Як Паніковський отримав київську прописку,

(Прямий репортаж з фантастичної, але вже історичної події)

Відверто кажучи, в нашому урочистому, монументально-колонному, схильному до державно-архітектурної гігантоманії місті поява невеличкої постаті Михайла Самуелевича Паніковського — явище унікальне. Я б навіть сказав — зворушливе. На те, щоб це явище відбулося, витрачено 6 років.

IСТОРІЯ ПИТАННЯ («А БАБА ЯГА ПРОТИ!»)

У травні 1992 року в надрах гумористичної газети «Блин» молодий чоловік на прізвище Когут і на ім’я Олег, знаючи точну адресу «роботи» Паніковського, зазначену в романі «Золоте теля» (який вдаючи сліпого оббирав найдовірливіших і найувічливіших громадян, котрi супроводжували немолодого джентльмена на протилежний бік вулиці, «під дахом», як тепер заведено говорити, постового Небаби), на розі Хрещатика та Прорізної запропонував увічнити це місце пам’ятною дошкою. Згадану дошку було урочисто відкрито за напливу народу і провисіла вона рівно півтори години. Однак зерно ідеї запало в душу іншої творчої людини — Валентина Могили і переросло в потужне бажання втілити Самуелевича не в плоскому варіанті, а в об’ємі — у вигляді скульптури.

Як будь-яка слов’янська натура, що більше з’являлося противників ідеї, то товстішою ставала папка історичних обгрунтувань і паралелей (Дон Кіхота — в Іспанії, д’Артаньяна — у Франції, Швейка — в Чехії), то більше клепав Валентин Павлович заміток на цю тему до різних видань. Керівництво банку «Еталон», натрапивши на одну з них у газеті «Копейка», зметикувало: та ж Паніковський — їхній сусід. І запропонувало фінансувати проект (35 тис. грн.). Однак гроші вирішували не все. У міськдержадміністрації були люди, у яких сама думка про появу «нечистого на руку» персонажа викликала страшенний спротив. Але сталося маленьке диво — почуття гумору більшості чиновників держдепартаменту злилося воєдино і, зрештою, вольовою рукою Олександра Омельченка 2 лютого 1998 року було виведено особистий підпис під відповідним розпорядженням за № 700. Це був, що не кажіть, вчинок, бо навіть у «Киевских Ведомостях» нещодавно з’явилася волаюча стаття Г. Сікорського «Чи на Прорізній з’явиться аферист?». Однак 1 червня їх головний редактор Євген Якунов написав, що Паніковський «близький нашому дневі» і таким чином поклав край істеричним крикам, бодай усередині свого видання. Однак, 2 червня пролунав трубний глас Лівих сил: «Убога й принижена Україна знайшла свій символ — професійного жебрака, якого ображають і зневажають». (Інтерфакс-Україна). Із заяви видно, що ліві погано пам’ятають «Золоте теля», як зрештою, й «Капітал». Гадаю, Михайло Самуелевич образився б на «червоний наїзд» і відповів би так: «Товариші комуністи! Ви ж знаєте, як я вас поважаю, я завжди говорив, що ви — справжні осли!». Від себе додамо: коли класові почуття витісняють почуття гумору — це дуже довго лікується. Приблизно років 70.

ЗБУЛОСЯ!

Отже, опівдні 31 травня, навіть погода зробила все неможливе. Останні декілька років, у Дні Києва, як тільки народ радісно збереться просто неба, воно одразу ж обіллє холодною дощовою водою. А того дня на нестерпно блакитних небесах щосили смажило світило. Близько двохсот осіб оточили Михайла Самуелевича, як мешканці добре відомого містечка Арбатова, де він намагався поцупити гусака. Немов у добрих традиціях Парижа і карнавального Ріо-де-Жанейро, публіка виглядала з вікон сусідніх будинків. Причому в одному вікні кількість голів зростала: спочатку була бабуся в хустинці, відтак над нею з’явилася голова доньки, а потім втиснулося, обвішане кісками, обличчя онуки. Добре, що це був увесь склад родини, бо вдалося уникнути сумних наслідків падіння з великої висоти (як у бабусь за Д. Хармсом).

О п’ять хвилин на першу покривало було знято і перед очима роззяв з’явився сяючий, немов золоті мрії, пан Паніковський. Пам’ятник вражав достовірністю і точністю. На його руках здіймалися вени, а на черевиках теліпалися майстерно виконані чарівні шнурки. У черевиках була маленька таємниця: на підошві для тих, хто виявляв особливу заповзятість і зазирав знизу, красувалося зображення дулі з маком.

БАТЬКО

Якомусь молодикові, облямованому світлою борідкою, народ поніс квіти.

— Це що, — поцікавився я, — син Михайла Самуелевича?

— Ні, — сказав хтось, — це автор — Володя Щур.

— Отже, швидше батько, — зрозумів я і побіг тиснути руку майстра.

— Як вам вдалася така точність деталей? — я одразу почав лізти до Володі в душу.

— Та я іще б ретельніше допрацював. Часу було обмаль. Хоча саму скульптуру я зробив іще рік тому, але фінансування припинилося... Отож і над шнурками також, загалом, я пропрацював рік.

— Ви скрупульозні в деталях, як Сальвадор Далі.

— А що, він мені дуже подобається... Щоб «дібрати» Самуелевичу костюм, я проглянув не один часопис мод початку століття. Багато працював і з особою Гердта, хоча було дуже важко його відтворювати за розмитими кінокопіями фільму. А вийшло схоже?

— Іще як! — знову я затряс руку Володі, який зовні скидався на ченця-підлітка, який відлив дзвона в «Андрії Рубльові» Тарковського. Коли я про це зауважив на прощання, з’ясувалося, що йому багато робіт замовляв владика Філарет. «Однак платять теж неакуратно», — поскаржився він.

ПОКАЯННЯ, ВIТАННЯ I ПОДАРУНКИ ВIД ВДЯЧНИХ МЕШКАНЦIВ

Тим часом події розгорталися. Вів дійство головний редактор «Блина» автор репертуару Тарапуньки і Штепселя — Роберт Віккерс. Він хвацько вивів «важку артилерію» — блискучий танцювально-пантомімічний ансамбль «Жарт». Дівчата в червоних робітфаківських хустках зображали становлення нової, радянської людини. Її, відповідно, пиляли, стругали і робили ідеальною. Але Михайло Самуелевич довів, що потяг до власності остаточно витравити з людської натури неможливо. У ролі соратника в боротьбі, начальника і командора О. Бендера виступив ведучий передачі «Я пам’ятник собі...» І. Ноябрьов. Це була покаянна промова великого комбінатора. «Каюся, інколи я кривдив старого. Одного разу я сказав: «Коли ви помрете, в газетах не напишуть: «Ще один згорів на роботі!». І не стоятиме на могилі прекрасна вдова з перськими очима, і заплакані діти не питатимуть: «Тату! Тату! Чи чуєш ти нас?!»... Я помилявся. І підтвердження цього — натовп людей, які прийшли вшанувати пам’ять небіжчика просто на місце його колишньої роботи... Ця маленька тарілочка з блакитною облямівочкою — нагорода, яка, на жаль, знаходить свого героя найчастіше після смерті. Я кладу цю тарілочку до ваших, Михайле Самуелевичу, ніг і мені хочеться випити.

У скляночках рознесли улюблений напій Паніковського — кефір, а в тарілочку посипалися дрібняки.

— Ви би щось паперове, паперове, — радив Ноябрьов-Бендер. — Діти відійдіть. Я збираюся сам приходити на спогад про друга сюди бодай один раз на день. Сподіваюся, звернувся він до публіки, — ви чинитимете чесно з моїми грішми.

Письменник О. Володарський (від імені Голохвастова та його Клубу) запропонував доповнити Київ іншими скульптурними композиціями за участю М. Паніковського. А саме: «Паніковський пропонує Лобановському розпиляти Кубок Європи», «Леонід Каденюк пропонує Паніковському створити перший єврейсько-український екіпаж космічного корабля». І найактуальніша заява: «У наші дні Паніковський з його кипучою натурою оприлюднив би в пресі список «Жалюгідних і нікчемних особистостей у Верховній Раді» і народ його за сміливість обрав би спікером». Юрист-гуморист Максимков зауважив, що Самуелевич сучасний і сьогодні, бо стверджував головний принцип торгівлі. Цитуємо: «Паніковський вас усіх купить і продасть. І ще раз продасть. Але вже дорожче». Поет Проценко зачитав вірша від «братви», в якому особливо палко зустріли чотиривірш: Прикиньте, пацаны, в натуре, —
Он чисто наш, иначе чей?
Мишаня — первый вор в скульптуре
(Ну, не считая Ильичей). Апогеєм підношень став подарунок від МВС. Знаючи, що Михайла Самуелевича більше не любили дівчата, і завжди не любила міліція, урочисто вручити його голубу мрію — синенького паспорта громадянина України — було доручено привабливому СПРАВЖНЬОМУ капітану міліції — Мирославі Попенко. Самуелевичу цього дня позаздрив би О.Бендер!

Після офіційної прописки на Прорізній, 6 від передачі «Нічний будильник» було урочисто вручено його іншу голубу мрію — гусака. Пернатий рвався на волю з кошика і зовсім озвірів. Тому чиюсь пропозицію «Відкрити кошика, щоб він зробив коло пошани» — відкинули. Поводитися із знавіснілими гусаками вмів лише Паніковський.

Мультиплікатор Давид Черкаський з актором Євгеном Паперним вручили гирі. А Володимир Бистряков збацав, немов віртуозний кіношний тапер, для нього мелодії на фортепіано (заздалегідь сховане в кущах), під які в 20-х демонструвалися німі фільми. До честі композитора, він на цей захід, крім дружини і старшої доньки, привіз рідне немовля. Мабуть вважав, що молодший Бистряков йому не подарує, коли виросте і дізнається, що татусь обійшов його в такому важливому культурному питанні.

АУКЦIОН

У ролі аукціоніста виступив той самий невтомний Ілля Якович.

Спершу на кін було виставлено жилетку вдаваного сліпого. Абсолютно несподівано розігралася несамовита торгівля. З початкових п’яти гривень ціна підстрибнула до п’ятдесяти. Дуже хотів отримати жилетку великий сивий чоловік з ромбоподібним носом. Він скажено піднімав ціну. Та так, що його почала хапати за рукав дружина, яка була в сукні з намальованими купюрами і за всіма габаритами нагадувала мадам Грицацуєву. Коли чоловік підняв ціну до шістдесяти, вона, злісно смикаючи за рукав, щось відчайдушно зашипіла йому на вухо. Його молодий неодружений супротивник з іншого боку натовпу сміливо підвищив ціну до сімдесяти. У цей момент Грицацуєва ТАК подивилася на азартного чоловіка, що стало зрозуміло: якщо він скаже вісімдесят, то живим додому не прийде. Жилетку забрав юний щасливець. «Грицацуєв» на якийсь час заціпенів, а потім зірвався і почав дико верещати на перелякано-стихлу дружину. Бо додому він прийде. Але в якому настрої!

Чорні «робочі» окуляри (з повідкушуваними краєчками дужок) аж за 20 грн. купив художник «Дня» (і ночі) Анатолій Миколайович Казанський. Натхненне обличчя карикатуриста було крупним планом показано по телевізору. Його багато хто впізнав і намагався наступного дня перекупити щасливе придбання. Дзуськи! До того ж це було справедливо, оскільки саме НАША газета РАНІШЕ за всіх надрукувала про майбутню подію і ВСІЛЯКО сприяла її здійсненню.

Однак ціпок усе-таки пішов до Одеси-мами. Його придбав одесит за якісь жалюгідні 30 грн.

Але «Найдорожчий приз від банку «Еталон» придбала за 80 грн. соковита довгонога киянка. Ним виявився... поцілунок народного артиста Є. Паперного. Євген Володимирович так міцно вчепився в прекрасне створіння (до того ж, подейкують, генеральську доньку), що Ноябрьов був змушений нагадати йому: «Женю, невже ти готовий одружитися вчетверте?». Женя розсудливо змовчав. Його вуста були дуже зайняті.

ПОДАЙТЕ НА ХIМЧИСТКУ!

У цей момент якийсь дядько сів в своїх бежевих штанях на свіжопофарбовану лавку. Виявивши дві плями, він не розгубився, а почав вимагати від заступника керуючого банку «Еталон» гроші на хімчистку. Пан Могила, який втрутився в інцидент, сказав, що дорожче ніж вісім гривень там не беруть. І то за весь костюм. Понишпоривши по власних кишенях, заступник керуючого виявив відсутність гаманця. «Що ж ви хотіли, — сказали збентеженому дядькові — гляньте, кому пам’ятник відкриваємо».

Заключним актом було явище в образі Паніковського сценариста заходу, письменника Аркадія Гарцмана. Обнявши банкіра за талію, він разом з натовпом попрямував на дозвільний Хрещатик.

ВИСНОВОК

Я спеціально підійшов до скульптури через три години після відкриття. Її популярність у киян постійно зростала. Поряд із Самуелевичем фотографувалися студенти, іноземці (особливо негри, наче сказилися), родини з дітлахами, закохані пари (поради дівчини: «Стань так, аби він засунув руку тобі в кишеню»). Я зрозумів, що вперше бачу перед собою ЖИВИЙ пам’ятник. Ніхто не сприймав його як неживий предмет. А він таким і не був. У бронзового старого, який нахабно крокував, душа була живою. Не вірите? Підіть, подивіться.