЖАЮЧИ НА НЕВИЗНАННЯ НАМИ ВІДТОРГНЕННЯ КРИМУ, МИ НЕ ПОВИННІ ВИЗНАВАТИ Й ОДНОСТОРОННЮ ДЕНОНСАЦІЮ ЦИХ УГОД»

Володимир ВАСИЛЕНКО, юрист-міжнародник, доктор юридичних наук, професор:

— У міжнародних судах в України немає жодних шансів (щоб домогтися відшкодування від Росії за денонсацію Харківських угод. — Ред.). Чому? З точки зору міжнародного права, акт денонсації угод є підставою для оспорювання. Але міждержавні суперечки може розглядати лише Міжнародний суд ООН. Для того, щоб цю суперечку розглянув цей орган, потрібна згода двох сторін. Росія ніколи не дасть згоди на такий розгляд. Хоча, звичайно, грунтуючись на правовій позиції, Україна могла б звернутися до Росії з пропозицією розглянути цей спір у Міжнародному суді ООН.

Сам акт анексії Криму, який відбувся внаслідок збройної агресії, — це міжнародний злочин. За міжнародним публічним правом, це тягне як відповідальність держави, так і відповідальність фізичних осіб, безпосередньо причетних до цього.

У цій ситуації Україні потрібно підрахувати всі матеріальні збитки, яких вона зазнала, і пред’явити претензії до Росії. Це — міждержавний спір і питання міжнародно-правової відповідальності вирішується шляхом переговорів, принаймні з точки зору теорії права. Звичайно, держава-агресор не погодиться на проведення ніяких переговорів, тим паче нины. У майбутньому — це можливо.

Росія вважає відторгнення частини території України, Крим, своєю частиною, а отже його «повернення» вона називає законним, — тож ці угоди є непотрібними, оскільки держава не може сама у себе орендувати територію під військово-морську базу.

З другого боку, денонсуючи первинні угоди — ще 1995 року про розподіл флоту, Росія створює підгрунтя для привласнення частини російського флоту, який відійшов тоді за договором до України. Це — абсолютно неправомірно з точки зору цивілізованих відносин між державами.

Якщо стояти на юридичній позиції, то денонсація Росією цих угод в односторонньому порядку полегшує Україні питання, пов’язані з базуванням їхнього флоту на нашій території. У час, коли буде відновлено територіальний суверенітет України щодо Криму, російський флот має негайно його покинути, оскільки ніяких угод щодо умов його перебування в Україні не існує.

Виходячи з нашої правової позиції невизнання відторгнення Криму та включення його до складу Росії, то ми не повинні визнавати й односторонню денонсацію цих угод. У них записано, за яких причин може бути припинення їхньої дії: для цього треба задіяти відповідні механізми, передбачені в самих угодах.

Будучи реалістом, можна передбачити лише наступне: питання щодо відновлення територіального суверенітету України може бути вирішено тільки тоді, коли в Росії зміниться влада, путінський режим. Коли влада в Росії змінить свою імперіалістичну концепцію, і владна еліта визнає безперспективність політики, спрямованої на відновлення імперії. З другого боку, це може статися тоді, коли розпадеться сама Російська Федерація. З огляду на ту політику, яку проводить Росія, не піклуючись про те, щоб об’єднати країну шляхом реформ, а не шляхом зовнішньої експансії, це станеться.

P.S. Позавчора стало відомо, що Україна планує повернути Крим та оскаржити дії Москви в Міжнародному суді ООН. Про це заявив в.о. міністра закордонних справ України Андрій Дещиця. «Ми вважаємо Крим частиною України, ми плануємо подати позови в міжнародний суд проти Росії і проти російських дій у Криму. Ми вважаємо, що з міжнародною підтримкою ми зможемо повернути Крим Україні». «За міжнародною практикою, такі дії (одностороння денонсація Росією угод про базування ЧФ РФ в Криму) міжнародними судами не визнаються. Ми зі свого боку не будемо жодної з цих угод денонсувати», — це вже заявив днями міністр юстиції України Павло Петренко.