Унікальні свідчення Волинської трагедії

Нещодавно в Рівному представлено унікальне видання — книгу-документ про Волинську трагедію «Волиняни про «Волинь-43»: українська пам’ять про польську експансію на Український Північний Захід у 1938 — 1944 рр. Усноісторичні свідчення». Книгу видано обмеженим накладом — понад 130 примірників коштом Рівненської облради. В планах автора — видання окремих книг по кожному району історичної Волині.

Для тих, хто більш-менш орієнтується в проблематиці, книга буде сенсацією: адже вона істотно заперечує кількість жертв так званої Волинської трагедії 1943 року, про які говорить польська пропаганда й історіографія. Її автор та упорядник, 76-річний дослідник із Луцька, кандидат історичних наук Іван Пущук доводить: на теренах історичної Волині (без врахування Холмщини і Підляшшя) 1943 року від рук українців загинуло не більше ніж 9 тисяч поляків (не 100 тисяч, як твердять польські дослідники Єва і Владислав Семашки та інші), в той час як поляки тут вбили українців понад 14 тисяч осіб. Другий важливий висновок цього дослідження полягає в тому, що українсько-польський конфлікт спровоковано третьою стороною — німецькими окупантами та радянськими спецслужбами.

Це не політологічні роздуми дослідника, не художньо-документальна проза. Це підсумковий том, коментований дайджест, обсягом понад 1000 сторінок, результат багаторічної грандіозної праці однієї людини з вивчення і пошуку документальних свідчень людей, свідків цієї трагедії, їхніх родичів, односельчан загиблих. Іван Пущук побував у 2342-х волинських селах (включаючи Волинську, Рівненську та північну частину Тернопільської областей), зібрав понад 7 тисяч свідчень людей, із них понад 1400 записав на магнітофон.

...Досі вирішення наших історичних непорозумінь із поляками відбувалося як «гра в одні ворота». Наші опоненти майже завжди висували свої претензії по максимуму, сподіваючись, що при відступі втратять небагато. Так і було, бо українська сторона, особливо урядові чинники, діяли за принципом: аби не було гірше, намагаючись будь-що зберегти міжнародну підтримку незалежності України. І як наслідок — руйнування українських могил і пам’ятників на території Польщі під приводом їхньої нелегітимності. Таких об’єктів там було зруйновано 15, а в Україні польських пам’ятників, до речі, також споруджених без відповідного дозволу, — чотири, хоча в нас їхніх пам’ятників споруджено в десятки разів більше, ніж українських у Польщі. Але в нас усі понівечені польські пам’ятники відновлені, а українські в Польщі — ні. Польська сторона нині наполягає на відновленні українського дозволу на проведення ексгумації польських жертв на території України. Україна не проти, але процес має бути двостороннім. Де кроки назустріч? До речі, спільне проведення ексгумації українських і польських могил на Волині може слугувати встановленню тієї самої історичної правди, про яку так піклуються польські політики. Адже тільки так можна точніше виявити справжню кількість жертв цього кривавого протистояння і заповнити важливу прогалину в історіографії двох країн. До цього і закликає автор книги про «Волинь-43» історик Іван Пущук.

Надією на прорив у відносинах мала стати недавня зустріч урядовців двох країн у Варшаві Пьотра Глінського та Павла Розенка, зважаючи на не дуже вдалі для України підсумки попередньої зустрічі президентських делегацій у Кракові. Закрадався сумнів у результативності переговорів, тим паче що нашу делегацію чомусь очолив «непрофільний» віце-прем’єр. Сумніви посилилися через брак оперативної інформації. І раптом читаю повідомлення про те, що польський президент Анджей Дуда, перебуваючи у Вільнюсі, висловив жаль, щодо безрезультатності цих переговорів, що українська сторона нібито не виконує взятих раніше зобов’язань щодо ексгумації жертв трагедії. Подумалось: ну, дякувати Богу, значить, представники України навчилася відстоювати національні інтереси. В такій ситуації навіть відсутність конкретних результатів можна вважати невеликим успіхом для нас. Процес відновлення історичної правди непростий і тернистий, особливо у відносинах із гоноровими сусідами. Тому треба до цього йти поступово, відновлюючи цю правду насамперед для себе, для свого народу, зберігаючи власну гідність. І підмогою в цій справі будуть усноісторичні свідчення, записані Іваном Пущуком.

Автор дослідження Іван ПУЩУК коментує: «Займаюся цією проблематикою уже 23 роки. За весь цей час мене не покидало відчуття, що підсумки цієї праці будуть затребувані українським суспільством. І такий час настає. Нас із вами не буде, а ця правда людська залишиться. І хай наш народ тримає цю правду про запас, це будуть наші козирі проти неправди. Бо українців, автохтонів, на рідній землі вбили більше, ніж українці, захищаючись, вбили нападників. Із розповідей людей з’ясувалося, що чимало поляків допомагали червоним партизанам у боротьбі з українськими повстанцями інформацією, харчами, координацією каральних акцій і безпосередньою участю в них. Ці свідчення людей потрібні як українцям, так і полякам, хоч дехто в нас каже, що не треба ворушити історію. Незалежно від того, які політичні процеси відбуваються в Україні та Польщі, люди повинні знати всю правду, вивчати її з усіх боків.

Як польські дослідники рахували ці жертви? Мені видається, що дуже просто: досить було, щоб хтось із вихідців із Волині засвідчив, наприклад, що в такому-то селі було вбито майже 100 поляків. Я їду в це село, питаю старожилів: це правда? Та ні, кажуть, це брехня, ми усіх людей знаємо хто тут жив... Виявляється, тут убито 19 чи 20 поляків. Я маю право стверджувати, що те, про що пишу, не є неправдою, на відміну від того, що пишуть Семашки. Тому я пропоную — давайте зберемо мешканців конкретного села, їхніх нащадків — і поляків, і українців, посадимо їх за круглий стіл, і нехай вони виясняють правду...»

Андрій ЖИВ’ЮК, кандидат історичних наук, керівник обласної редколегії серії книг «Реабілітовані історією», говорить: «У той час на Волині зустрілися два політичні проекти: з одного боку — відновлення польської держави у довоєнних кордонах, із іншого — створення незалежної української держави на цих землях. Звісно, що ці проекти виключали один одного. Крім того, в реалізації цих проектів брали участь треті сторони, які вміло використовували ситуацію на свою користь. Мабуть, про причини і наслідки цього конфлікту йдеться в тих архівах і документах, які нам поки що недоступні, бо знаходяться на території інших держав і навряд чи будуть доступні найближчим часом. Тому метод таких «польових досліджень», який використовує І. Пущук, є дуже актуальним, це потужний пласт інформації. Нам потрібно якнайбільше таких досліджень, щоб Україна могла сформувати свою позицію з цього питання на міжнародній арені. Тому що в нас із поляками стартові умови з дослідження цієї проблематики досить нерівні...»

***

У цьому році в Польщі, мабуть, широко відзначатимуть 75-річчя Волинської трагедії. Можна чекати нових необґрунтованих польських вимог щодо дотримання Україною «історичної правди», тієї правди, яку для українців визначають вони. Чим відповімо, як будемо захищатися? Мабуть, такими книгами, які написав Іван Пущук із залученням свідків тих трагічних подій. А ще — громадянською позицією українських політиків, чиновників, істориків, політологів, журналістів, педагогів, усієї української громадськості, яка знає власну історію, любить свою країну і готова захищати її честь і гідність.