Українська в Одесі: проблеми та сподівання

За даними опитувань 68,8% одеситів вважають себе українцями. Існує тенденція до повільного зростання цього відсотка. Однак, це зовсім не означає, що така (здавалося б, відносно оптимістична і продержавницька) самоідентифікація мешканців причорноморського міста гарантує наступ української мови. Скоріше спостерігаємо застій, і навіть успішні контратаки. Одеса в цілому демонструє неабиякі «успіхи» у відстоюванні совково-імперських ідеалів. Навіть приїжджих з північної, україномовної частини області вона відносно швидко асимілює. Приїжджі галичани, волиняни, поліщуки і подоляни у своїй більшості також пристосовуються до загалу. Жодної двомовності — одеситам потрібна лише російська! Україномовному сегменту існувати категорично не дозволено. Українській — виключно імітаційно-декоративні функції. Парадокс ситуації в тому, що мова в Одесі  таки трохи нав’язується державою. Якби не імпульси з Києва — взагалі не було б нічого. Столиця змушує хоча б імітувати відродження. Цього одесити більш-менш навчилися. І водночас українська негласно заборонена на місцевому рівні. Оцей всесильний «місцевий рівень» чомусь беззастережно перемагає. Та воно й зрозуміло: будь-яке нав’язування є неефективним. Зате способів «м’якої» заборони є настільки багато, що передбачити результат боротьби двох тенденцій нескладно.

***

 Одеський блогер Сергій Бригар на основі особистого досвіду описав багато варіантів м’якого тиску на мову в південній Пальмірі. Ось один із них:

«Вчора потрапив на цікаве свято: «відкриття туристичного знаку «Я люблю Молдаванку». Людей зібралось — на око більше двохсот. Частина з них тримала в руках зелені кульки. Загалом усі стояли щільно — які там два чи півтора метри! Я походив трохи, поприглядався — жодної маски на обличчі так і не побачив. А тим часом ведучі оголошували різні конкурси, за участь і перемогу в яких обіцяли подарунки — тут вам і поспівати, і пострибати, і помірятися силою. Суть одного з конкурсів мене вразила. Звучало це приблизно так: «парни и девушки, мужчины и женщины, выходите все, кто хочет потанцевать со случайним партнером, мы вас перемешиваем, вы танцуете — и получаете свои призы, а победители... Ну, в общем, вы сами все увидите...»

Пандемія? Карантин? Переповнені міські лікарні? Маски? Соціальна дистанція?  А потім ведучий і каже:

«А теперь я предлагаю вам придумать четверостишие, в котором будуть слова: «Одесса» и «Молдаванка». И прочитать его с нашей импровизированной сцены — за участие ми гарантируем бутылку «игристого», а за победу — и что-то поценнее».

Ну, це будь-ласка! Дістаю телефон — швиденько пишу таке:

«На псевдокарантинній Молдаванці

Вся суть Одеси — танці, віршування —

Знову без масок і дистанцій

Ще день прожили як останній...»

Якби я це прочитав, мене б, напевне, освистали і чимось закидали (а може б і не зрозуміли, про що йдеться — не знаю), але психологічно я все одно був готовий прочитати. Бачу: всі, хто вирішив брати участь, підходять до якогось мужчини в тільнику, щось питають, він читає з їхніх телефонів... Здається, організатори побоялися, що знайдуться неадеквати, які, наприклад, напишуть щось із матюками, і вирішили перестрахуватися.

Підходжу, до мене звертаються: «Здравствуйте, вы о чем написали?

— Добрий вечір. Написав про життя в наші неспокійні часи. — А на каком языке вообще?

— Українською.

 — Ой, вы знаєте, лучше не стоит — это как-то... не по-одесски... Люди не поймут. Но время-то еще есть, может ви по-быстрому переведете на русский?

 — Ні, не хочу.

Бажання і сили сперечатись не було... Пішов».

***

М’яко, але діє. Може бути ще креативніший спосіб заставити співрозмовника перейти на російську. Якось ми з приятелем спілкувалися з одеською бібліотекаркою. Розмова була цікавою, на історичну тему, — вона розмовляла російською, ми з колегою українською —  і жодних проблем! Але наша емоційна співрозмовниця час від часу підступно бомбардувала запитанням: «А можно, я буду говорить по-русски?» Ого! Яка креативна заява! Ну, звичайно ж, говори, ми ж від тебе іншої і не чуємо, але якось спілкуємося... Не було жодного натяку на протест з нашого боку. Проте, одеситка так хотіла, щоб ми перейшли на російську, що використала не такий вже й поганий аргумент зі свого арсеналу. Ще б трохи таких прицільних психологічних обстрілів, і ми перейшли б на «общепонятный». Це не пряма заборона, але один із ефективних способів тиску. А ще україномовного можуть поставити на місце запитанням: «Вы из Одесской области? Из села, наверное? А какой район? У вас такая мова...» Як варіант: «Вы, наверное, из Тернополя? Такой красивый язык». Де тут заборона? Але завдяки масовості такого м’якого опору значної частини одеситів — воно діє. Не може не діяти! От би повчитися Ірині Фаріон та іншим радикалам... Вони, здавалося б, роблять святу справу — захищають рідне, але чомусь так невміло. Множать ворогів і не факт, що додають друзів. А тут ледь не всеодеським консенсусом забороняється державна мова, зате як делікатно! Комар носа не підточить.

***

Недавно вся Україна раділа з приводу того, що з гімназії №4 міста Одеси звільнили вчительку-шовіністку, яка завдала психічної травми маленькій україномовній одеситці. Учні заціпеніли від її крику: «Ану встань! Поднялась! Поднялась, я говорю!» Це було вимовлено істеричним голосом наглядачки з нацистстького концтабору. Чому така лють? Ну, місцеву «патріотку» роздратувала горда відповідь дівчинки «так!» на запитання — чи спілкуються вони в родині українською? Значить, наступного разу треба буде вибачатися за свою державну? Говорити притишено, соромлячись? А як це вплине на решту класу? На саму ученицю? Тут «педагогиня» трохи не розрахувала інтонацію, тому й вилетіла зі школи. Система дала збій. Але ж вона діє, ніхто її руйнувати поки не збирається. І прикро, що люди так швидко заспокоїлися. То вся фейсбучна спільнота підштовхувала батьків дитини судитися з хамкою, але з цим уже є проблеми — свідчити проти вчительки ніхто не хоче. Чому? А тому, що є страх і є... всеодеський консенсус стосовно мови.

Щоб забезпечити успіх у боротьбі з повзучим сепаратизмом, необхідно створити потужний інтелектуальний підрозділ у складі одеської СБУ. Підійдуть люди з університетською освітою — мовники, соціологи, психологи... Формула успіху проста: Любов. Толерантність. Наступальність. Любити Одесу, толерувати російську, але не залишати жодного шансу «практикуючим» шовіністам. Скажете — дорого обійдеться подібний підрозділ? Російсько-українська війна, яка триває вже сьомий рік, показала, що відторгнення територій коштує в рази дорожче.