Олександр Цинкаловський: історія кохання
У роки війни дружина Регіна допомагала рятувати чоловікові — як найбільшу цінність — не гроші, а рукописи його наукових працьІм’я Олекандра Цинкаловського поступово повертається до рідної Волині. Його наукову спадщину досліджують вчені-історики. Яким же був відомий краєзнавець як людина? Які почуття переповнювали його душу?
Про це ми дізналися зі спогадів його племінниці Наталії Назарівни Грабарчук-Цинкаловської та з епістолярної спадщини історика — його листи племінниця передала до фондів Володимир-Волинського історичного музею. Олександр Цинкаловський — професор, археолог, уродженець Володимира-Волинського. Він ґрунтовно досліджував історію Волині. Пішки обійшов понад дві з половиною тисячі населених пунктів. Це теж любов, ба навіть пристрасть! Але до науки.
Зі спогадів племінниці вченого дізнаємося, що, незважаючи на високе звання, Цинкаловський міг однаково вільно розмовляти як з професором, так і з дитиною. Життєвим кредо науковця були слова: «Людина має три лиха — старість, хвороби і неохайність. Якщо з першим боротися неможливо, з другим — частково, то охайним слід бути завжди». Чоловік справді приваблював усіх, хто його знав, своєю шляхетністю й вишуканістю, які, певна річ, перейняв від пращурів: прабабусі фон Вольф — німецької письменниці, дідуся Павла Нітецького — польського шляхтича і краєзнавця і батька Миколи Цинкаловського — чиновника-фінансиста високого рангу.
З погляду пересічної людини, Цинкаловський одружився пізно — у 30 років. Але ж він дотримувався європейських традицій, жив у Європі, був європейцем за духом, а там, як відомо, люди спочатку намагаються чогось досягти в житті й лише тоді пов’язують себе вузами Гіменея. Шляхетного пана не могла не помітити Регіна Жашкевич. З нею вчений познайомився у місті Кременці на Тернопіллі, де працював директором краєзнавчого музею у 30-х роках ХХ століття. Раїса (Регіна) Жашкевич походила з роду духовенства. Згодом її батько працював бухгалтером. Неминучі переслідування з боку радянської влади змусили подружжя Цинкаловських виїхати до Польщі. Як виявилося, назавжди. У Кракові подружжя волинян працювало, але й тужило за Україною.
Про взаємини в сім’ї можна дізнатися із листів до володимирської родини. У них пані Регіна лагідно називала чоловіка Олеком (як і в житті), себе ж — Реною. І таки справді, почуття були великими, якщо у роки війни, втікаючи з палаючої варшавської квартири, Регіна допомагала рятувати чоловікові — як найбільшу цінність — не гроші, а рукописи його наукових праць.
Під час Варшавського повстання Цинкаловським довелося їсти... білий взуттєвий крем (!), аби вижити. Як часто нині молодь, маючи кращі матеріальні умови, руйнує шлюб, бо «не зійшлися характерами». У листі від 25.01.1977 р. Регіна з великим піклуванням пише про самопочуття чоловіка. Одночасно розповідає про професійну діяльність коханого: «Жаль, що головної праці Олека не видано, яка має значення для майбутніх поколінь, як невичерпний матеріал з минулого» (ідеться про словник «Стара Волинь і Волинське Полісся», виданий вже по смерті автора).
Археологія — справа життя Цинкаловського, а ще ж нумізматика, топоніміка, сакральна архітектура... і багато інших галузей знань! У багатьох листах жінка зі щирою увагою розповідає про справи чоловіка. Таки це про щось говорить! Твої друзі — мої друзі! Тепло відгукувалася дружина Цинкаловського про приїзд Лариси Крушельницької, про насолоду чоловіка від інтелектуального спілкування з нею: «...Приходила дуже цікава й симпатична археолог зі Львова Лариса Крушельницька. Це дуже цікава жінка (колишній директор Львівської бібліотеки імені В. Стефаника НАНУ). Олеку дуже приємно спілкуватися в її товаристві на теми, які його цікавлять. Вона теж робила розкопки на Волині. Вона два тижні була у справах у Кракові, приходила до нас щодня як своя і залишила по собі добрі спогади».
З листів дізнаємося, що Цинкаловські були усюди разом — і в санаторії, і за містом, і на відпочинку. «Ми зараз на лікуванні у санаторії в Бещадах... Добре, що нас вислали разом на лікування, бо я не могла би залишити Олека самого вдома... Він почуває себе не погано, але потребує догляду...» (лист від 25.10.1977 р.).
Кажуть, що коли люди живуть довго разом, то вони стають спорідненими душами. Внутрішня гармонія, краса, шляхетність — ось що було притаманне їхнім взаєминам. «У нашому віці — не головне добре поїсти, а дуже важливий відпочинок, спокій і свіже повітря» (лист від 17.09.1976 р.). Які мудрі слова! І як мало людині треба від життя! Регіна догляділа свого чоловіка до смерті (помер 1984 р.), а потім і сама знайшла вічний спочинок (1994 р.) поруч із ним на православному Вольському цвинтарі у Варшаві.