Закохана в куточок Землі, який зветься Україною...

Першого лютого 2012 року на 83-му році пішла з життя чудова українська художниця-керамістка, член Національної спілки художників України Ольга Рапай — людина унікальна як у своїй творчості, так і в житті. Інтелектуальна, харизматична, інтелігентна, дуже щира й чужа кон’юнктурі Ольга Петрівна (Перецівна) не намагалася пристосуватися до жодної влади. Ймовірно, тому улюбленими персонажами в її такій упізнаваній і неповторній скульптурній майоліці були клоуни, блазні, скоморохи, які імпонували їй своєю сміливістю, що дозволяє говорити правду в очі можновладцям.

Вона захоплювалася самовідданою працею циркачів — акробатів і повітряних гімнастів, які піддають своє життя щоденному ризику.

Веселі й безтурботні мандрівні актори шапіто, які проводять усе життя в дорозі й дарують безмежну радість дорослим і дітям, де б вони не з’являлися, вони імпонували гранично аскетичній у побуті Ользі Петрівні своєю байдужістю до комфорту та спартанським духом.

У самій Рапай вгадувалися риси глузливого Арлекіно, але в той же час вона була схожа на свого П’єро, який завжди перебуває в полоні марень...

І хоча роботи її насичені веселістю й заражають глядача життєрадісністю, хоча в реальному житті вона й була усмішливою, з тонким почуттям гумору, але пізнала багато жалю та печалі. Це підтвердження того, що творчість майстра і дійсність — абсолютно різні пласти буття, як рівнобіжні світи.

Оля рано залишилася без материнської турботи. Її матір — Зінаїда Іоффе, талановита учениця видатного радянського літературознавця, академіка Олександра Івановича Білецького, яка в майбутньому зарекомендувала себе високоосвіченим і високопрофесійним філологом, ще до війни була репресована й заслана на Північ. Ольга дитиною залишилася під опікою своїх дідуся й бабусі, які мешкали в селі Чонгар Запорізької області.

Вже коли Оля була студенткою Київського державного художнього інституту (КДХІ) в перші повоєнні роки, її також спіткала доля засланця. Їй не пробачили, що вона — дочка Переца Маркіша, неперевершеного єврейського поета, драматурга і романіста, який посів гідне місце в поезії 1920-1940-х років. До революції він довго жив у Парижі, де одним із його численних богемних друзів був Амадео Модільяні. Зовні імпозантного та яскравого Маркіша, який горів внутрішнім творчим вогнем, активно видавали в Європі й у Москві аж до кінця 1940-х рр. Його перекладали російською Анна Ахматова, Арсен Тарковський, Едуард Багрицький, Павло Антокольський.

Набувши європейської слави як класик епічної поезії мовою ідиш, Перец Маркіш був заарештований 1949-го й через три з половиною роки він трагічно загинув у сталінських катівнях.

Можливо, не пережила б Ольга всі свої драми, коли б не кохання, що прийшло до неї. Її суджений, також захоплений студент скульптурного факультету КДХІ, тоді ще навіть не чоловік, а лише палко закоханий хлопець, Микола Рапай, покинувши навчання, на відчай душі помчав услід за коханою в заслання до далекого Казахстану. В той жорстокий час цей учинок був схожий на героїчний подвиг.

Їхнє взаємне глибоке почуття було рятівним. Повернуло до життя й народження дочки Катерини. Безцінною виявилася моральна підтримка й реальна допомога друзів, особливо колишніх однокурсників-графіків — подружжя Георгія Якутовича та Олександри Павловської. Вони по-братськи розділили свій дах із Рапаями, які повернулися після смерті Сталіна й реабілітації Олі до Києва. Якутовичі з маленьким сином Сергійком і Рапаї з крихіткою Катрусею жили єдиною комуною з 1956 по 1959 роки в невеликому старовинному будиночку на Кудрявській, 47, побудованому в один час (між 1897-м і 1900-м роками) з Міським музеєм старожитностей та мистецтва (зараз Національний художній музей). Нерідко до них приєднувався й зупинявся на ночівлю ще один геній — Григорій Іванович Гавриленко.

Попри нестерпний, з позицій сьогоднішнього часу, повоєнний побут, у ті роки всі разом вони були неймовірно щасливими. Нічого подібного в своєму подальшому житті Ольга Рапай, на жаль, вже ніколи не відчувала.

Це набагато пізніше всі вони стали прижиттєвими класиками українського мистецтва: заслужений художник України Микола Рапай — у скульптурі, батько й син Якутовичі — в графіці, Ольга Рапай — у декоративно-прикладному мистецтві.

Георгій Якутович — народний художник України, дійсний член Академії мистецтв (АМ) СРСР, академії АМ України, особливо прославився в 1960-х разом із режисером Сергієм Параджановим і оператором Юрієм Іллєнком завдяки їхньому культовому фільму «Тіні забутих предків», за який 30 років по тому, 1991-го, вони отримали Шевченківську премію.

Сергій Якутович, коли «подорослішав» і став відомим графіком, художником кіно, живописцем, членом-кореспондентом АМ України, народним художником України, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, також вписав свою славну сторінку в історію легендарної родини.

Треба підкреслити, що родина Якутовичів і Ольга Рапай, яка так і не отримала від держави жодних звань і нагород через зрозумілі для кожної колишньої радянської людини причини, пронесли вірність і відданість своїй безприкладній дружбі крізь усе життя.

...Уже на наступних етапах свого життєвого шляху Ольгу Петрівну від усіх її бід і перипетій в особистому житті рятувала лише творчість. Її одержима захопленість художньою керамікою перетворилася на дійсне служіння мистецтву впродовж десятиліть, що викликало якнайглибшу пошану до неї всіх, хто знав її близько.

«За освітою я не кераміст. Закінчила факультет скульптури Київського художнього інституту (1956). Отримала запрошення на посаду скульптора-фарфориста на Київський керамічно-художній завод. Отак відбулася зустріч із керамікою, яка визначила подальше життя. Керамічна маса, колір, вогонь, фантастичні перетворення, що відбувалися у печі під час випалу — все те було для мене мало не дивом. Поки холоне піч, незбагненне хвилювання, тривога проймають кераміста: які несподіванки, які прикрощі чи радощі на нього чекають. Згодом зрозуміла, що кераміка — матеріал прекрасний. Невичерпний, нескінченний...» — зізнавалася Ольга Петрівна.

Щодня протягом 50 років аж до свого 80-річчя, попри негоду та погано опалювальне приміщення, вона приходила до своєї улюбленої майстерні на Перспективній, 8 (у приміщенні художніх майстерень Національної спілки художників України), традиційно одягалася в тільник, без якого з часом складно було уявити Рапай у робочому процесі, й із самого ранку до ночі працювала, як її керамічний віл, який везе викрадену Європу («Викрадення Європи» знаходиться в колекції Національного музею українського народного декоративного мистецтва — НМУНДМ). Майстерня для неї була «солодкою каторгою», але там, серед своїх численних скульптурних персонажів, настінних рельєфів і тарілей, ваз і плакеток, вона відчувала себе захищеною, як мати серед власних дітей. Тут їй було набагато затишніше, ніж у реальному світі. Затишно тут було й кожному гостеві, який приходив до неї й якого вона зігрівала вишуканою за смаком, власноручно звареною кавою, попутно розважаючи високоінтелектуальними бесідами і своєю дивовижною керамікою, виконаною в авторському, «рапаєвському» стилі, орієнтованому на народний примітив.

Роботи Рапай приголомшували здоровою красою й відчуттям повнокровності життя. В її творах завжди відчувалася зачарованість народним мистецтвом — його оптимізмом, цнотливістю, суворим добором мотивів, які переходять із покоління в покоління.

Вже ставши художником фарфорового заводу, вона захоплювалася скульптурою народних майстрів — Івана Гончара, Федора Алексеєнка, Омеляна Желєзняка — й деякий час перебувала під їхнім впливом. Їхнє ставлення до природи та тваринного світу в цілому, міра узагальнення форми — ці риси стали органічними й для неї самої. Її кераміка, як і народна скульптура, пронизана тим самим гумором і щедрістю почуттів.

Гармонія всесвіту й життя природи — цю ідею яскраво втілено в її керамічних панно (усього їх шість), об’єднаних в один ансамбль темою «Я люблю тебе, Україно!» на фасадах Будинку державних художніх колективів на бульварі Т.Шевченка в Києві (загальна площа 300 кв.м. 1986—1987 рр.).

Немовби декоративні килими, які сяють святковою багатоколірною пишністю, шість панно прочитуються з найдальших точок — з боку Ботанічного саду, вулиці Комінтерну й майдану Перемоги.

У Києві вони є прикладом найбільш органічного включення керамічного живопису до архітектурно-просторового рішення сучасної цивільної споруди.

«...Це спроба висловити своє ставлення до етичних і, в першу чергу, екологічних проблем. Людина і тварина, рослина, річ і все інше... зрештою людина і природа. Мовою кераміки стверджую необхідність любити і берегти нашу планету. Вона така прекрасна й беззахисна...», — писала Ольга Рапай.

Чималу роль у формуванні художньої свідомості в ранньому дитинстві Ольги відіграли, як вона стверджувала сама, її бабуся й дідусь. Перший дотик до народного мистецтва відбувся саме в Чонгарі, коли в сусідській хатині вона вперше побачила намальовану на склі олійними фарбами «квітку-троянду» — один із яскравих спогадів її дитинства.

У них вдома говорили українською мовою — звідти й «виростала» любов Рапай до мови нашої Вітчизни й досконале її знання. Від діда, якому вдавалося до революції їздити із Запорізької губернії на заробітки до Латинської Америки, вона ще дитиною почула безліч народних казок, бувальщин і небилиць, які спливали в її пам’яті у дорослому віці та перетворювалися на сюжети її творів.

Так, часто серед її керамічних скульптур зустрічалися жартівливі перевертні, нестрашні, скоріше комічні, відьми й чорти. Вовкулаки, які прийшли з української міфології, страхітливі людинозвірі були явно додумані та дофантазовані художницею. Ці неймовірно забавні перевертні жіночої та чоловічої статі несли виключно позитивний заряд. «Зло — не для скульптури, — вважала Рапай, — ця категорія має перебувати поза «територією мистецтва».

Фольклорною інтонацією відрізнялися її композиції з «бабусями» — переважно присвячені її любій свекрусі, українці, яка прожила до 97 років на Кубані, куди Ольга щороку навідувалася не так із почуття обов’язку, як за велінням душі. Попри те, що щасливий у юності шлюб Рапаїв із часом розпався, з Євдокією Василівною вона прожила душа в душу понад 40 років.

Багато років Ольга Петрівна залишалася «невиїзною». Незалежність, яка прийшла до України, відкрила їй довгоочікуване «вікно в Європу».

Вона бувала в Женеві у свого брата Семена Маркіша — прекрасного перекладача, поліглота, який володіє 20-ма мовами: він переїхав до Швейцарії з Москви разом із їхньою мачухою — теж перекладачем із французької, професором Сорбонни.

Й Ольга була генетично схильна до мов: блискуче знала іспанську, французьку, хоча в тому середовищі родинних «спеців» соромилася розмовляти цими мовами.

Рапай не раз їздила й до Ізраїлю до іншого брата — Давида Маркіша, відомого воєнного письменника, «тамтешнього Костянтина Симонова».

Ольга Петрівна не мислила собі творчого життя поза Україною. Важке захворювання змусило її виїхати на тимчасове, як вона уявляла, лікування до Єрусалиму на запрошення брата Давида. Незабаром він раптово помер, і в Ольги Петрівни на чужині теж почався відлік її останніх — надзвичайно важких — місяців, обтяжених крововиливом у мозок.

Творча спадщина Ольги Рапай — це дорогоцінний сплав, у якому національний досвід української культури збагачується загальноєвропейським і де пульсує живий зв’язок часів — минулого та сьогодення.

Ольга Рапай мріяла й вірила в щасливе майбутнє прекрасного куточка Землі, який зветься Україною, в яку керамістка була безмежно закохана.

Хто знає, можливо, таке майбутнє й настане в Україні. Адже митці за своєю природою провидці та пророки...