Майстер миттєвого осяяння

Відома київська мисткиня Ніна Бондаренко — дивовижний майстер миттєвого осяяння і нестримного пориву. На єдиному подиху вільними щільними мазками написано нею магічно-чаклунські квіти в просторі наповнених барвами пейзажів, які захоплюють художницю на етюдах у Ботанічному саду на Печерську, що неподалік від її дому, на вулиці Курганівській («Півонії», «Ботанічний сад», «Ті, що несуть світло»).

Емоційно та пристрасно мисткиня малює і грандіозні, складені нею самою букети, якими заквітчує свою квартиру навесні і влітку, що, по суті, перетворює її домівку не тільки у творчу майстерню, а водночас і в дивовижний сад («Улюблені дзвіночки», «Святковий інтер’єр вербної неділі», «Іриси з жіночими скульптурами», «Конвалії», «Квіти липня»).

Натхненно «живописує» Бондаренко свої натюрморти на балконі Будинку творчості художників у Гурзуфі, куди з 1975-го щороку кличе заполонене кримською довершеною красою серце мисткині («Весняна радість», «Весняний букет», «Осінній натюрморт»). Там вона знову одержимо відтворює на полотнах «своє» море в загадково-різному освітленні Чеховської бухти. Саме в цьому єдиному місті на Землі (яку Ніна Петрівна, дякувати Господу, її таланту і сприянню трьох синів, об’їздила майже вздовж і впоперек, мандруючи Старим і Новим Світом), вона — езотерик і пантеїст, що ототожнює природу з Богом, саме тут відчуває таємні, тільки їй зрозумілі ЗНАКИ із сакральним змістом, надіслані з небес від головного для неї як художника божества — СОНЦЯ («Чеховська бухта напередодні водохрещення», «Краєвид Гурзуфа», «Очищаюча водохрещенська стихія», «Стихія водохрещення», «Перший день весни»).

Як не дивно, надзвичайна живописна свобода художниці не порушує законів рисунку і композиції, у межах яких вибудовані завжди «на крещендо» неоімпресіоністичні й неоекспресіоністичні твори Н. Бондаренко: київські і кримські краєвиди, чорноморські і середземноморські марини, естетично вишукані, щедрі кольорами натюрморти, органічно вписані авторкою в затишні, відверто «жіночі інтер’єри» чи в пейзажі, де тріумфально лунає фантасмагорія кольору («Квітневий інтер’єр», «Крещендо», «Берберська кераміка», «Сонячний промінь»).

Ніна Бондаренко здобула ґрунтовну фахову освіту у 1950-х в Київському училищі прикладного мистецтва (нині Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва ім. М. Бойчука), на текстильному відділенні. Після закінчення училища 1961 р. за розподілом потрапила на Дарницький шовковий комбінат, де працювала провідним художником упродовж 35 років — до 1996-го, що згодом дало можливість повноцінно реалізувати себе в живописі, тож серед українських, російських, американських колекціонерів картини Ніни Бондаренко мають своїх чисельних прихильників.

Мисткиня ніколи нікого не наслідувала в мистецтві, хоча має своїх кумирів серед великих майстрів, — це Михайло Врубель, Анрі Матісс, Клод Моне, Василь Кандинський.

Творчим кредо Ніни є поетичний рядок Володимира Набокова: «Ты поклянись, что веришь в небылицу...» Бондаренко — саме та художниця, яка свято вірить у чарівні сили, у казку, у вигадку, які назавжди оселилися в її душі.

Життєва путь Ніни Петрівни починалася в серці стародавнього Києва — на Подолі, на Фрунзе, 22, — у крихітному дерев’яному з різьбленими низькими віконцями будиночку, де вона народилася 1941 року. Тут плекала її пестлива й ласкава, як сонечко, завжди усміхнена, лагідна, доброчесна мама Марія Музиченко — жінка, наче осяяна яскравим добрим світлом. Батько Ніни — Петро Муненко — помер у 27, коли донечці виповнилося три роки (тому від 1991-го Ніна в пам’ять про своїх улюблених батьків — двох її янголів-охоронців — підписує картини і прізвищами Муненко й Музиченко). Марія, щоб прогодувати четверо своїх дітей, від зорі до зорі шила на продаж на машинці «Зінгер» подушки, оздоблюючи їх своїми орнаментованими аплікаціями, і валянки, які були неймовірно популярними у післявоєнні часи. Цей незгладний у пам’яті Ніни спомин відображено в її оригінальній картині «Шлях із Подолу», де портрет незабутньої мами за шитвом подано в узагальненому світлом контражурі.

Тут, на Подолі, Ніна зустріла і своє справжнє кохання, коли познайомилася з Валерієм Деймонтовичем, онуком славетного протоієрея Фролівського монастиря Андрія Славинського (1877—1966), який віддано прослужив від ченця і до настоятеля цієї знаменитої релігійної громади 58 років — від 1904-го по 1962 рік.

Нещодавно Валерій Деймонтович відійшов у вічність. Талановитий київський учений-металофізик, поліглот, інтелектуал у 72-річному віці вирушив у навколосвітню подорож (2009 — 2010) у складі екіпажу вітрильної яхти «Купава». Команда мужньо пройшла відстань від Києва до Монтевідео (Уругвай), долаючи Атлантичний океан, і щасливо повернулася додому. Через деякий час Валерія не стало. У пам’ять про коханого Ніна Петрівна створила своє журливе полотно «Буду чекати, буду чекати...» з вірою, що він усе ще не завершив свої мандри.

Довга путь Ніни Бондаренко із Подолу продовжується її персональною виставкою живописних творів у Музеї сучасного мистецтва України. Надзвичайна українська художниця запрошує нас у свій фантастично привабливий мистецький світ — у свою «вигадку», яку вона творить із великою любов’ю до людей і життя.