Не за тим сценарієм...

Дмитро ГЛАЗУНОВ, голова благодійного фонду «Рідна Волинь»:

— Бог нам подарував чудову землю і природу. Але чи цінуємо ми це? В неділю був у Мельниках на Шацьких озерах. Чудова природа, сосновий ліс на пляжі, красиве озеро і знамениті пончики створюють комфортний відпочинок. Вразило інше: наші відпочивальники. З десяток компаній розводили багаття просто на пляжі, де варили їсти, смажили шашлики. Задимлений пляж у спеку створює дискомфорт багатьом. На землі багато недопалків, дехто викидає їх просто в очерет, насіння лускають і плюють на землю, в туалет дітей водять у корчі під парканом першої лінії баз відпочинку. Звичайно, не всі, але це загальна картина. Мені це не завадило відпочити лише тому, що вибрав місце подалі. Друзі жартують, кажуть, відпочивай за кордоном, у Європі, де немає наших туристів. А я хочу відпочивати тут, щоб поруч були цивілізовані й виховані люди, з якими можна будувати Європу тут.

Віктор ГРИСЮК, громадський діяч, організатор міжнародних джазових фестивалів у Луцьку:

— Наразі в мене з друзями та однодумцями є концепція конгломерації Луцька та Рівного до 2040 року, оскільки завдяки такому об’єднанню два міста, які досить близько розташовані одне від одного, зможуть консолідувати весь свій потенціал — людський, логістичний, культурний, науковий, бізнесовий тощо, — щоб конкурувати з іншими великими містами України та Польщі за молоде покоління, стати доволі комфортним місцем для життя та розвитку бізнесу і привабливими для туристів...

Коли дивлюся на будь-яке місто, я бачу не лише проблеми. Точніше, внутрішній оптимізм допомагає мені бачити саме не тільки проблеми, а й перспективи. Я впевнений, що наші міста, наша країна в цілому має величезний потенціал для розвитку. Так, ми на багато років відстаємо від багатьох країн ЄС, але нинішній світ рухається значно швидше, і час, потрібний на реформи сьогодні, — це не такий же проміжок часу, як, приміром, кілька десятиліть тому. Ті реформи, що колись тривали десятки років, завдяки розвитку науки, технологій, пришвидшенню темпу життя тепер можна реалізувати за лічені роки.

Я впевнений, що мій життєвий досвід, знання та вміння, які я отримав за своє активне життя, можна використати значно краще, і саме сьогодні Луцьк може отримати унікальний шанс стати містом України, де представники громади, а не ставленики якогось одного олігарха чи наймані працівники якогось одного бізнесмена, команда професійних людей із різних сфер, для яких гасло «Служіння — понад власне Я» є важливим життєвим кредо, зможуть взяти на себе відповідальність за розвиток міста. Ми здатні змінити Луцьк та створити місто безпечним, комфортним, відкритим, доступним містом для людей, а не для чиновників, де вся міська система буде спрямована на те, щоб жителі отримували радість від життя саме тут, а гості щоразу хотіли сюди повертатися.

Коли більшу частину свого життя займаєшся громадською діяльністю, віриш у свою країну, але на шостому році війни, після Революції Гідності, бачиш, що країна розвивається трішки не за тим сценарієм, що потрібен для її успішного розвитку, проте відганяєш від себе думки, що треба їхати звідси назавжди, то варіант лише один — брати відповідальність на себе та шукати однодумців, які здатні змінювати мою країну в різних сферах, мати вплив на суспільство і, найважливіше, самому таки не вигоріти, зустрівши людей своєї хвилі, отримати не лише якісь нові хороші контакти, знання, але, можливо, і віднайти істину в дискусіях.

Уже зараз міста стають дуже важливими центрами впливу. Сьогодні в Україні йде процес децентралізації, і можливості для розвитку громад стають колосальними. Ми повинні рухатися в нових реаліях і скористатися моментом, щоб наше місто могло конкурувати зі Львовом та Любліном, приваблюючи інвестиції, проте одночасно конкуренція зробить Луцьк не лише сильнішим, але завдяки конструктивній співпраці зі Львовом та Любліном ми зможемо привабити туристів із тих міст.

Старі методи вже не діють, і депутати та чиновники, які керували містом ще радянськими методами, не зможуть зробити Луцьк конкурентним та сучасним уже сьогодні. Вже сьогодні гостро стоїть питання, чи Луцьк стане сучасним, комфортним, безпечним містом чи відійде на периферію, без нормального сполучення, аеропорту, якісного автобусного сполучення, неймовірно низької кількості потягів тощо. Упевнений, що коли громада об’єднається навколо ідеї розвитку міста і не буде розділення на політичні табори, зможемо використати найкращий світовий досвід міського управління та зробити Луцьк справжнім європейським містом. Тому я висуваю свою кандидатуру на посаду луцького міського голови на осінніх виборах.

Світлана ВАСИЛЕВСЬКА, провідний зберігач фондів Музею волинської ікони:

— Напередодні Спаса відійшла у кращі світи дорога мені людина — братова Ніна. Не рідна по крові, але надзвичайно рідна по життю людина. Сільська дівчина, медсестра, яка життя присвятила допомозі чужим дітям у лікарні, а після виходу на пенсію змогла більше уваги приділяти своїм онукам, бо прекрасні доньки вже на той час виросли, здобули освіту, створили свої сім’ї. Я завжди знала і бачила, що найголовніше для неї — діти й онуки. Спочатку разом із чоловіком, моїм братом, піднімали доньок, потім допомагали глядіти онуків.

Після смерті чоловіка вона стала берегинею нашого отчого дому. Там, на Красному, ми збиралися на свята, дні народження, бувало, плакали і сумували за втратами найрідніших. Останнім часом вона тяжко хворіла, але не озлобилася, не зачерствіла душею, раділа успіхам інших, з інтересом вникала у всі події навкруги. Я думаю, її важкий фізичний біль перекривали увага, любов і турбота рідних. Найстарший онук, уже дорослий красень, незважаючи на зайнятість, щодня відвідував бабусю. Менші внуки допомагали, хто як міг: хтось робив масаж, хтось настроював планшет, хтось весело розповідав новини. А найменший, майже дворічний, біг першим у кімнату і радісно казав: «Я іду!», осяваючи своєю посмішкою весь дім, який уже оповила невідворотність, на превеликий жаль...

Запитаєте, для чого це пишу? Як приклад, як урок того, якими ми повинні бути для свої найближчих, і коли вони живі й здорові, і коли вони вже страждають, готуючись нас покинути. Розумію, що це життя, така природа нашого буття, немає нічого і нікого вічного, але жаль і сум не покидають. Провести в останню путь Ніну Семенівну прийшло багато людей — рідні, подруги, колеги, сусіди, і знайшла вона свій вічний спочинок біля коханого чоловіка Віктора, з яким прожили у парі більше сорока років. Життя продовжується, казала вона в останні дні... І справді, ми будемо жити дружно, будемо допомагати і підтримувати одне одного, із теплотою згадувати дорогих нам людей.