Гімн формалізму
Спроба команди Віктора Януковича оскаржити у Верховному Суді постанову ЦВК про обрання Віктора Ющенка Президентом України, а також заяву самого екс-прем’єра, що «формальне рішення Центрвиборчкому і навіть Верховного Суду саме по собі ще не дає підстави переможцю вважати себе главою держави з правового погляду», зроблене ним у ході виступу по телебаченню 31 грудня минулого року, спонукали харків’янина Євгена Зарудного повернутися до рішення ВСУ від 3 грудня 2004 р. Але не для того, щоб поставити його під сумнів, як це роблять страждаючі правовим нігілізмом деякі політики, а щоб розглянути його з погляду формальної логіки.
Радянське і пострадянське неприйняття формалізму бере свій родовід від ленінського «Формально правильно, а по суті — знущання». Можна зрозуміти роздратування присяжного повіреного Володимира Ульянова, який не виграв у суді жодної справи. Воно, звичайно, результат образливий, але навіщо ж правові принципи ламати? Адже як принцип мислення формалізм дуже навіть гарний. Якраз через те, що іноді формальні результати не мають нічого спільного з їх змістовними посиланнями. Причому стосується це не тільки права.
Видобування кореня з мінус одиниці або принцип квантування енергії розглядалися свого часу як абсолютно формальні процедури. Це зараз теорія функцій комплексної змінної та квантова фізика загальновизнані та шановані, а до Ейлера та Планка як i ії) сприймалися не інакше як витончене знущання над єством математики й фізики того часу. Бо абсолютно неможливим вважалося отримати від’ємний результат шляхом множення числа саме на себе, і завжди здавалося можливим знайти проміжну точку (стан) між двома точками (станами).
Із красою та креативністю природничо наукового формалізму може посперечатися формалізм правовий. Наведу усього лише один, але абсолютно переконливий приклад.
Парламент деякої країни вирішив легалізувати аборти. Країна — конституційна монархія. Тому, по-перше, закон повинен бути підписаний монархом, і, по-друге, монарх зобов’язаний підписати закон. Все б добре, але вінценосний правитель — принциповий (із релігійних мотивів) противник абортів. Патова ситуація. Вихід — у формальних процедурах. Монарх зрікається трону; країна стає республікою; спікер парламенту підписує закон; далі проводять конституційну реформу; країна знову стає монархією; безгрішний монарх повертається на трон; закон про аборти діє, бо закони зворотної сили не мають. Красиво? Суперкрасиво! А тепер повернімося в нашу дійсність.
Засідання Верховного Суду — найбільш вражаючий перфоманс помаранчевої революції. Причому якщо говорити про героїв цього дійства, то не сторона, яка виграла справу, найбільш вражала, а адвокат протилежної сторони Лукаш і Верховний Суд — у ролі записного формаліста.
Я маю деяку цивільну судову практику (в тому числі й у Верховному Суді) і можу сказати, що такого блискучого юриста, як пані Лукаш, я ще не бачив. Хіба що в американських фільмах. Її виступ у дебатах потрібно занести до хрестоматії новітньої української юриспруденції. Як приклад блискучого захисту приреченої на поразку справи. Причому аж ніяк не численні докази фальсифікацій, які адвокат Лукаш розбила в пух і прах — все тією ж зброєю формалізму, а проста, як правда, відповідь відповідача — члена ЦВК Михайла Охендовського — ознаменувала поразку в цій юридичній битві.
На час офіційного оголошення результатів виборів ЦВК не мала даних про результати розгляду позовів по окремих виборчих дільницях і округах. Отже, формально міркуючи, можна зробити висновок, що ЦВК здатна змінити своє рішення. Причому не один раз, а в міру надходження судових рішень. Саме так відповів Охендовський. І не має значення, що по суті — за кількістю оспорюваних голосів — інше рішення було неможливим. Формально така можливість існувала, що й підтвердив відповідач. (Гегель запитував: чи може турецький султан стати Папою Римським? Формально — цілком. Голова правовірних приймає хрещення, дослужується до кардинала і обирається конклавом. Що неможливого?)
Мені здалося, що Верховний Суд не повірив власним вухам. Тричі судді перепитували відповідача, і тричі представник Центральної виборчої комісії був вимушений, захищаючи її передчасне (читай — протиправне) рішення, проголошувати правовий нонсенс. Долю позову було вирішено. Пачки відкріпних талонів, протоколи з 105% явкою тощо перетворилися на антураж. Я думаю, що свій вишуканий і тонкий формалізм Високий Суд лише потім приправив перченими фактами виборних неподобств, щоб потрібним чином подати суспільству суть рішення. Ну не може поки що наш суд діяти суто формально — як в Америці, де очевидного вбивцю звільняють прямо в залі суду, якщо тільки з’ясовується, що докази злочину було отримано з порушенням формальної процедури. Наш народ такого не зрозуміє.
Отже, ясно, що рішення ЦВК підлягає скасуванню. Не тому, що були системні, грубі чи якісь ще порушення під час голосування і підрахунку голосів, а просто тому, що члени комісії поквапилися. Формальний привід. Але якщо рішення відмінено, то ми опиняємося в ситуації 22 листопада, і рішення має бути винесено. Яким чином? На основі чого? Не можна винести рішення на основі вже наявних протоколів ТВК, бо порушено процедуру їх прийому і колегіального розгляду. Отже, протоколи ТВК мають бути знову доставлені, а значить, і складені. На основі чого? Не можна брати минулі протоколи ДВК, бо порушено процедуру і так далі. Саме таким чином невблаганна формальна логіка веде нас до доленосного рішення Верховного Суду: визнати вибори 21 листопада такими, що не відбулися, і провести переголосування. Тобто, повторити всю процедуру з самого початку. Маленький камінчик викликав лавину…
А якби Сергій Ківалов не поквапився? Якщо визнати, що наша революція мала об’єктивні причини, то Ківалов був приречений на протиправну дію: ту або іншу. Коли лавину сформовано, камінчик знайдеться завжди. Така логіка Історії.
P.S. До речі, всі чотири скарги команди В. Януковича на дії та бездіяльність ЦВК Верховний Суд відхилив із суто формальних (а, отже, правових) причин.
