«Слова зворушеного серця»

Рядки із щоденників Ольги Кобилянської, непоодиноко забарвлені звертаннями до читача з проханням: «Люди добрі, що читатимете все це, не дорікайте мені, що мої думки й почуття повні вічного смутку. Що я вдію... Коли б ви могли зазирнути в моє серце... Ні, все ж таки ви нічого не збагнули б. Може, в мене двоє сердець? Або дві вдачі? Чому я не така весела, як інші, чому я не маю спокою? Чому веселий потік людського життя обминає мене? Моя туга ніколи не втишиться, я страждаю, як страждають романтики...»

Почитати ці записи — що поспілкуватися з українською письменницею, яка, ввібравши в себе всю таємничість буковинських лісів, говорила із тугою й нелюдським пориванням до невтомного самовдосконалення. Гура-Гумора — Кімполунг — Чернівці — Димка — Болехів — саме ці міста послугували натхненниками в написанні двох щоденників Ольги Кобилянської 1883 — 1891 рр. Юність її забарвилась прагненням вирватись із середовища, яке не відповідало її моральним вимогам. Адже населення німецько-румунських містечок, які створили тло для розвитку творчої особистості Ольги Кобилянської, було недостатньо освіченим через брак засобів для реалізації того. Спочатку письменниця почувалася «зайвою», як і сама неодноразово наголошує на цьому, але ж потім, після переїзду на постійне місце проживання до Чернівців (серця Буковини), вона усвідомлює, що перед нею — серйозні та складні завдання, а найголовніше — чимала робота над собою. «Роздвоєння сердець», про яке говорила Ольга Кобилянська, справді було їй притаманне. А головне — кожне слово, кожен погляд інших назавжди закарбовувались усередині неї й не давали змоги заспокоїтись її внутрішнім стихіям. «Дуже прикро і болісно вражали мене для того слова таких людей, як, між іншим, Остапа Терлецького (котрого я особисто не знала): «Ольга Кобилянська в українській літературі лиш екзотична квітка, бо ж вона ховалась (виховувалась. — Авт.) на «німеччині». Та забували, що наколи б не та «німеччина», — з Кобилянської не було б навіть і те, що потрохи тепер є», — писала українська письменниця в листі до Олександра Барвінського 17 грудня 1909-го року.

А виховувалась Ольга Кобилянська не так навіть на «німеччині», як на природі Буковини й на самотності. «Мій світ — це мій столик із книжками, та й годі» — читаємо в нотатці від 1884-го року. Та й не лише ця цитата є підтвердженням її незміримої туги. Неодноразово письменниця наголошує на тому, що в неї — душа Генріха Гейне: «На вечірці ніхто не буває цілком спокійний, хіба лише я, бо в мене, як у Гейне, в серці завше живуть глум, плач і сміх» (25 січня, 1887 рік). І справді, авторка дуже швидко змінювала погляди на різноманітні життєві ситуації. То із болем сумує, то говорить, що їй усе-одно. Стани ж ейфорії відзначалися впевненим: «Розглядайте мене, як психологічну загадку».

Безмежжя описів природи — прикметна риса щоденників Ольги Кобилянської. Зазвичай це — місяць і небо або ж — ліси зі смереками. «Ліс, місяць, смереки — ось хто моя пара» — пише авторка 30 грудня 1886 року. Навіть оточуючі порівнювали її із цим вічнозеленим деревом. «Видно, що з Буковини, бо струнка, як смерека», — сказав письменниці Михайло Коцюбинський, будучи в Києві на археологічному з’їзді в 1899 році.

Але не лише природа була знаковою рисою любові до України, а й власне національний дух, притаманний письменниці: «Якщо я не вийду заміж за українця, то буду пропаща, бо нічого не зумію для своїх зробити, навіть мої діти не зможуть стати українцями...» (19 вересня 1884 рік). Також помічаємо нестримне поривання вчити українську та смуток через швидкоплинність часу: «Я вирішила, коли буду в Чернівцях, відвідувати там лекції української мови, щоб краще опанувати її. Боже, я маю ще стільки всього зробити і стільки навчитися, а мені вже двадцять два роки» (25 вересня 1886 рік).

Любов до всього приносила багато страждань Ользі Кобилянській. Але: «Що більше ми знаємо, то більше хвилюємось» — ознаменовує перший відомий нам щоденник письменниці цитата Йоганна Вольфганга Гете. Незважаючи на те що в юності авторка потай від рідних писала вночі твори, через братів одержувала нові книжки, не мала гідних співбесідників, вона все-таки досягнула мети, тієї «ідеї», про яку постійно говорила у своїх щоденниках. «Як нудно жити без мети», — лунало з вуст авторки.

Однойменною до назви книжки «Слова зворушеного серця» є й промова письменниці, написана до 55-річчя її літературної діяльності. «Багато пережито за 77 років нелегкого життя», — пише авторка. Далі читаємо: «Хвилюючись, кажу я щире слово — усі мої думки тобі, народе вільний, і пісня серця, музика душі тобі!»

Цього ж листопада ми вітали Ольгу Кобилянську із 150-річчям її вічної праці, яка й досі пробуджує серця.