Перемога буде. Якою ціною?

Днями волинська волонтерська й журналістська спільнота була шокована повідомленням Ковельського центру допомоги 51-й бригаді. Волонтер Людмила Савіна з болем писала про те, що на митниці у Києві з посилки для сина загиблого українського військового... зникли деякі речі. Їх надіслали дитині, котра втратила батька, з американського містечка Діксон. Наразі в ситуації розбираються офіційні особи, проте тема війни та миру, любові до ближнього, про що багато говоримо у Різдвяні дні, залишається актуальною.

Оксана ПЕТРУК, журналіст «Громадського. Волинь»:

— Умови визначають людину, чи людина визначає умови? Дискусію на цю тему відкрила у Facebook моя колега, журналіст Марія Доманська. Мою думку з цього приводу формують зустрічі, люди, їхні історії... Приємно вразило знайомство з унікальною людиною — кандидатом філософських наук, учителем історії України в російськомовній школі, музикантом, у минулому — «рухівцем», кореспондентом «Радіо Свобода» Василем Бубенщиковим. Успішний та життєрадісний, чоловік і батько з гордістю демонстрував мені з ноутбука фронтові фотографії одного зі своїх синів — заступника командира роти батальйону «Айдар». Скажете, звичайна історія? А ні. Василь Бубенщиков — незрячий з дитинства. І це не те, що не завадило йому здобути дві вищі освіти, знайти роботу, одружитися і, зрештою, навчитися грати на гітарі, а стало стимулом підкорювати нові вершини.

Здивували історії дітей Рожищенського притулку для неповнолітніх. До знайомства з ними думала, що немає нічого сильнішого від материнської любові. Виявилося, помилялась... Діані — 15. Вона сама зателефонувала в соціальну службу, коли п’яна матір гамселила її, затиснувши в кутку. Уже в притулку дівчина дізналася, що матір позбавили батьківських прав і незабаром знайомитися з нею приїде нова сім’я, котра хоче взяти Діану під опіку. «Я погоджуся жити в них, лише якщо дозволятимуть провідувати маму. А ще я чула, що ці прийомні сім’ї часто допомагають мамам матеріально. Може, й мою якось підтримуватимуть...» Катя (вісім років) і Рома (шість років) — рідні. Вони з Луганщини. Мама переїхала в Ковель до вітчима, а діти — з одного притулку до іншого. Катя хвалиться — підготувала для мами подарунок. Показує намисто в червоній оксамитовій коробці для прикрас. Каже, їй привезли волонтери, а вона береже його для мами, котра не поспішає навідати дитину. У притулку я зрозуміла, якою жертовною, виявляється, буває дитяча любов...

Олена ЦИКІНА, волонтер:

— Особисто для мене найкращою новиною за останній час стало повідомлення про те, що з’явився донорський орган для трансплантації печінки для Тетяни Білінскі. Вона лікар, котра добровольцем пішла в зону АТО, рятувала бійців у Донецькому аеропорту й постраждала під час хімічної атаки противника... За цією новиною — що донорський орган є — завирували потоком емоції: радість, що нарешті дочекалися, страх, що щось може піти не так, переживання, чи зможуть лікарі й чи витримає Танін ослаблений організм, розпач, що нічим, окрім молитви, наразі не можеш їй допомогти, і віра в те, що ми скоро таки зможемо забрати Таню додому, куди вона так хоче! Вдячність людям, які масово відгукнулися на наші прохання про молитви та моральну підтримку! Та біль за те, що, на жаль, таких, як Таня, є багато і їм теж потрібна допомога, на яку їм, окрім себе, своїх родин та волонтерів, нема від кого чекати. Злість за те, що людьми й далі продовжує керувати жага до наживи за будь-яку ціну. Але я вірю і знаю, що хоч як банально це звучить, але добро завжди перемагає зло. Щоправда, ціна такої перемоги часто буває занадто дорогою.

Ієромонах НІФОНТ (Омельчук), настоятель храму в селищі Голоби Ковельського району:

— Цієї пори початку Нового року, Різдвяних свят ми дуже багато говоримо про свою любов. До Бога, до ближніх. Але часто тільки говоримо. У нашому регіоні традиційною є сімейна вечеря напередодні Різдва й на Свят-вечір до Старого Нового року. Уже другий рік поспіль у церковній хаті ми влаштовуємо таку вечерю для самотніх голобчан. Влаштовують не тільки мої парафіяни, а просто голобчани для голобчан, активно допомагає і селищна рада. Все — від хліба до узвару — приносять голобські господині. Цього року стіл угинався від страв — насправді був щедрий вечір. Кілька годин самотні люди, які стали такими з різних життєвих причин, пригощалися, колядували, спілкувалися. Ми запросили не лише старих людей, які зазвичай частіше стають самотніми, а й 40-річних чоловіків, які не одружилися, залишилися в холостяках, а після смерті батьків виявилися зовсім самотніми й часто не пристосованими до життя.

Не всі люди змогли прийти до нас на вечерю. Тому наступного дня до декого пішов сам, адже люди так чекали! Вечеря у церковній хаті — у нас не поодинока акція. Самотнім і нужденним людям церква постійно допомагає хлібом, який приносять у храм на панахиди. Бо й душевної уваги вони потребують, але хліба насущного — теж. І головне для мене, що сказали потім: того вечора в Голобах стало менше самотніх людей.