Нитка, що пов’язує давньослов’янську традицію і неоавангард

Уперше київський Музей сучасного образотворчого мистецтва України дає можливість ознайомитись із такою розлогою виставкою дитячої творчості, яку презентує одна з найкращих мистецьких студій Києва — «Художня майстерня».

Її фундатором і керівником є член Національної спілки художників України, лідер секції декоративно-ужиткового мистецтва Київської організації НСХУ, талановита мисткиня, яка добре відома в Україні, Наталія Борисенко.

Кожного навчального року її студія влаштовує підсумкову, умовно кажучи, звітну виставку своїх вихованців — як дітей, так і дорослих, для яких мистецтво залишається захоплюючим хобі, під час Великоднього тижня: чи в Будинку художників НСХУ на Львівській площі, чи в Палаці творчості дітей та юнацтва на площі Слави. Проте на територію музею студія «ступила» вперше. І, треба визнати, цей дебют здається вдалим і досить значущим. І не тільки за кількістю (усього 150 творів), а й за художнім рівнем.

У педколективі «Художньої майстерні» — чудові викладачі. Це Олена Журавель, Ірина Гроха, Ксенія Білик (донька Наталії Борисенко), Тетяна Вронська, Олеся Дворак-Галіч, які щедро розкривають свій талант і майстерність разом із життєвим і творчим досвідом дітям, що навчаються в чотирьох різновікових групах студії від 5 до 15 років. І для кожного свого годованця педагоги намагаються знайти індивідуальний підхід.

У дорослих студійців — не менш фахові й завзяті викладачі: Аркадій Трубніков, Ярослав Логінський, Олена Журавель, які займаються з ними академрисунком і живописом, дають основи кольорознавства та азбуку історії мистецтва. Олеся Дворак-Галіч не тільки дітям, а й старшому поколінню розкриває образно-пластичні і технічні секрети стародавнього мистецтва кераміки.

Наталія Борисенко як художній керівник не тільки визначає «стратегію і тактику» діяльності студії, але й багато часу приділяє роботі з учнями старшої вікової категорії: викладає їм основи мистецтва художнього текстилю, зокрема ткацтва і розпису на тканині.

Викладання — це лише одна з граней її таланту. Н. Борисенко, яка належить до генерації українських майстрів ужиткового мистецтва, що особливо гостро відчувають національний характер і здатні надати його своїм творам, наприкінці 1970-х уже перебувала на шляху між традиціями і новаціями.

На початку 1980-х художниця наполегливо розробляє свій авторський декоративний стиль, здійснюючи спроби скріпити нитку, що пов’язує традиції давньослов’янської культури і українського неоавангарду.

У комбінаціях реального і надреального, конкретного й абстрактного народжувалися енергійні композиції її монументальних гобеленів з виразними декоративними якостями.

Гобелен — це давня художня наука, яка дається майстрові крізь нитку, колір, гармонію. Нитка — ніби молитва ткалі, і Наталка, як на сповіді, завжди щира з нею.

На початку 1990-х у пошуках своєї авторської ніші в художньому текстилі України вона прокладає містки, що з’єднують улюблений нею класичний гладкотканий гобелен (утілення задуму якого, на жаль, потребує багатьох місяців, якщо художник, подібно Н. Борисенко, уперто обстоює позицію авторського гобелена, відмовляючись від послуг майстрів-виконавців) і більш мобільну у виконанні, але не менш ефектну вишивку в авторській техніці. У такий спосіб вона шукає підходи до концептуально нового для себе текстилю, експериментуючи у вишивці в панно великого формату, де предметна форма знову переосмислюється художницею у бік підсилення її умовності й узагальненості, а з часом — цілковитої мінімізації.

Виставкові та інтер’єрні панно в авторській голковій техніці Борисенко середини 1990-х справді не поступаються її майстерному ткацтву, і нитка в них починає промовляти невідомою до того неповторною візуальною мовою. Так багато ескізів Наталії, що народилися в очікуванні втілення в майбутніх монументальних і декоративних гобеленах, було реалізовано значно раніше завдяки техніці і матеріалам вишивки, від чого аж ніяк не втратили своєї високої естетичної якості.

Твори 2000-х дають розуміння її причетності до справжнього стилістичного новаторства. У «нульових» ХХІ століття Наталія Борисенко реалізувалася як сформований неоавангардист, поборник ідеї безкінечного руху до нового.

На формування Наталки як художниці вплинуло кілька чинників: батьківські настанови, львівське мистецьке середовище і багаторічне творче співіснування зі своїм зірковим чоловіком — Миколою Біликом.

Валентин Назарович Борисенко (1929—1990) — видатний український скульптор, народний художник УРСР, лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, свого часу був випускником ЛДІПДМ, потім — його викладачем, професором, ректором (з 1969 р.), а пізніше і ректором Київського державного художнього інституту (1985-1989).

У 1940-х — на початку 1950-х Валентин Борисенко був в інституті улюбленцем свого педагога з фаху — патріарха львівських скульпторів Івана Севери, а у 1970—1980-х уже сам уславився як корифей української скульптури. Саме він увів Наталку ще дівчиною у творче середовище Львова, що вирізнялося святим ставленням до мистецтва і традиційно зберігало високу художню культуру. Завдяки батьку в Наталки склалися тривалі приязні стосунки з багатьма знаковими постатями рідного міста, зокрема з Р. Сельським, К. Звіринським, В. Патиком, Д. Довбошинським, І. Боднаром та ін.

А з чоловіком Миколою пов’язане довге життя в мистецтві від студентської лави — понад 30 років. Однодумці й соратники, духовно і душевно близькі люди, серйозно і пристрасно захоплені мистецтвом, що зберігало гармонію їхніх стосунків упродовж десятиріч, вони багато зробили одне для одного, і творчу діяльність кожного складно оцінювати поза їхньою взаємодією і взаємообміном.

Але так сталося, що родинний і водночас мистецький тандем львів’ян Борисенко—Білик вже двадцять років пов’язаний із творчим життям Києва. Хоча переїзд з однорічним сином Назаром 1981 року (нині є одним із найперспективніших талановитих молодих скульпторів України) з європейського Львова до провінційного київського передмістя — селища Вишневого — молоде подружжя пережило як тяжку життєву кризу. Однак для обміну були вагомі причини. Донька перебралася ближче до столиці — нового місця проживання батьків і молодшої сестри Лідусі, а зять отримав щасливу нагоду трудитися пліч-о-пліч із тестем — його другим батьком і головним наставником у скульптурі — спершу над рельєфами для Українського дому, а згодом — над пам’ятником княгині Ользі на Михайлівській площі в Києві.

І також перехід молодого члена Спілки художників Наталії Борисенко зі Львівської до Київської організації НСХУ увів її в орбіту українського монументально-декоративного мистецтва.

Участь у мистецькому житті КОНСХУ члена бюро його секції декоративно-ужиткового мистецтва Н. Борисенко виявилася активною і динамічною. Наприкінці 1990-х — у 2000-х вона відіграла одну з провідних ролей у розвитку художнього текстилю України. Завдяки її наполегливій ініціативі (за активної підтримки її київських і львівських колег разом із кураторами-мистецтвознавцями) 2004 року було нарешті реалізовано ідею I Всеукраїнської трієнале художнього текстилю під егідою НСХУ, що довго визрівала у творчих колах, — виставки, яка включила Київ до європейської орбіти новітніх пластичних пошуків у професійному декоративному мистецтві.

Харизматичний лідер студії, освічені високопрофесійні педагоги, талановиті й старанні учні — все це гармонійно поєдналось і втілилось в потужну колективну творчість, яка дала породження цікавої, естетично вишуканої Великодньої виставки «Художня майстерня» в Музеї сучасного образотворчого мистецтва України в Києві на вулиці Глибочицькій, 17.

Завітайте, не пожалкуєте!