Мельгуновський клад, або Із приводу 250-річчя української польової археології
Розкопана у вересні 1763 року в урочищі Кучерові Байраки поблизу села Копані Знам’янського району на Кіровоградщині Лита або Червона Могила — один із найдавніших курганів царських скіфів другої половини VII століття до Різдва Христового. На думку більшості дослідників, роботи, проведені за вказівкою генерал-губернатора Новоросійської губернії Олексія Мельгунова (звідси й назва «скарбу»), започаткували історію польових археологічних досліджень в Україні. Тобто на часі — чергова поважна кругла дата.
Здається, першими про неї згадали, як і належить, у Кіровограді, на одному з останніх засідань «Краєзнавчих студій», які відбулися у відділі краєзнавства обласної універсальної наукової бібліотеки імені Дмитра Чижевського. Запрошені історики місцевого педуніверситету імені Володимира Винниченка Ірина Козир та Олександр Чорний ознайомили присутніх краєзнавців, журналістів, працівників музеїв і студентів з особливостями перших та подальших досліджень кургану, різними таємницями, пов’язаними з ними. Лита Могила вмістила в собі ознаки не тільки привнесеної культури Сходу, а й місцевих хліборобів. Покритий шаром чорнозему насип із перепаленої глини, металів, обгорілих кісток, каміння сягав понад десять метрів. Вершину очолювала кам’яна баба. Під кам’яними плитами кургану містилися численні золоті, срібні, бронзові й залізні речі: прикраси, оздоби зброї, деталі меблів із зображеннями мавп, левів, фантастичних тварин, 17 масивних золотих блях у вигляді степових орлів (цей образ щедро використано при створенні герба Кіровоградської області), а також золота діадема, золоте окуття руків’я меча та інші стародавні цінності. Знайдений в українській землі безцінний скарб історичного минулого як дарунок Катерині ІІ Олексій Мельгунов незабаром особисто відвіз до Санкт-Петербурга.
Чому генерал-губернатор Новоросії, штаб котрого тоді перебував у фортеці Святої Єлизавети (зараз територія міста Кіровограда), став піонером у такій незвичній для того часу справі, як польова археологія? Невже вся справа тільки в прихильному ставленні до мистецтв (його образ досі дивиться на нас з портрета роботи видатного уродженця Києва Дмитра Левицького) та книгодрукування (заснував на території згаданої фортеці 1764 р. друкарню, продукція якої вперше в Україні друкувалася відомою й досі так званою гражданкою, а не церковнослов’янським шрифтом)? Очевидно забувають, що, крім названої поважної посади і доволі широкого світогляду, «почесний засланець» не один рік поспіль очолював резидентуру російських спецслужб на півдні імперії. Мав на зв’язку численну агентуру не лише в Криму і Туреччині, а й безпосередньо на тутешній території Вольностей Війська Запорізького. До речі, він «прославився» як доволі скупий керманич своєї дільниці таємного фронту... До чого це я? До того, що спецслужбам завжди й до всього було і є діло. Зараз, наприклад, як свідчить преса, і ФСБ, і СБУ продовжують прискіпливо цікавитися протиправними вчинками так званих чорних археологів. А вже тоді... й поготів!
Хоч як це дивно, але численні загадки, пов’язані зі скіфським минулим нашого краю, розкопками та конкретними людьми, які їх проводили, мимоволі (чи закономірно?) вивели співрозмовників на проблеми сьогодення. Про безуспішні намагання протягом останніх років встановити пам’ятний знак на місці знаменної події розповів працівник обласного краєзнавчого музею Костянтин Шляховий. Про відповідне рішення облради 2010 року захоплено просурмили всі місцеві ЗМІ та інтернет-видання, але виготовлену статую з майстерні скульптора так ніхто й не забрав. Ба, навіть хтось із керівних мужів з благородно-економічною метою приваблення туристів мріяв збудувати там повноцінний сучасний археологічний музей. Утім, на заваді стала не лише відсутність під’їздних шляхів. (Майже три тисячі років тому, насипаючи «серед степу широкого» Литу Могилу, на жаль, не врахували майбутньої мапи шляхів сполучення.) Насамперед проза життя полягає в тому, що теперішній власник землі вперто не бажає бачити «в себе» будь-якого нагадування про історичне минуле. Тим часом археолог Микола Тупчієнко пояснює, що оскільки наукове дослідження Литої Могили через недостатнє фінансування до кінця не завершено навіть Нінеллю Бокій 1989 року, курган де-факто залишається археологічною пам’яткою. Тому принаймні дивно, що перебуває в чиїйсь власності. Прикро, але намагання уникнути археологічної експертизи земель в Україні стало доволі помітним явищем.
Як бачимо, до рідкісного складу насипу кургану домішані й цілком реальні проблеми сучасної України. Уже стала притчею во язицех недосконалість (?!) земельного законодавства, що дає змогу приватним особам володіти й використовувати на власний розсуд пам’ятки археології. А неможливість повернення з-за кордону вивезених колись скарбів... Бодай у вигляді виставок чи, наприклад, гальванокопій. Дослідник старожитностей Валентин Собчук повідомив, що облдержадміністрація вже не перший рік безрезультатно чекає відповіді на люб’язний лист із цього приводу від керівництва Ермітажу, де наразі зберігаються скарби Литої Могили. Зате пішли чутки, що на автотрасі Кіровоград — Київ цього року буде нарешті встановлено вказівник вектора напрямку, де колись відбувалися перші в Україні польові археологічні розкопки, які поповнили скарбницю Російської імперії й досі прикрашають однин із найповажніших музеїв світу.
Втім, на осінь у Кіровограді заплановано міжнародну наукову конференцію, яку організовують історики згаданого вишу з нагоди 250-річчя знаменитих розкопок Литої Могили.
