Гідність?.. Ні, не чули
Волиняни — про вибори, розчарування і соціальну відповідальність місцевої «ліміти»Наталія МУХА, редактор газети «Нове життя», селище Любешів:
— Чудове свято, присвячене Всесвітньому Дню гідності, відбулося у школі села Деревок Любешівського району. Цю подію відзначають в усьому світі уже давно. Однак Україна лише цьогоріч приєдналася до цієї спільноти. Тож проект у Деревку, який організувала вчителька місцевої школи Оксана Домарацька, фактично став першою ластівкою у святкуванні цієї дати. І мабуть, символічно, що саме в цьому селі. Бо це рідне село героя Небесної Сотні, Героя України Едуарда Гриневича, чиє життя є реальним прикладом гідності й патріотизму. Подія виявилася пам’ятною. Вчитель залучила діток, які так палко розповідали про наших героїв: про Едіка, про тих, хто воює на сході. І це справді вселяє віру в перемогу України.
Подивитися на виступ школяриків завітали до сільського Будинку культури діти, молодь, пересічні жителі села. Але, що найжахливіше, серед глядачів фактично не було вчителів, за винятком молодого педагога-організатора та вчителя фізкультури, котра не лише сама прийшла, а й привела маленьких діток. Де ж усі інші? Тоді як один педагог прищеплює дітям патріотизм, виховує їх бути справжніми громадянами своєї країни, решта через своє непорозуміння з цією Вчителькою (навмисне написала з великої літери) проігнорували захід. Але ж це потрібно не лише для цього організатора. Якби вони прийшли, то почули б, як гарно виступають їхні учні, їхні діти! Як вони люблять свою Батьківщину! Як шанують місцевого Героя! А ще повчилися б у них отієї Гідності, якої їм, як виявилося, не вистачає... Може, вони відчули це самі, тому й не завітали на захід...
Юрій КОНКЕВИЧ, прес-аташе футбольного клубу «Волинь»:
— Бачу, що в Луцьку більшає прихильників спорту. Живу неподалік від університетського стадіону, тому щодня бачу не тільки «примусові» уроки фізкультури, а й як десятки людей різного віку бігають і підтягуються. Вони викликають до себе повагу, адже щодня треба переступати якісь обмеження, зайнятість, лінь і йти гартувати дух і тіло. Уже навіть здається, що усміхаємося одне одному, коли зустрічаємось на доріжці. І приємно, що тепер у місті побільшало місць для спорту. А ще порадів минулого тижня за жителів чотирьох райцентрів Волині, в яких долучився до відкриття новеньких спорткомплексів. Майданчики для футболу, баскетболу і волейболу плюс бігові доріжки з надсучасним покриттям... Багато місцевих дивилися на спортивні обновки, наче на інопланетні тарілки.
Дуже розчарований результатами виборів. Не тим, за кого проголосували, навіть не Кернесом-мером, що в принципі очікувалося, а саме активністю людей. Так, багато хто «злякався» нової системи, хтось розчарувався... Але найбільше мене вразили «професійні противсіхи». Спочатку вони приїздять із районів, правдами-неправдами стають городянами. З реєстрацією, квартирою і все таке... Вони хочуть жити в місті, ну, а як же — «міські». І місто має бути в них європейським, ну, напевно, принаймні польським. Із ліхтарями, двориками, садочками і таке інше... І будь-яка влада їх не влаштовує, її, владу, можна тільки обговорювати з насінням у дворі чи з таранкою на базарі — такому ж занехаяному, як нині половина Луцька. Але піти на вибори, щоб, принаймні, потім, наче мантру, повторювати: «а я ж казала!» — ні, не панське то діло. Нічого не зміниться, всі — «подонкі». Прикро усвідомлювати, що ти все ще живеш серед таких людей, зустрічаєшся поглядами на вулиці, водиш дітей до тієї ж школи. Який до біса «третій Майдан»? Розібратися треба з такою собі соціально безвідповідальною «лімітою» (відповідно до Тлумачного словника, ліміта — (60 — 80 рр. XX ст.) люди, які отримали право на проживання у столиці чи іншому великому місті в обмін на непрестижну, низькооплачувану роботу. — Ред.).
Аліна КРИВОВ’ЯЗЮК, голова об’єднання батьків учасників АТО (м. Рожище):
— Мабуть, зараз я відчуваю ще більше розчарувань, аніж раніше, напевно, через те, що тоді не так заглиблювалася у проблеми, які є болісними для всієї України. Розчарування в тому, що війна в країні — лише для тих, кого вона зачепила, і для справжніх майданівців. Як і раніше, нагадують про себе байдужість, безпринципність, продажність, люди хочуть, щоб хтось змінив за них життя, але хочуть якнайскоріше бажаного результату для себе. Можливо, це дуже жорстко, але війна потрібна лише для того, щоб патріотичні сили по всій країні згуртувались, а непотріб відійшла. Інакше людей не перевчиш, або потрібно для цього багато часу. Хоч сама я не перестаю вірити в українську перемогу і намагаюсь підняти дух своїм знайомим, близьким та родичам. Деколи вдається. А найбільша радість — це повернення сина з війни, нехай пораненого, але живого.
Валентина ЧЕРНИШ, голова громадського об’єднання «Пліч-о-пліч»:
— Із вересня цього року жила у спресованому виборчому процесі як керівник Луцького міського штабу і кандидат у депутати Волинської обласної ради. Тому мені довелося дуже інтенсивно контактувати з лучанами різного віку і соціального статусу. Ще довго не зітруться з пам’яті добрі, сповнені якоїсь незбагненної материнської любові очі бабусь. Вражає терплячість, яка струменить з-під їхніх зморшкуватих повік. І як щиро, з надією дивляться вони. Ці враження і світлі, радісні, та водночас сумні, болісні. Радісні, бо набираєшся натхнення на увесь день — щось зробити, допомогти, не підвести. А сумно від того, що таке ставлення до життя стає дедалі більшою рідкістю серед молодшого покоління. Індивідуалізм, конкуренція, байдужість, відвертий цинізм... Цього тепер більше ніж досить. Слабка активність на місцевих виборах — промовисте свідчення переваги другої лінії поведінки моїх земляків. Хтось скаже, що лучани — на етапі постреволюційного розчарування. Але з практичного боку, «з таким настроєм слона не продамо».
Наталія ВЕНГРИН, вчитель Нововолинської школи №7:
— Останнім часом у моєму житті позитивні емоції беруть гору над песимізмом і депресивним настроєм. Оптимізм та віру в майбутнє вселяють у мене 27 невгамовних, енергійних, щирих і дуже здібних дітлахів, котрі щодня дарують відчуття радості. Дякую їм за це! Робота з дітьми додає енергії, з ними дуже цікаво спілкуватися, вони такі різні й такі чудові! Хоч і маленькі, проте досить амбітні, цілеспрямовані та відчайдушні, сміливі, готові експериментувати, легко підхоплюють нові ідеї та досить кмітливі й спритні в незвичних ситуаціях. Часто ловлю себе на думці, що вони — інакші, аніж ми, дорослі. І нам є чого повчитися в них. Мої діти — це 19 хлопчиків (наша сила і розум) та вісім дівчаток (краса нашого класу). При першому знайомстві з дітьми один із хлопців заявив мені: «Я вже чотири роки відмінник, і планую працювати далі, хочу брати участь в олімпіадах, конкурсах і змаганнях!» Всі зауваження до себе сприймає серйозно, уважно, на уроках старається так, щоб претензій до нього не було. Напрочуд швидко, буквально за півтора місяця, хлопчина позбувся звички «якати», перебивати, хвалитися і намагається набувати якостей справжнього лідера, котрого поважатимуть не за гарні оцінки, а за особисті якості. Безперечно, попереду багато роботи, успіхів та невдач, але коли людина має мету, то все їй до снаги!