Жванецький у ролі заклинача панцирних змій
27 жовтня в Палаці «Україна» відбувся черговий концерт зірки розмовного жанру, видатного сатиричного письменника Михайла Михайловича Жванецького.
На сцені стояв одинокий стіл. Уже після сьомої вечора кілька разів публіка «виаплодовувала» сатирика, однак він не з’являвся. У принципі, правильно. В Києві вчасно починати не можна. Треба дати двадцятихвилинну фору.
Подейкують, соліст «Модерн Токінг» Томас Андерс дозволив собі розпочати о п’ять хвилин на восьму. П’ятнадцять хвилин довелося чекати, поки всі розсядуться. Жванецький, звісно, наш народ знає як облупленого. Тому Михайло Михайлович, як справжній джентльмен, спізнився рівно на дві хвилини. Тобто почав о 19:22. На той час укомплектація рядів уже завершилася.
Жванецький пройшов простою, але стрімкою ходою й привітав зал підняттям руки. Публіка вдячно зааплодувала.
Письменник, критично глянувши на стіл, крикнув: «А стілець, дурні? Чого ж не принесли стілець? Не те щоб я збирався сидіти, — звернувся він уже до глядачів, — а так — для краси, для меблів!»
Вмить з’явився сивий розпорядник Михайла Михайловича зі стільцем. І так само, як Жванецький, привітно помахав рукою публіці. Вона й тут не полінувалася відповісти.
Михайло Михайлович нерідко користувався спортивно-переможними жестами, досить часто запрошуючи народ розділити захоплення. Таким чином М.М. підбадьорював себе, оскільки з новими номерами виходити непросто. Навіть метрам.
Жванецький сказав у преамбулі, що влітку написав дуже багато нового. І все це зараз прочитає.
Письменник любить на київській аудиторії випробовувати новинки. Складність прем’єрного читання навіть для Михайла Михайловича полягає в тому, що поки не знайдено тональність нового твору. Її тільки підбирають, за написаними нотами. Однак такий майстер, як Жванецький уже давно знайшов головну інтонацію своєї творчості, яка й слугує відправною точкою. Хоча, звісно, з аркуша виходить трохи змазано.
Гадаю, у Жванецького київська публіка — головна щодо «перевірки на міцність» нових речей. Не дуже прискіплива, добродушна, з нальотом провінційності, але водночас чутлива, емоційно розкута та й просто (чого вже там!) закохана в сатирика. За всіма параметрами вона створена «для права першого читання». Тому в Києві дуже часто проходять прем’єрні концерти Жванецького. І цим вони цікаві в першу чергу!
Не називаючи прізвищ, Михайло Михайлович спробував на початку поговорити про те, що про нього зараз пишуть, що він любив начальство, тоді як...
Я так зрозумів, це був відступ на тему «наступу» на нього Кобзона у своїх недавно (вибірково) опублікованих «Спогадах». Однак Жванецький, ймовірно, відчув, що не варто продовжувати полеміку з естради, хто з них, «комсомольський співак» чи «радянський сатирик», більше любив начальство. Треба відразу перейти до літератури й довести, що його сатиричний талант розвивається не лише як раніше в бік «забороненості тем» (що «інкримінує» письменнику співак), а вглиб себе. І Жванецький це довів!
Було безліч вдалих мініатюр. Михайло Михайлович іноді й сам «дотискав» або вимагав більше уваги до тієї чи іншої фрази. (Взагалі робив з нами, що хотів!) Його статус уже дозволяв досить далеко заходити в експериментах.
З того, що запам’яталося: «Завжди думав, помру, коли захочу. Аж раптом відчув, що мене можуть і не спитати». «Добра горілка», — встиг сказати він...» «Старість — це нескінченна перевірка блискавки штанів»...
Жванецький чудово контролював зал, аби хтось «не вдарився в «панібратство», часом вправно «віддаляючи» надміру настирливих шанувальників.
Хтось крикнув: «Поганий звук!» Подібна репліка має бути адресована не до того, хто виступає, а до звукорежисера. Сама по собі вона провокаційна: який артист гаятиме час на «регулювання». Жванецький, не повертаючи голови:
— Не чую! Погано чути!
Зал засміявся.
Жванецький подивився у бік того, хто говорив:
— У вас же немає мікрофона. Та це нічого, щось я скажу, щось ви... Потім!
Коли Жванецький захоплений публічним читанням, цікаво, що він перебирає пальцями лівої руки. Такий рефлексивний рух. Точнісінько, як у Джо Кокера. І в рок-зірки, й у письменника однакова реакція на спілкування із залом. Наче лівою рукою вони перебирають струни невидимої гітари...
Із найяскравіших «пасажів»: «Порушити закон всесвітнього тяжіння, звісно, можна. Але це — великі гроші». «Обравши Жириновського, ми обрали тугу за євреями, які виїхали». «Зайшов у двір в Одесі. Там сиділи дві жінки в купальниках. Закричали: «Як вам не соромно!» — Вийшов». «До батьківщини має бути головним почуття не любові, а власності. Вона — моя!». «Щедрий і душевний, але грошей не має. Скупий і жадібний, але з грошима. А живуть, в принципі, однаково».
Особливої розмови вартий новий «Монолог мера». Він перекликається з позицією як усіх колишніх політиків, так і майбутніх. І дуже актуальний у світлі райдужних заклинань наших національних лідерів.
Промоова мера починалася: «Жити стало краще. Клянуся!»
Ємно! Після «клянуся» зал сміявся хвилини три.
Абсолютно дивною є історія Жванецького про панцирних змій.
Один одеський оповідач ділився страшилкою зі слухачами. То там, то там бачили якихось панцирних змій: «Застиг, наче трос над водою». — «Що це? — спитав хтось. Бац — хтось упав...»
Потім з’явилися хижі солов’ї. «Корову пошматували. Один вночі співає, решта нападають!» Потім у розповіді почав фігурувати метафізичний «старий єврей, який ходив селами й виступав з танцюючим ведмедем. Ведмедя вовки на шматки порвали...Потім цього старого єврея бачили вже з танцюючими вовками...»
Коли, відволікшись, на солов’їв-м’ясоїдів, глядачі забули про змій, у фіналі ті знову вискочили й — бац-бац вовків. Михайло Михайлович не сказав, що, ймовірно, скоро єврей з’явиться з танцюючими зміями.
Мені здається, це весела казкова інтерпретація сумної біблійної історії про вічного жида. Це по-перше.
По-друге. Тут чіпляються в «дитячій» формі «дорослі» страхи — тому зал сміявся до сліз. Старий єврей заклинає хижаків. Він їх і боїться, і водночас (примушуючи танцювати навколо себе) продає за гроші. Чим не стосунки всіх сатиричних художників зі своїм «начальством», у всі часи? (А не лише в радянські — можна заперечити Кобзону.) І боїться, а все одно зобразить недолугим. Все одно королі у сатириків виходять голими. Професія така — роздягати. Зокрема й «верхи», якщо не робити винятків.
Їдкість — необхідна якість сатири. І її навіть «вдячний керівництву» Жванецький не позбувся. Їдкість (у кращому випадку — через любов) у його природі, яка й визначає успіх. А успіх художник не віддасть нікому й нізащо. Навіть начальству!
Зі старих ударних хітів Жванецький читав про літак, де пілоти просили пасажирів узяти участь у процесі посадки, й про те, як Путін запрошував письменника в Кремль потренуватися в дзюдо. Зроблені й зіграні чудово!
З розповідей-портретів добрі про 90-літню сусідку по дачі та старого холостяка. Абсолютно точні влучення в характер!
Між номерами Жванецький устигав поговорити з усіма нами, як зі старими знайомими. Не даремно, мовляв, усе це роблю? Старію! А то «Аншлаги» й інше опускають публіку. Але не можна! Не можна! Продовжувати? Ну, гаразд!
Народ у фіналі аплодував стоячи! Михайло Михайлович майже досяг уже статусу царів з генеральними секретарями. Він неодноразово казав, що знає тільки дві людини естради, при появі яких публіка підводилася: це Райкін і Пугачова. Жванецький досяг уже того, що публіка проводжає його оваціями. Немало!
Після концерту — душ десь із п’ятдесят (метр сам запрошував тих, хто хоче отримати автограф) пройшло за куліси. З кожним розмовляв окремо. Хтось, аби прискорити процес, зауважив: «Надто довго ви підписуєтеся, треба скорочувати». «Що таке? — ревниво сказав Михайло Михайлович. — Тут жартую я!» І тут-таки додав: «Хіба що «н» скоротити. Та й те...»
Охоронці пізно схаменулися й спробували не пускати прагнучих торкнутися до зірки. Коли один мене хотів зупинити, я сказав: «Я його особисто знаю». — «Ну то й що? — відповів він нахабно. — Я теж його особисто знаю». Але пропустив.
Поки натовп розходився, я особисто оцінив дві речі.
По-перше, легендарний портфель-талісман Жванецького потримав — важкуватий. Торкнувся пружно-шерехатої реліквії півстолітньої давності!
І по-друге — вразила кількість охоронців — аж три!
Пам’ятаю, Михайло Михайлович дорікав Данилку: «Навіщо артистові вісім охоронців?»
Напевно, письменник уже розуміє Андрія на одну третину. Більше грошей — більше антуражу. Становище зобов’язує.
Але при цьому Жванецький став не лише собі дорожчим, а й нам! Щодо любові, звісно. Адже любов, як найдорожче, — не купиш! А особливо таку, як у Жванецького з публікою — взаємну, тривалу й щасливу!
