«Нехай Україна у щасті буя – у тім нагорода і втіха моя»...

Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 р. на Полтавщині в селі Кліщинці Золотоніського повіту. Батько Петро Іванович — відставний уланський ротмістер родом був із дворян. Помер він, коли хлопчикові виповнилося п’ять років, а через сім років померла мати Анастасія Захарівна, котра походила із роду Лисенків.

Після смерті обох батьків Михайла забирає на виховання двоюрідний брат матері — Віталій Лисенко. Родина радо прийняла Михайла. У сім’ї виховувалося ще троє дітей: Микола, Андрій та Софія. В будинку панувала творча атмосфера; там вільно розмовляли англійською, німецькою, російською та українською мовами.

Майже відразу Михайло потоваришував зі старшим братом Миколою — майбутнім відомим композитором. Хлопці почали разом виступати в аматорських гуртках і в домашньому театрі. Микола писав музику, а Михайло — лібрето до музичних творів. Разом вони напишуть «Різдвяну ніч», «Тараса Бульбу» й багато інших творів. Для них обох цей творчий тандем виявився на все життя.

Несподівано для всіх дружба між Софію та Михайлом переросла у справжнє кохання. І тому вони, не вагаючись, заявили батькам про свій намір побратися. Батьки, хоч і не хотіли, та все ж погодилися на шлюб.

12 листопада 1863 р. у невеличкій сільській церкві брали шлюб Михайло Старицький і Софія Лисенко. Саме в цю пору свого життя великий драматург пише знаменитий вірш «Виклик» («Ніч яка, місячна, зоряна!»).

Після одруження молоде подружжя Старицьких переїздить до маєтку в селі Лебехівка Кременчуцького повіту (територія села затоплена водами Кременчуцького водосховища). Незабаром, 1865 р., у подружжя народжується донечка Маня. В цей час Михайло Петрович закінчує навчання. Спочатку він навчався в Харківському університеті на фізико-математичному та юридичному факультетах, але згодом перейшов до Київського університету святого Володимира.

Саме в Лебехівці Михайло Старицький написав свою першу п’єсу «Гаркуша», а Микола Лисенко — музику до неї (твір, на жаль, не зберігся). «Жінка моя співала Ситничиху. Я — Гаркушу, а Микола — всіх інших дійових осіб і хор. З такими силами почали ми демонструвати цю оперу нашим родичам і сусідам..» — згадував автор.

Таке розмірене життя поміщика довго не могло задовольняти творчу натуру Старицького. Тому 1871 р. подружжя переїздить до Києва, де стає невдовзі частиною тогочасного бомонду. Старицький повність поринає в культурно-громадську діяльність. Їхня оселя перетворилася на центр культурних та політичних подій.

Згодом Софія Віталіївна народжує ще трьох дочок: Людмилу, Оксану та Ольгу, але після народження довгожданого сина Юрка жінка захворіла і довго не могла одужати. Та попри все, залишалася турботливою матір’ю та люблячою дружиною, котра в усьому підтримувала чоловіка. А Михайло Петрович багато працював: писав, перекладав.

1884 рік назавжди перевернув життя Михайла Петровича. Саме тоді до Києва приїздить аматорська театральна трупа Марка Кропивницького та Миколи Садовського з українськими виставами, на які ходило все місто, і Старицькі теж.

Із часом визначні діячі української культури — Марко Кропивницький та Микола Садовський — стали частими гостями в родині Старицьких.

Також Кропивницький пропонує Старицькому стати художнім керівником трупи. Михайло Старицький радо погодився фінансувати трупу. І 1883 р. він стає керівником першого професійного театру.

Коли Михайло Петрович узяв участь у ділі, вся справа пішла на краще. Він почав писати нові п’єси, разом з тим уважно слідкував за тим, що було вже написано. А деяким творам давав нове життя. Наприклад, п’єса Івана Нечуя-Левицького «На Кожум’яках», більш відома за назвою «За двома зайцями». Також його звинувачували у вигадуванні нових слів, які потім успішно увійшли в українську мову: «місцями», «завзяття», «байдужість» та інші.

Трупа багато гастролювала. Старицькому навіть довелося продати маєток, а в будинку в Києві він організував цех із пошиття сценічних костюмів, декораторський цех і залу для репетицій. Провідним акторам трупи — Заньковецькій, Садовському, Саксаганському, Кропивницькому М. Старицький платив високі гонорари. Актори-корифеї поводили себе подекуди неприпустимо і часом завдавали йому клопоту.

1885 р. Старицький збанкрутів. Сталося це так. орендував театр в Одесі разом з російським антрепренером М., котрий мав невелику трупу. Вони поділили між собою дні, оскільки за тогочасними законами, українські вистави мусіли чергуватися з російськими. Матеріальну відповідальність взяв на себе Старицький. Письменниця Лора О’Коннор пише: «Одного дня побачила стурбоване лице Михайла Петровича, співчуття українських акторів... Із усього того довідалася, що російський антрепренер М. обшахровував Михайла Петровича на тридцять тисяч карбованців. Тридцять тисяч — це була велика сума на той час і складала всі ті гроші, що мав Старицький на руках і пустив їх на театральну справу».

Опинившись у такій скруті, Старицький запропонував трупі працювати на паях, але корифеї відмовилися і створили кілька власних колективів. Із керівником залишилися тільки молоді актори. Це було тяжке потрясіння для Михайла Петровича — попри це, театр він не покинув, а навпаки, почав більше гастролювати з трупою, яка проіснувала до 1891 р.

Трупа Старицького не мала права гастролювати Україною, тому він об’їздив майже всю імперію: Москву, Поволжя, Казань, Польщу, Білорусію, Грузію; хоч би де він був, скрізь мав великий успіх. Незважаючи на відсутність акторів першої величини, трупа вирізнялася режисурою, вистави були більш музикальними, і це давало змогу глядачам, які не завжди розуміли українську мову, доступно зрозуміти зміст вистави.

Також Михайло Старицький був змушений займатися перекладами. А коли цензура заборонила публікування творів українською мовою, письменник написав роман «Устим Кармелюк» та історичну хроніку «Богдан Хмельницький», які побачили світ російською. Ці твори мали неабиякий успіх у читацької публіки, завдяки чому він із сім’єю міг протягом якогось часу жити на гонорари, зароблені від продажу. Також однією з його творчих мрій було видати трилогію «Богдан Хмельницький» рідною мовою...

...Із часом життя налагодилося: борги були повернуті. Михайло Петрович поринув у творчість, але згодом його почало турбувати здоров’я. Софії Віталіївні навіть довелося виділити собі куточок у кабінеті чоловіка для того, щоб у будь-який час прийти на допомогу. За 12 днів перед смертю Старицький пише вірш: «Двері, двері замкніть! Затушкуйте вікно! Ох, і сили терпіти немає...» Михайло Старицький помер 27 квітня 1904 р. від серцевого нападу. Як своєрідний заповіт звучать сьогодні його слова: «Нехай Україна у щасті буя — у тім нагорода і втіха моя...»