Еміграція: щасливий квиток чи школа життя?

П’ять років тому, вийшовши заміж за німецького бізнесмена, я поїхала до Баварії, в передмістя Мюнхена. Без знання мови дуже довго почувалася немов німа, глуха і... тупа — від постійного напруження бодай щось второпати — я не розуміла найелементарнішого. Пішла на курси, але «занурення в мову» тривало півтора роки: пам’ятаю ту радість, коли зрозуміла значення жартів у фільмі. Та... почавши подумувати про роботу, зустрілася з тим, що коли навіть дуже активно розсилати своє резюме і телефонувати за оголошеннями — ніхто не палає бажанням дати роботу іноземній громадянці. Залишила ілюзії, пішла працювати покоївкою. З художньою освітою — довелося мити унітази і застеляти чужі ліжка. Тільки після двох з половиною років перебування в Німеччині знайшла роботу у фотосалоні, де довелося щодня доводити, що я справляюся. Складно працювати через стіну напруженості і домагатися довіри, йдучи на будь-який контакт, розповідаючи про Київ, про Україну, — тільки тоді люди починають цікавитися, відходячи від стереотипів. Адже ЗМІ, хоч і менше, ніж кілька років тому, але все одно постійно показують і розповідають страшні історії «про дівчат зі Східного блоку». Мені доводилося витримувати дуже неприємні погляди й натяки. І навіть тепер, коли ті, хто мене оточує, — сусіди, клієнти — міняють ставлення до мене, я раптом можу отримати черговий папірець від місцевої влади про чергову необхідність підтверджувати, що живу я в легальному шлюбі, що повинна принести дозвіл на право проживання і т.ін. Мені треба не тільки працювати, щоб мене «прийняли в свої», але (і не менше) — щоб самій прийняти логіку «чужих», їхні звичаї, погляди. Соціальні відносини — це те, над чим треба працювати постійно. Тільки тоді буде злагода і розвиток. Що в Україні, що в Німеччині.