«Люди вмирають – ідеї вічні»

Народився Іван Карпович Тобілевич 29 вересня 1845 року в селі Арсенівка Бобринецького повіту на Херсонщині. Іван був найстаршим сином у сім’ї. Батько Карпо Адамович — служив прикажчиком по панських економіях, а мати Євдокія Зіновіївна до заміжжя була кріпачкою. Саме від матері вони перейняли любов до театру. Бувши в кріпаках, вона часто бувала на виставах мандрівних труп. Однак талантам, які яскраво розвинулися в дітях, слід завдячувати батькові.

ОСВІТА

Є. Чикаленко у своїх спогадах пише про старого Тобілевича: «Коли він бувало трохи вип’є і почне оповідати всякі події й випадки зі свого життя, то всі слухають, затаївши духа, бо оповідає він так образно, мальовничо, так артистично, що коли розказував про щось страшне, то у мене, здавалося, і волосся на голові їжиться, а коли щось смішне — то всі аж за животи беруться від сміху». Пізніше Іван Карпович часто використовуватиме образ батька у своїх героях. Так, він яскраво виставив в особі Мартина Борулі, бо й він так само безуспішно домагався дворянства і так само наставляв молодого Карпенка-Карого, як Боруля свого Стьопу.

Після початкової освіти в дяка Іван вступає до Бобринецької повітової школи, яку успішно закінчує 1859 р., одержавши на згадку книгу «Собрание литературных статей Н. И. Пирогова» з дарчим написом: «Дана от Бобринецкого уездного училища ученику 3-го класса Ивану Тобилевичу за успехи в науке...»

На цьому його освіта закінчилася, хоч і мріяв Іван поступити до університету, але матеріальні обставини не дозволяли. Тож 14-річний юнак був змушений стати на службу.

Приступивши до роботи в канцелярії пристава в селі Мала Виска, згодом переходить у Бобринецьку ратушу, а звідти — в повітовий суд.

ЗНАЙОМСТВО З ГОЛУБОВСЬКИМ ТА КРОПИВНИЦЬКИМ

У ратуші майбутній корифей українського театру познайомився з колишніми акторами трупи Жураховського — Голубовським та Кропивницьким. Саме ці два актори стали ініціаторами створення аматорського театрального гуртка, до якого увійшли молоді чиновники Бобринця, в тому числі й Тобілевич. На невеликій убогій сцені вони ставили свої перші вистави: «Ревізор», «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Москаль Чарівник» та ін.

Саме в цей час вони ставлять п’єсу Марка Кропивницького «Семен Мельниченко» («Дай серцю волю — заведе в неволю»). Трупі було непросто, позаяк бракувало акторів. Іванові доводилося тоді виконувати роль не лише парубків, а й ролі молодиць та дівчат, бо не вистачало акторок.

Крім Івана Карповича, згодом у постановках почали брати участь і його молодші брати Микола та Опанас, а також сестра Марія.

З часом театр переїздить до Єлисаветграда, де незабаром здобуває популярність. Репертуар був переважно один і той же, але з’явилися й новинки: «Гаркуша» Стороженка, і «Назар Стодоля» Шевченка. В родинному альбомі Тобілевичів збереглися дві світлини з тих часів: Іван Карпович у ролі Назара Стодолі та його перша дружина Надія Карлівна Тарковська — в ролі Галі. Він настільки був захоплений цією п’єсою, що навіть своїх дітей назвав іменами Назар та Галя.

Також Іван Карпович полюбляв постановки Гоголя, Грибоєдова та Островського. Грав він дуже переконливо, як писав сучасник: «Ні один фаховий актор не грав ніколи Жадова з «Доходного места» так, як Іван Тобілевич. Це грав не актор, що творив роль Жадова, це грав сам Жадов».

Про велику любов глядачів до актора свідчить той факт, що на сторінках видання «Елисаветградский вестник» для заохочення глядачів не раз сповіщали, що в постановці бере участь «любимец публики И. К. Тобилевич».

Особливий інтерес Карпенко-Карий проявляв до тогочасної прогресивної літератури. Серед його читацьких уподобань були книжки Чернишевського, Герцена, Михайловського, Решетнікова та ін. Тому коли 1881 р. у місті почалися єврейські погроми, спричинені вбивством Олександра ІІ, то йому навіть довелося закопувати всю цю літературу в землю. Але на цьому пора випробувань лише починалася, позаяк 1883 р. Івана Карповича звільняють від служби на підставі симпатій до народницького руху та участі в поширенні «крамольних» думок серед народу. Втім, його інтереси не обмежувалися виключно театром. Він був одним із найдіяльніших учасників та керівником «Єлисаветградського громадського клубу», який згуртовував однодумців навколо себе.

Якраз на той час у місті сформувалася трупа М. Старицького, в якій уже працювали молодші брати, тому Іван без вагань вступає до трупи, де його радо прийняли. Здавалось би, починалося нове життя, але під час гастролей у Ростові прибуло розпорядження, в якому поліція вимагала, щоб Карпенко-Карий негайно залишив Ростов і обрав місцем проживання якусь провінцію, оскільки йому було заборонено жити в Малоросії й у великих центральних містах імперії.

НОВОЧЕРКАСЬК

Лише завдяки впливовим друзям Іван Карпович отримує дозвіл оселитися в Новочеркаську, але перед тим йому довелося пройти через допити поліції та обшуки у квартирі.

Перший рік перебування під «гласним наглядом» у Новочеркаську для Тобілевича виявився особливо важким. Щоб мати засоби до існування, був змушений працювати робітником у кузні і згодом спромігся відкрити невелику майстерню, де виготовляв палітури для книжок. Три роки, проведені в Новочеркаську, минули не марно. Тут були написані відомі п’єси. Ще в Єлисаветграді він написав п’єсу «Чабан», імовірно, того ж року з’явилася перша редакція «Підпанків», але в Новочеркаську були створені також його найвідоміші твори: «Хто винен» («Безталанна»), «Бондарівна», «Розумний та дурень», «Наймичка» і «Мартин Боруля».

Кропивницький, Старицький і Карпенко-Карий як ніхто відчували брак репертуару, що гальмував театральну справу.

1887 р. Іван Тобілевич дістав можливість оселитися на хуторі Надія біля Єлисаветграда. Тут минуло ще два роки, про які він згадував, що за цей час познайомився з життям, про яке писав у своїх творах.

СПРАВА ВСЬОГО ЖИТТЯ — ТЕАТР

Однак сцена манила до себе. В одному з листів до Садовського він писав: «Надіюсь незабаром прибути в товариство, щоб служити одностайно ділу рідного театру». І все ж дочекався: 1889 р. з Карпенка-Карого таки зняли нагляд поліції, тож тепер на нього чекала справа всього життя — театр.

Повернувшись на таку омріяну сцену, драматург до самої смерті не покидатиме її. Спочатку Іван Карпович став учасником трупи Садовського, проте разом з Панасом Саксаганським очолив окреме театральне товариство, яке складалося здебільшого із молоді.

Михайло Старицький так оцінював майстерність братів: «На мою думку, найталановитішим із братів Тобілевичів треба визнати Миколу Садовського, хоч і зазвичай грає рівно. Найдосконалішим з технічного боку — Саксаганського, а найглибшим і, так би мовити, найґрунтовнішим — Івана Карповича Карпенка-Карого».

Праця в тогочасному українському театрі стала справжнім подвигом, як згадує дружина Софія Віталіївна: «Життя українського актора було як одна безупинна мандрівка, а мандрівка та була тяжка! А скільки перешкод ставало на шляху нормальної роботи!» І це справді було так, бо хоч би де вони були — чи у провінції, чи у великому місті, завжди на них чекало свавілля: генерал-губернаторів, губернаторів, градоначальників та різних поліцейських чинів. А ще ж театру інколи доводилося виступати в якихось повітках, які були зовсім не пристосовані до вистав.

У вільний від гастролей час Іван Карпович невпинно працював. З часу відновлення роботи в театрі щороку з’являвся новий твір. 1889 р. була написана комедія «Гроші» (Сто тисяч), а за нею пішли «Батькова хата», «Чумаки», «Сава Чалий», «Хазяїн», «Суєта», інші твори.

На початку 1905 р. він почав писати п’єсу «Старе гніздо», але так і не закінчив. Великий драматург починає скаржитися на самопочуття, то були перші ознаки раку шлунка. Хвороба дедалі прогресувала... 2 вересня 1907 року Івана Карпенка-Карого не стало. Поховали його в селі Карлюжини, поблизу хутора Надія. На кам’яній плиті викарбувано напис: «Люди вмирають — ідеї вічні. Серце твоє, налите правдою і любов’ю до рідного темного люду, полягло поміж ним, і дух великий твій витатиме над ним во віки. Коли незрячі тепер прозріють, тебе в сім’ї своїй вільній, новій спом’януть».