Держава – це домівка

...На жаль, в України високий відсоток «освічених» громадян не мають навіть «елементарного розуміння ринкової економіки», а так само «елементарних засад демократії», проживши 30 років у «демократичній Україні». Вони демонструють свою «байдужість, недбалість і безвідповідальність».Така «юрба» вже не сприймає благання Шевченка «Учітеся брати мої, думайте, читайте, і чужого научатесь, свого не цурайтесь»!

Українська нація роками боролася з загарбниками за свою Незалежність, її тисячі кращих синів і дочок полягли в кривавій боротьбі, а ще мільйони «пасивного» населення було замордовано Голодомором. А ще незчисленні тисячі були розстріляні та закатовані в ГУЛАГах Сибіру, тільки тому що вони українці.

Генерація, яка отримала Незалежність, заплатила менше крові тільки тому, що перед розпадом «Імперії Зла» була запроваджена «Перебудова».

Багато українців не мали правдивого уявлення, яку ціну заплатила «нація», і вони почали жити байдуже і недбало в «демократичній державі», де кожен робить що хоче, без почуття «обов’язку і відповідальності».

Країна не мала господаря, де авантюристи розпродали державне майно і з допомогою корумпованих суддів зробили його своєю «приватною власністю».

Запродані депутати не ухвалили належних законів для захисту робітників.

«Еліта» заснувала до двохсот партій, всі вони захищають персональний інтерес, готові продатися за гроші, навіть ворожим елементам. Майже всі втратили «совість» і «раціональну свідомість», як показали останні вибори.

На жаль, можна зробити такий висновок: «Ось уже пройшло 30 років, громадяни країни не навчилися нічого, вони не здатні критично аналізувати ситуацію, їхнє ставлення до державних органів вороже, як було за радянських часів. Вони вважають, що незалежна держава — це так, де «кожен робить що хоче і що може без почуття обов’язку і відповідальності перед нацією.

У розвинених демократичних країнах заходу кожен громадянин робить усе з почуттям обов’язку і відповідальності перед співгромадянами. Вони трактують свою державу як свою домівку, а співгромадян як частину своєї родини. На жаль, в Україні за 30 років ще не зробили початкових кроків. Безглуздо створили майже дві сотні «партійок», нібито за закликом Москви — «Діли і пануй».

Я, Михайло, уроджений на Полтавщині, 1928 року, з волі Всевишнього пережив Голодомор 1932—1933 років. Донбас дав притулок до початку Другої Світової війни, пізніше німецька окупація, три роки провів у Німеччині як «остарбайтер», кінець війни, два роки в таборі переселенців — «DP», і нарешті Англія. Її я називаю країною мого «другого народження», там я вперше побачив і відчув, як людина живе в «цивілізованому суспільстві», там я також мав нагоду на вечірніх курсах здобути технічну освіту — «ONC З years and HNC 2 years in Electrical Engineering». Пicля 20 років у Британії переїхав до Канади.

Персональна інформація про освіту подана не для того щоб похвалитися, а підтвердити, що я жив у «реальному світі» і що «забавні покази Кварталу 95» не зачарували мене.

З великим піднесенням ми спостерігали розпад «Імперії Зла», сподівалися на «Воскресіння Незалежної Української України». Нажаль, наші сподівання були занадто оптимістичні. Ми не врахували наслідки впливу тоталітарного режиму на населення країни. Комуністична система посіяла недовіру і систематичну підозрілість серед населення, постійну ненависть один до одного...

За радянських часів у школах більшість часу навчали фальсифіковану історію і ідеологічну індоктринацію, а про критичне мислення взагалі не ішлося. Економічний устрій був такий, що кожен громадянин мусів стояти в черзі годинами, щоб купити буханець хліба, а потім ще стояти в другій черзі, щоб купити смердючого оселедця. Щоб купити інші побутові продукти треба мати «блат». Водночас члени партії мали свої магазини, де не треба було стояти в черзі і можна було купити інші побутові товари.

У таких обставинах формувався «советский человек», який думав тільки про свій «шлунок», а осіб, мислення було несумісне з тодішньою владою, чекали розстріли або довгі роки сибірських ГУЛАГів...