«Браво, Лобачівка!»

Народному аматорському театру села Лобачівка, що на Горохівщині, лише п’ять років, а слава про нього рознеслася далеко за межі Волині.  Керує театром Петро Фадейович Панчук, народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, провідний актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, який неодноразово був героєм публікацій «Дня».

У ВІДПУСТЦІ ВСЕ ОДНО ПРОДОВЖУЄ ПРАЦЮВАТИ

20 серпня театр представив свою чергову постановку в районному народному домі «Просвіта» у Горохові. Це вистава за твором Миколи Куліша «Мина Мазайло». Сільські актори почали працювати над нею ще торік, тоді ж відбулася прем’єра в Лобачівці. Цьогоріч вирішили предствити її на районній сцені.

Перед початком вистави Петро Панчук зробив екскурс у минуле і розповів про те, що сама п’єса «Мина Мазайло» написана ще 1928 року. Наприкінці виступу Петро Панчук додав: «1930 року автора спектаклю Миколу Куліша арештували, згодом репресували і розстріляли...»

Далі була вистава на дві дії. Цікаво, що сам Панчук цього року у ній не брав участі, а лише займався режисурою. «Влаштував своєрідне бойове хрещення для лобачівців, — ділиться враженнями Петро Фадейович. — У нас раніше грали актори і з Києва, і з Москви, і з Польщі, і я неодноразово виконував головні ролі, а цьогоріч вистава унікальна, адже в ній не було жодного професійного актора. Лише вихідці з села».

Думаю, як народний артист України знаходить час для роботи із сільським театром? Це ж важче, тут немає професіоналів. «На це дана людині відпустка, — усміхається Петро Панчук. — Як тільки з’явиться вільна хвилинка, спішу сюди, проводимо репетиції і готуємося до виступу. Звичайно, з аматорами працювати важче, та й людям у селі годі й думати про театр, коли треба доглянути худобу. Але ми проводили репетиції, часто вночі, по два-три рази повторювали. Бувало, що навіть засинали на репетиціях актори», — згадує Петро Фадейович.

«СТУКАЙТЕ — І ВІДЧИНЯТЬ ВАМ»

У тому, що робота була виконана колосальна, я пересвідчувався щоразу, коли переповнений зал вибухав оплесками. У якийсь момент навіть з’явилися сумніви, що на сцені «панчуківці» (так називають акторів театру односельці). Недарма керівника аматорського театру Андрія Корнейка прийняли за професійного актора у столиці, коли театрали були на зйомках телепередачі «Надвечір’я» на Першому Національному.

Лобачівці уже радували своєю грою жителів Горохова і сіл району, Луцька, Києва. Надходять запрошення і з-за кордону. А нещодавно до Лобачівки приїхали телевізійники зі столиці, щоб зняти документальний фільм про театр у селі.

А все починалося з розмови Петра Панчука з тодішнім директором Будинку культури Лобачівки Василем Грибом, який просив відомого актора показати жителям села щось «незвичайне». І Петро Фадейович вирішив організувати театр. Але селян не одразу вдавалося вмовити хоча б прийти на репетицію.

«Знаєте, у Святому Письмі сказано: «Шукайте — і знайдете, стукайте — і відчинять вам», — каже Петро Панчук. — Якщо дуже чогось хотіти і твердо стояти на своєму, то люди обов’язково підтримають. Це все лише моя наполегливість...»

Спочатку театр поставив п’єсу Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля», потім грали російську класику — «Земляки» Василя Шукшина, два роки тому ставили єврейську класику — «У селі Анатівка» за твором Шолом-Алейхема «Тев’є-Тевель».

За цей час майже незмінною залишилась театральна трупа, до якої входять звичайні лобачівці: художній керівник театру Андрій Корнейко та його син Сергій (до речі, студент факультету театру і кіно рівненського університету), заступник директора ЗОШ І—ІІІ ступенів села Лобачівка Зоряна Бойчук, працівник охорони Богдан Квятковський, землевпорядник сільської ради Світлана Шевчук, учениці місцевої школи Настя Савчук та Юлія Смаль, а також учитель музики, звукорежисер Олександр Шепшелей. Ролі у цьогорічній виставі майстерно виконали і дружина Петра Панчука Людмила, володар гран-прі конкурсу читців імені Тараса Шевченка, та їхній синочок Серафимчик, який змалку звикає до сцени.

ЛЮБОВ’Ю ДО ТЕАТРУ ЗАРЯДИВ ОДНОСЕЛЬЦІВ

Петро Панчук є чи не найвідомішим в Україні горохівчанином, тому й підходити до нього після вистави було якось незвично. Але, на диво, провідний український актор, котрий грає у чотирьох театрах і в кіно, вразив своєю простотою. Тому й розмова вийшла невимушеною.

Його грою захоплюються не лише в Україні, а й далеко за її межами. У Києві Петро Панчук знаходить час працювати у двох театрах — Національному імені Франка, російської драми імені Лесі Українки, а також грає в муніципальному театрі у Борисполі. Лобачівська трупа в його кар’єрі четверта.

Цікавлюся, чи буває Петро Панчук незадоволений роботою сільського театру. «Я така людина, яка завжди залишається чимось незадоволена. Я незадоволений своєю грою, буваю незадоволений і грою акторів. Та в цьому нічого страшного немає, страшніше, якби я був задоволений. Тоді б не вдалося досягти нових успіхів. А так нам ще є куди рости», — відповідає він.

Окремо відзначив Петро Панчук і газету «День», яка неодноразово публікувала матеріали про нього та його рідний театр імені Івана Франка.

Ми поцікавилися у горохівчан, яке враження на них справила вистава.

Діна КОЛЕСНИК, начальник відділу культури Горохівської райдержадміністрації:

— Сидячи у залі, я уявила, що перебуваю не в Горохові, а в столичному театрі, адже лобачівські аматори певною мірою можуть дорівнятися до професіоналів. Можливо, тут немає всіх умов для діяльності театру, не вистачає світла, але для глядача сьогодні це не головне. Всі захоплені чудовою грою наших аматорів-горохівчан. Браво, Лобачівка!

Наталія НОВОСАД, вчитель-філолог (село Ощів):

— «Панчуківці», як завжди, на висоті. Філологічна комедія Куліша у їхньому трактуванні зазвучала свіжо, несподівано й актуально. Вразив фінал: незважаючи на потуги «Путіна у спідниці» тьоті Моті, майбутнє все ж не за Мазєніним, а за Мазайлом-Квачем.

Прикметно, що дещо змістивши звичні акценти, режисер досягнув часового зв’язку між поколіннями. П’єса спонукала ще раз замислитися над тим, як не втратити українського коріння.

Насамкінець, рада, що на виставу прийшли мої учні. У таких знаменитостей, як Петро Панчук, треба вчитися.

Ангеліна ГРИЩУК, вчитель-пенсіонер, соліст народного хору «Хлібодар» (село Вільхівка)

— Лобачівський театр вразив мене своєю натуральністю. Я вперше побувала на їхній виставі. Чесно, ніколи не могла подумати, що люди, яких добре знаю з вчительської роботи, можуть так перевтілитися в героїв постановки. Я бувала в багатьох театрах в Україні і за кордоном, бачила зірок естради, але для мене сільський театр виглядав природніше, у ньому актори не просто грали, а «проживали» власні ролі.