Волиняни у вересневій кампанії 1939-го

Майже 15 років в ефірі Волинського радіо звучала обмінна програма «Луцьк-Люблін», а потім ще сім років — «Обабіч Бугу». Я мав творче задоволення щомісяця їх готувати. Тематика їх була широкою. Одна з рубрик називалася «Бойове братерство». У ній подавали спогади ветеранів — учасників боїв за визволення Польщі від фашистських окупантів і розповіді про волинян, котрі знали польську мову і були весною 1944 року включені до підрозділів Першої армії Війська Польського, які доформовував на терені нашого Ківерцівського району генерал броні Зигмунт Берлінг. Мій колега із Любліна Тадеуш Хвальчик за адресами, названими колишніми фронтовиками, готував для нас репортажі. Вони викликали особливе зацікавлення в слухачів.Якщо стисло узагальнити зміст цих передач, то вони зводились до основного: будувати мости дружби між областю і сусіднім Люблінським воєводством, утверджувати щирі відносини українського та польського народів.

Напередодні 80-річчя початку Другої світової війни хочу пригадати декілька розповідей про волинян, які воювали в лавах Війська Польського проти нацистської Німеччини у вересні 1939-го. За комуністичної влади про це, звісно, не говорилося. Адже як українці могли служити Пілсудському чи Мосціцькому?! А вперше я познайомився зі світлинами вояків цієї армії в сімейних архівах жителів мого села Доросині, коли ми готували 2002 року разом із письменником Степаном Курило-Швансом художньо-документальну книгу «У вихорі війни», що увійшла до трилогії про це історичне село. Тоді донька Мирона Стадника Надія Банада вручила нам фото, де її татусь був зафіксований в колі однополчан-волинян (на фото Мирон Стадник в центрі у верхньому ряду).

Дослідник цієї славної сторінки бойового побратимства — колишній вчитель Городненської СШ Любомльського району, лучанин, історик Йосип Ващук був декілька разів гостем моїх програм. За 10 років незалежності України він встановив майже 800 імен наших земляків, які брали участь у фронтових діях на терені Польщі. На основі зібраних документів із сімейних архівів та підтверджень із державного архіву Війська Польського у Варшаві вони були удостоєні медалі «За участь в оборонній війні. 1939». У числі перших, хто одержав ці нагороди, була група односельців пошуковця — колишніх жовнірів 11-го піхотного полку. Серед них і його батько Петро Ващук. Історик пан Йосип зібрав матеріалів на чималу хронікальну книгу, яка, на жаль, залишилася в рукописі.

Згідно з розпорядженням президента Польщі Александра Кваснєвського  українські ветерани отримали право на щорічну грошову допомогу в розмірі 320 доларів.

За даними «Вікіпедії», в серпні й перші дні вересня 1939 року до польського війська мобілізували 5,5 тисячі волинян, а з тими, кого призвали раніше на строкову службу, вже налічувалось 10 тисяч. Варто назвати ще одну вагому цифру. Із усіх західноукраїнських воєводств у мільйонній польській армії взяли участь у німецько-польській війні 120 тисяч українців. Багато тисяч із них не повернулись тоді до рідних домівок. Отож, декілька фрагментів із бойових біографій волинян.

* * *

Ветеран, журналіст Василь Гінайло оповів мені про свого батька Івана, 1915 року народження. «Мій тато Іван Ілліч — житель селища Шацьк Ковельського повіту. Він із багатодітної сім’ї. Мав ще дев’ятеро братів. До війська його призвали восени 1937 року. Служив у Володимирі-Волинському в складі 50-го піхотного полку. Спочатку був санітаром, а потім його перевели в кавалерію. Брав участь у військових маневрах влітку 1939 року в районі міста Дубно. Потім його полк уланів з іншими частинами парадним маршем звітували перед Головнокомандувачем Польської армії, маршалом Речі Посполитої Ридз-Смігли в Луцьку на центральній площі.

У вересневій кампанії в бойових діях він уже мав звання капрала (на світлині Іван Гінайло). Їхній полк перекинули на захід від Бреста. Там його було поранено. Згодом батько майже місяць був у «совіцькому» полоні. Адже їм у спину зайшли союзники німців — підрозділи Червоної армії. Після фільтраційної перевірки йому дозволили повернутись до рідних на Волинь. Помер тато 2002 року. Як учасник боїв за Польщу отримував грошову допомогу від сусідньої держави».

А розповідь про Костянтина Рибинського із села Топільне Рожищенського району я свого часу записав на основі документів, зібраних пошуковцем Йосипом Ващуком.

«Рибинського, як резервіста, мобілізували до Польської армії в серпні 1939 року. Він потрапив до 24-го піхотного полку, що дислокувався в Луцьку. Після 2-х тижнів підготовки полк перекинули у Верхню Сілезію, де майже тиждень вони з артилеристами чинили опір німецьким підрозділам. Ворог мав чисельну перевагу. На піхотинців кинув танки та артилерію. Відступали розбитими дорогами. Під Варшавою в нічному бою Костянтин з побратимами ходив на багнети. Потрапив в оточення. Полон. Із концтабору визволили американці аж в квітні 1945 року і передали радянським військам. «Свої» доправили на видобуток сланців в Естонію. Повернувся в рідне Топільне через два роки. Медаль «За участь в оборонній війні. 1939» Костянтину Рибинському вручали в Генконсульстві Республіки Польща у Львові. Згодом він став одержувати і грошову допомогу від Польського уряду».

Журналіст та письменник Володимир Лис прототипа одного із своїх героїв роману «Століття Якова» Андрія Тимощука розшукав у селі Гаразджа Луцького району. Але того дня на зустріч ветеранів війська польського в Луцьку через хворобу він не зміг прибути. Тому ми спілкувалися з ще одним мешканцем цього села, Дмитром Мартинюком. Дмитро Федорович пригадав: «Чинну службу» в польській армії в 1937—1938 роках відбував у Нагурнім Шльонську в 3-му полку уланів. А 1939 року був мобілізований ще до початку німецько-польської війни і два тижні «тримав патруль» у Познанському воєводстві. А потім участь у боях у захисті Познані, Бидгощі. Відступали улани з боями, бо «німець нас душив танками».

— 30 вересня ми ще воювали в Замостських лісах, — пригадує ветеран, — біля станції Звєжинець. Додому повернувся в жовтні, на Покрову. А 1944-го мене вже мобілізували в Червону армію».

* * *

Невблаганно летить час. Уже й останній волинянин-комбатант тієї війни відійшов у засвіти. Однак вважаю, що про внесок українців-західняків в оборону Польщі у вересні 1939-го, а в 1944—1945 роках про їхню участь у визвольному шляху до Берліна в складі Першого Українського фронту потрібно пам’ятати молодому поколінню нашої та сусідньої держави. І не вестися на новітні політичні спекуляції, що це були виключно окупанти. Вони здійснили важливу місію: розбили нацистську армію, знищили фашизм і підняли спільно з військом польським прапор перемоги над рейхстагом. Історія учить: сусідам треба дружити, допомагати й підтримувати один одного на різних поворотах долі.